Три дня чтения в подарок
Зарегистрируйтесь и читайте бесплатно

Чорне Сонце (збірник)

Чорне Сонце (збірник)
Книга доступна в стандартной подписке
Добавить в мои книги
27 уже добавили
Оценка читателей
4.25

Російсько-українська війна – очима бійця полку «Азов».

Хто і навіщо затягує криваву драму? Чому гинуть найкращі? Чому місцеві вважають своїх визволителів ворогами? Яким наш герой бачить майбутнє Вітчизни? Глибока, сповнена смутку, болю й надії оповідь хлопця, якого честь і сумління змусили взяти до рук зброю.

До видання ввійшли твори «Чорне Сонце», «Танець під чортову дудку», «Крук – птаха нетутешня», «Останній шанс Захара Скоробагатька», «Високі гори у Ялті», «Цілком таємні історії».

Лучшие рецензии
maiointro
maiointro
Оценка:
19

Я не могу быть объективной - если бы могла дать этой книге оценку 100 - дала не раздумывая. Я не могу судить о силе авторского слога, разнообразных тонкостях и тд. Я субъективна. Мой любимый, брат, друзья сейчас там, на войне, в Азове. Читая эту книгу у меня нет самого осознания и осмысления- что вот - это книга - она бумажная, напечатанная - как и сотни, тысячи других. Нет, читая эту книгу, я вижу не текст - мне кажется, что я слышу голос брата, в тот момент когда у него есть минутка мне позвонить. Читая эту книгу, я чувствую рядом с собой любимого, которого не видела уже несколько месяцев. Вижу смеющихся друзей, которые тоже тут, в Киеве, на ротации.
Это все субъективно. Судить не мне. Но я хочу сказать огромное спасибо автору за те пережитые эмоции и воспоминания. Спасибо большое.

Читать полностью
scherbinatanya7
scherbinatanya7
Оценка:
13
що ми?..
Чиї сини? яких батьків?
Ким? за що закуті?..

Світом правлять гроші, а тому геть не дивно, що панове книгарі «забули» уточнити, що «Чорне Сонце» – це збірка оповідань, а не роман, як можна було б подумати (я замовляла книгу, тому не мала змоги погортати її ). І тим більше не дивно, що саме «Чорне Сонце», присвячене подіям АТО, відкриває збірку, тоді як за усіма законами логіки мало б її завершувати. Та нехай, такі часи, нічого не зробиш.

Невеличкі, прості, дещо наївні оповідання про радянську дійсність 80-х і початку 90-х років (за винятком «Чорного Сонця»). Я сумніваюся, що вони комусь надто сподобалися. Більше того, я сумніваюся, що усі дочитали до кінця. Не хочу нікого образити, але маю підозру, що панове читачі, принаймні більшість, закрили книжку тільки-но дочитали «Чорне Сонце». А дарма, дарма, братці. Бо я не просто так сказала, що «Чорне Сонце» має бути в кінці, бо не просто так вибрала такий епіграф. Дозволю собі трохи відхилитися від теми і поміркувати про те, що сталося в 1991 році. Наш погляд на ці речі, не менш наївний, ніж герої цих оповідань. Так ніби був СРСР, а в складі його була УРСР, а потім ні сіло ні впало, гоп – і вже Україна. Та ні, братці, не так діло було. Назва змінилися, гімн змінився, герб, мова, прапор, та ще багато всяких речей, а суть лишилася та сама – і яка була УРСР, така й лишилася, і лишається такою і досі. І всі оті панове генерали, про яких згадують герої в «Чорному Сонці», вони всі звідти, звідки й ми усі. Ото й уся правда і іншої на жаль немає. Я не пам’ятаю багато творів, які б піднімали схоже питання. На думку спадає лише Тема для медитації Леоніда Кононовича.

