© В. А. Базів, 2017

© Л. П. Вировець, художнє оформлення, 2017

© Видавництво «Фоліо», марка серії, 2004

* * *

Канадійський тестамент, або Мафія в екзилі

Моїй родині

Розстріл на прийомі

Виконання вироку відбулося прямо на трибуні, коли жоден з очевидців із сотні країн світу навіть і здогадуватися не міг, що він став свідком, як у країні, яка справляла на світовій сцені свій державний ювілей, було ухвалене рішення у найвищих столичних кабінетах покласти голову генконсула на плаху просто під час спічу перед усім чесним людством. Міжнародна дипломатична шахівниця була обрана гільйотиною для заокеанського гамбіту заради домашніх мафіозних ферзів.

На верхніх поверхах сучасної земної цивілізації, на вершині одного із незліченних хмародерів у центрі світового мегаполісу, вершилось дійство, на якому на протилежному березі Атлантики вперше за тисячу років героєм став «хрещений батько» Європи, київський князь Ярослав Мудрий.

Із його імені розпочався спіч генерального консула України перед північноамериканським істеблішментом та сотнею глав дипломатичних місій на офіційному святковому прийомі з нагоди 10-ї річниці незалежності найбільшої європейської країни. Фешенебельний зал, у якому традиційно збиралися перші особи списку журналу «Форбс», гув, як вавилонський вулик, вслухаючись у сенсаційні сентенції з історії невідомого племені у центрі континенту.

– Донині у Парижі знають, що 19 травня 1051 року у катедрі містечка Реймс відбулося вінчання короля Франції Генріха Першого із дочкою Ярослава Мудрого – тодішнього володаря наймогутнішої у Європі держави Київської Русі. Через дев’ять років Анна Ярославна після смерті свого чоловіка практично правила Францією, оскільки її син – престолонаслідник Пилип Перший був неповнолітнім. Водночас сестра Анни, дочка Ярослава Мудрого Марія Доброніга, вийшла заміж за польського короля Казимира Першого, а наймолодша Ярославна стала дружиною угорського короля Владислава. Згодом її син, онук Ярослава Андрій, став угорським королем. На південь подався син Ярослава Всеволод, який одружився із грецькою князівною Марією, родичкою імператора Костянтина Дев’ятого. Його ж дочка Євпраксія-Пракседа-Аделейда згодом вийшла заміж за короля Генріха Четвертого. Треба сказати, що Всеволод на поприщі європейського свата перевершив навіть свого знаменитого батька і був посвоячений мало не з усіма дворами Європи: по сестрах – із королями Франції, Угорщини, Норвегії, по братах – з королями Польщі і Саксонії, дочка його, Євпраксія, була німецькою імператрицею, а син Володимир одружився із дочкою англійського короля Гарольда Другого Гітою. Загалом тисячу років тому Київ мав більше ніж 60 шлюбів із християнськими дворами Європи. Завдяки філігранній дипломатії, зокрема й родинно-шлюбній, Київська держава була найсильнішою імперією на континенті. Тому тут зібралася глобальна родина європейської цивілізації, бо 10-ліття відновленої держави у Києві – то наше спільне свято, дорогі мої родичі, різнонародні нащадки нашого спільного «хрещеного батька» Європи Ярослава Мудрого.

Проголошене українським консулом і почуте практично усім людством було відкриттям, яке потрясало глобальну свідомість. Планетарне дипломатичне зібрання презентувало розмаїту генерацію модерної земної людності у яскравих національних дрес-кодах, включно із ортодоксальними іудеями, білосніжними арабами, екзотичними африканцями, харизматичними індусами, колоритними японцями і китайцями.

А поміж посланців націй і континентів, близьких і далеких, іскрилися усіма барвами веселки вишиванок – зарубіжні українці, вражаючи задивлених глобальних гостей національною самобутністю етнічного вбрання гуцулів і бойків, лемків і подолян.

Зустрічаючи за протоколом із дружиною і сином гостей при вході, генконсул, ритуально вершачи нескінченний шейкгенд і вислуховуючи гратуляції мало не всіма мовами світу, сповнювався по самі вінця гордістю за своє поневолене плем’я, яке упродовж кривавих віків рабства і боротьби піднімалося на це піднебесся земної цивілізації. Він належав до когорти Франкових «вічних революціонерів», які першими пішли на прю із імперією у 1990-му, тому його місія – приймати гостей іменем України – мала магічний смисл, який часом оприлюднює історична режисура.

