Я давно присматриваюсь к этой стране и знаю, чего мне опасаться.

Михаил Зощенко

Розділ 1 (Chapter 1)

«Ви думаете, що живете в країні, яка іде шляхом ринкових реформ і втілює принципи демократії? Даремно ви так думаєте. Ви живете в країні, яка за тринадцять років незалежності скоротила втричі державний бюджет, ви живете в країні, народонаселення якої за тринадцять років незалежності зменшилося на чотири мільйони чоловік, ви живете в країні, найкращі та найприбутковіші об'єкти приватизації в якій віддано у власність злочинного капіталу, ви живете в країні, в якій до цього часу вирішується питання, чи надавати чужій мові статусу офіційної, ви живете в країні, в якій залишаються жити або слабаки, або герої».

– Вимкни, чуєш? – він повернувся до вікна і зручніше вмостився у великому шкіряному кріслі.

– Програма ще не закінчилась.

– Вимкни, чуєш? – невдоволено глянув з-під брів.

– Нема питань, – підійшов, натиснув кнопку, звук зник.

– Як цього хлопця звуть?

– Марк Лютий, він веде програму «Я і моя країна».

– Ти його бачив?

– Ні.

– Я хочу, щоби ти на нього подивився, – устав, пройшовся кімнатою, став біля столу, мовчав, – цікаво, він у це дійсно вірить? Ні, ну мені цікаво, він просто так говорить чи він вірить.

– У що? – витягнув руки з кишень.

– У те, що, слухаючи його правду, люди таки прозріють і захочуть щось змінити.

– Не знаю.

– У людей уже є правда, і їм не треба іншої, їм добре живеться з тією, яка в них є.

– Напевно, хм. Ви про що?

– Я чув нещодавно, чи то читав в опозиційній газеті, – підійшов до бару, – не важливо. Так от, – узяв пляшку лікеру, налив у чарку. – Історія така дурна. В місті українському, в Красному Лучі чи що, люди такі бідні, хм, – випив лікеру, поставив рюмку на стійку бару, – їдять собачатину запивають слізьми голодних дітей. Ти уявляєш? – подивився на нього, – Юро, ти уявляєш, я тебе питаю?

– Слабо.

– А я тобі кажу, це їхня біда, і не треба їм соплі витирати. Мені важко собі уявити німців, чи британців, чи навіть поляків, які б їли собачатину і пили сльози дітей. Наш народ не вбив жодного зі своїх тиранів, румуни вбили, італійці, чилійці досі готові все віддати, щоби повісити Піночета, а наші люди жеруть собачатину. І жертимуть, чуєш, жертимуть, бо вони не розуміють, що ніхто їм не винен, чуєш, ніхто.

– Ясна річ.

– Набери мені директора цього радіо, де Лютий свою херню шурує, давай бігом.

– Зараз, – пішов, повернувся зі слухавкою, натиснув кнопки. – Алло, з вами говоритиме…

– Дай сюди, – вирвав у нього слухавку, – чуєш, жук, ти зовсім здурів, що ти пускаєш в ефір? Тобі наша країна чимось не подобається? Їдь на хуй в іншу. Що ти вибачаєшся, що ти пояснюєш? Де ти цього Лютого взяв? Хто за нього гроші платить, ти сам платиш? Я, блядь, прикрию його спонсора. Як нема спонсора? А де ж він гроші бере? Сам платить за програму? Так закрий її, твою мать. Не можеш? Я тобі поможу, чудо. Все, через місяць цього Лютого нікуди на роботу не візьмуть, буде вулиці мести. Блядь, – кинув слухавку на диван, підійшов до бару, налив лікеру, випив, голосно хекнув, потім подивився на охоронця, – Юро, найди цього Марка, я не хочу, щоби мене за нього вз'їбали потім, чуєш?

– Чую. Я найду його. І що зробити?

– Придумай, – накинув піджак на плечі і вийшов з кімнати.

Розділ 2 (Chapter 2)

– Чи є в мене жизнєнні целі? – сміх у слухавку, потім мовчанка. – Нє, ну, таких конкретних нема.

– Скільки тобі років? – голос ведучого.

– Двадцять.

– Що ти закінчив?

– Ха-ха, – знову цей хрипкий сміх, – школу.

– А крім школи?

– Армію. Да шо ти придолбався?

– А ти не пробував вступити до вузу?

– Нє, в мене дєнєг нема на платний.

– А безкоштовно?

– Ти мій атестат відєл? Када я к екзаменам готовиться буду? Я з утра до ночі по базару ящики розвожу.

– Скажи, а ти любиш свою країну?

– Страну, яку?

– Україну.

– А нє, ну шо, нормальна страна, а шо, єсть варіанти? Мені нравиться, хароша страна, нєзавісіма, главне. Войни нема, хлеба хватає, хотя і подорожав. Жить можна.

– А ти б хотів емігрувати?

– Це тіпа за рубєж уїхати? А на фіга? Каму я там всрався? Я шо, по-їхньому панімаю? Нє. Я буду жить тут.

– Як жити?

– Да як все живуть. Не хуже других, хотя, наверно, і не лучше. Нормально жить буду. Я ж не то шо Серьога со второго под'єзда, тот сколовся на хер уже. А я шо, я як все. Ну все, давай, мені надо ящики везти, обєд кончився. Прівєти всім і удачі, – гудки в слухавці.

– З нами був Льоша з Боярки. А ми чекаємо нових дзвінків. Нагадаю, що в ефірі з вами Марк Лютий і радіопрограма «Я і моя країна». Я – це кожен з вас, а моя країна – це 48 мільйонів людей, про яких ви нічого не знаєте. А ми робимо все, щоби ви стали ближчими одне одному.