Я трохи відволіклася від Шкляра. То про що ці оповідання? Про простих людей – простіше вже не буває, я не пригадую творів про ще простіших людей. Взагалі у Шкляра цей мотив зринає час від часу, я б сказала, що він певною мірою наскрізний у його творчості, хоча й не провідний. Я коли читала, то згадала характерну фразу з «Ключа», навіть не полінуюся і віднайду цитату:

…мій народ не придумав багатьох слів щодо тонкощів любовної гри, мій народ стояв сторчака на буряках, рачки стояв на картоплі, він убивався біля тієї картоплі, щоб наступної весни знов загорнути її у землю, і йому не було коли займатися, pardon, такими дурницями.

Не виходить у мене рецензія, бо я не знаю, як сказати, щоб нікого не образити. Завершу ось чим – ми народ, який не хоче дивитися в своє минуле. Але ми не вчора родилися і не 25 років тому. І наші «пани» сьогодення, я не буду їх називати тим словом, яке усі вживають, лише натякну, що кожна нова влада декларує свою боротьбу з ними, так вони всі й вийшли з отого «Папи» з останнього оповідання, якому поночі вся челядь в болоті шукала калоші, щоб пан не дай боже не розсердився. Це отой пан, що їздив на «Чайці» в кортежі з «Волг», а сьогодні їздить в кортежах з «мерседесів» і заради нього перекривають дорогу. Ну хай не той самий, але точно його нащадок.

Нецікаві оповідання, наївні, прості, примітивні, не шедевр – але читати треба, щоб знати звідки ми і що ми. І як так ми докотилися до АТО, бо це найлегше - винуватити лише того чоловіка, якого в пісеньці х*йлом називають (який до речі теж із тієї дійсності вийшов), а з себе робити святих праведників – і я не я і хата не моя.

«Воно поштового ящика покрасило в синє та жовте, сала-почеревини врізало і вже думає, що патріот. А само виїде до річки, шашлика зажаре і слухає «младшій лейтєнант, патанцуй са мной»

Модно сьогодні бути патріотом, імідж у нас такий. Та тільки Україна в серці має бути, і до людей треба ставитися як до людей, а не як до лайна. І не важливо хто ти, викладач, чиновник, політик, президент чи хоч сам господь бог. От про це пише Шкляр, саме про це. Про повагу до найменшої людини, до всіх людей без винятку.

Даруйте за недбалий стиль рецензії, але, коли «накипіло», то вже не до граматики і вишуканого стилю.

Читать полностью
Vikulaska
Vikulaska
Оценка:
6

Війна… Жорстока, несправедлива потвора, яка припхалася на нашу волелюбну українську землю майже два роки тому… А мужні та хоробрі Герої вийшли на захист своєї країни, своєї домівки, своєї родини. На превеликий жаль, тисячі воїнів не повернулися з поля бою, десятки тисяч отримали поранення… Кожного дня вся країна стежить за подіями на Сході, але усі новини – це погляд зі сторони. Натомість Василь Шкляр надав нам можливість не тільки стати поруч з бійцями, а й уявити себе на місці одного з них. Книга важка, але такі книги життєво необхідні, бо завдяки їм кожен українець має зрозуміти, чим і як приходиться жертвувати бійцям, щоб здобути мир і спокій України, прокласти дорогу до добробуту і справедливості, привести дітей – своїх і чужих – до вільної країни, де панує правда і добро.

Коли хтось із наших гине, я вже не відчуваю болю, а про сльози годі й говорити. У мене тільки щось відвалюється всередині, відколюється, як камінець, і з кожною смертю мене стає менше
Кажуть, герої не вмирають, але я хотів би, дуже хотів би, щоб вони замість бути героями жили. Тут, на землі, вони потрібніші, ніж на небі. Тут є багато такого, чого без них не зробить ніхто.
Герої потрібні країні, але Герої потрібні насамперед власним родинам, бо як же зростати без таточка їхнім діткам, як жити далі коханим дружинам, і як не втратити розум від горя нещасним матерям, тим, хто втратив сина на цій клятій війні…

Найсильніше, найпалкіше бажання після прочитання повісті «Чорне сонце»: хай скоріше скінчиться війна, хай більше не проллється кров, хай всі повернуться до своїх рідних, хай буде мир і щастя в нашій Україні!

Читать полностью