– Дзвінок! – Звукорежисер зробив відмашку, Марк поправив навушники.

– Алло. Это че, программа такая, шо типа ты про свою жизнь рассказываешь?

– Так.

– О, нормально. А то мне Натаха все уши проквакала. Говорит, мол, позвони, попизди там.

– Давайте без матів, у нас прямий ефір.

– Извини, братан, не хотел, вырвалось. Я тебе за жизнь свою рассказать хочу.

– Назвіться, будь ласка.

– Кирилл из Киева. Короче, я с торговыми точками работаю. Нормальным людям помогаю, а барыг и жлобов разных прессую. В общем, я тут мужика одного под молотки пустил. Он гад редкий, денег был должен, не отдал, смылся там в село к бабке одной, я его забил на хер.

– Ви не боїтеся казати це в ефір? Вас чує вся країна.

– А нифига, мне по банану, меня все равно хер кто найдет, и даже искать никто не будет. Я б его не забил, его б менты порешили, я знаю. Я вот чего, мне пацана его жалко. Малой у того урода остался. Я хочу, шобы он нормальным пацаном вырос. Деньги хочу на его счет перевести.

– Скажіть, Кириле, ви любите свою країну?

– А я хер на нее забил. Что она мне дала? Ствол в руки да пометку в паспорте? Я, может, учиться хотел пойти, а так по беспределу пока, еле от братвы да от ментов отбиваюсь.

– А що ви знаете про свою країну?

– Мля, ну ты и спросил. Ну шо знаю? Ну, большая страна. Хохлов в ней много. Русских, абреков теперь, правда, тоже хватает. Жлобья из сел понаехало, ходят, воняют по городу, на языке своем собачьем базарят.

– А ти ким себе вважаєш?

– Да че я? Я нормальный пацан, не черный, не китаец, не азер там, не хачик.

– А цілі в тебе є?

– Цели? Есть. Как без них? На Натахе жениться, квартиру купить, тачку новую, а то моей уже полгода, старая стала.

– Спасибі Кирилу з Киева, але ви, Кириле, не поспішайте класти слухавку: для вас сюрприз. По-перше, ми обов'язково виконаємо ваше прохання й відкриємо благодійний рахунок, про що всіх наших слухачів повідомимо, але це ще не все. Ви – десятитисячний слухач, який додзвонився на нашу програму «Я і моя країна», і ви виграєте тижневу подорож до будь-якого міста України. Квитки і проживання в готелі оплачує наш спонсор. Ви тільки вказуєте час.

– От спасибо. Давай я через месяц поеду во Львов? Никогда там не был.

– Львів, то й Львів, ваше право. Кирило з Киева вирушає до Львова, де цілий тиждень проживатиме в готелі «Жорж», у номері люкс. Кого ви візьмете з собою?

– Натаху, конечно, кого же еще?

– Отже, ви з Наташею мандруєте до Львова, а ми продовжуємо мандрувати Україною й чекати на ваші дзвінки, – гудки в ефірі.

– Марку, – звукорежисер забіг до студії, – ти кажи одразу таким Кирилам, щоби не матюкалися в ефірі. Це ж узагалі, я не встигаю затирати звук.

– Добре, добре, – Марк утомлено опустив голову і тер пальцями скроні.

– Давай, дзвінок, – звукорежисер усівся в крісло, Марк широко розплющив очі.

– Алло, Марк Лютий в ефірі з наступним нашем гостем, а наш гість…

– Юля Причепа з Донецька.

– Юля Причепа з Донецька українською мовою.

– А якою мовою я мала б розмовляти?

– Не знаю, просто звик, що в Донецьку переважно розмовляють російською.

– А що, Донецьк – Росія? Хіба це не така сама Україна, як і Львів, і Чернівці, і Київ? Не треба звикати до російської мови донеччан.

– Гаразд, Юлю, переконали. Відтепер зафарбовуємо Донецьк у жовто-блакитні кольори. Ви студентка?

– Так.

– І що ж ви нам розповісте?

– Я вчора вперше переспала з мужиком, у нього на квартирі. Дуже гидко. Нема про що згадувати. Власне, я тому й подзвонила. Просто сказати про це.

– Скільки вам років?

– Яка різниця? Бувай, Марку. Я думала, що трахатися – це приємно, – вона кинула слухавку.

Марк кинув навушники на стіл і довго тер пальцями очі.

Потім подивився на Степана і махнув рукою – це означало, що він не піде пити чай з усіма, а поїде у справах, щоб повернутися о шостій і продовжити радіотрафік.

– Марку, ти чуєш? Почекай. – Степан узяв його за руку.

– Що, Стьопо? Недовго давай: я поспішаю.

– Коротше, мужик якийсь телефонував, він казав, що ти вчора в клубі якусь дівчину зачепив, так вона його кохана, і він тепер тебе хоче вичислити.

– Ну, – Марк надягав куртку.

– Так ти обережно там, дивись не ходи сам пізно. Може, з ним поговорити, з мужиком? Хлопців покличемо.

– Це мої проблеми, Стьопо. Він на АОН телефонував?

– Так.

– Номер дай.

– Марку, не треба.

– Номер дай, кажу.

– Зараз, – Степан порився в кишенях, витягнув папірець. – Пишеш?

– Ну, – дістав мобільний.

– 80674262438. Тільки ти подумай.

– Не кисни, Стьопо, бувай. – Марк вийшов і міцно причинив двері.

– Що з ним? – Маша, ведуча, вийшла з кімнати.

– У нього мама хвора і ще якісь проблеми, він не каже.

– Ходімо пити чай.

– Ходімо.

– Ти би порадив йому щось.

– Він не слухає.

– А, ясно, – налили окропу в чашки, дивилися одне одному в очі, мовчали.