Планетарний Вавилон приймає у свої глобальні ряди нову, 10-річну, юну Україну! І тобі судилося стояти тут у дипломатичній виправі перед щирими, як самі українці, дітьми Адамовими у всій їхній расовій, релігійній, ментальній розмаїтості. Здавалося, посмішка кожного іноземця, якою він обдаровував українського дипломата, промовляла непідкупною приязню і неприхованою зацікавленістю – ну що ж, мовляв, ставайте поруч з нами у колі вільних народів світу, у якому вас так довго не було. Якщо ви уже зголосилися на політичній мапі Європи, то раді вітати вас з-поміж нас – тих, котрі насолоджуються національною свободою – чи то як китайці, впродовж тисячоліть, чи як нігерійці чи малазійці, держави яких, як і ваша, нараховують лише десятки літ.

Десь напередодні центр мегаполісу паралізували демонстрації тибетців, які під час голосування на Міжнародному олімпійському комітеті за право бути господарем чергової олімпіади протестували проти Пекіна і за Торонто. А канадці лише перепитували – хто вони, ці тибетці, які за нас іще більше, ніж ми самі за себе? Хто вони – курди і валійці, каталонці й українці? Бездержавна нація – абсолютна аномалія ХХІ століття із його священною коровою прав людини і прав народів. Мандруючи кривавими шляхами мачухи історії із цим тавром бездержавності, впродовж століть нагадували про себе ці нащадки феноменального київського імператора, про якого щойно розповів його нащадок у дипломатичному фраку. Десь так роїлися асоціативні ряди у головах світового дипкорпусу, який із цього чергового церемоніального прийому вийде зовсім з іншою архітектонікою європейського дому в офіційних та власних уявленнях про світ, який їм належить, як дипломатам, гармонізовувати безнастанно за професійним призначенням.

Вдарив, як вселенський дзвін, Гімн України! Митець у вишиваній сорочці на американський манер затягнув соло, яке підхопило врочисте багатоголосся, від якого неначе відкривалися навстіж душі вільних землян у барвистих вишиванках.

Мелодія у виконанні всесвітньо відомого співака плавно переходила у промову повноважного посланця української нації і держави перед зібраним тут людством.

– Рівно десять літ тому в епіцентрі континенту народилася найбільша у Європі держава. На глобальну арену всесвітньої історії знову повернулася нація, яка за тисячі літ до нинішнього постмодерну була серед батьків-засновників європейської цивілізації. Століття неволі поглинули у визвольних війнах, у голодоморі і геноциді десятки мільйонів нескорених голів і невпокорених душ. Відтак домівкою для дітей свободи стала уся планета, бо нині поза межами України проживає українців не менше, ніж вдома. І з-поміж усіх континентів підноситься країна, яка стала для нас другою Україною, у якій живуть мільйони наших братів і сестер. І один з тих мільйонів оселився тут, у Торонто. Торонто – це наш Київ, але на берегах не європейського Дніпра, а американського Онтаріо. У цю благодатну мить нашого національного воскресіння я схиляю голову перед щедрістю канадської землі, яка під своїм материнським крилом дала притулок гнаним із рідної землі і блукаючим по світах дітям матері України.

Кожне речення промови за американською традицією переривалося оплесками. Сентенція про Канаду супроводжувалася оваціями. Бо чомусь так сталося, що саме північна країна американської півкулі стала, як жодна інша на планеті, справді другою домівкою для гнаної збожеволілим сусідом нації. Бо бути українцем вдома для московських колонізаторів – то вже злочин. Тому елітарне суцвіття, яке не зрікалося даного Богом національного імені, мусило шукати порятунку у Торонто, щоб не потрапити у Норильськ чи на Соловки.

Наприкінці ХХ століття ці відомості були відкриттям для глав дипмісій мало не усіх країн світу. Ну як їм було не реагувати жваво, зачаровано на те, що викладав так дивовижно блискучий речник своєї держави.

– Наша дорога до свободи пролягла крізь століття, яким, здавалося, нема кінця. Минали віки за віками, але ми не сходили зі шляху. Ні спека, ні холод не могли спинити нас за покликом нашого Пророка. І тепер ми тут, між вами. Вільні, щасливі. Амбітні. Ми змогли це! Ми взяли свій приз, який є найціннішим на цій прекрасній планеті. Свобода у наших руках і наших серцях. Слава Україні! – Зібрання на цій мажорній ноті осипало селезіянта градом оплесків і гучних гратуляцій. Консул чемним поклоном дякував людству, яке не вщухало. А відтак святочне море накрило його недипломатичними хвилями емоцій. Не так за сценарієм, як за законами честі та гідності людської належало підійти до кожного посланця своєї країни, а їх тут – понад сотня, і бодай обмінятися рукостисканням і двома словами, і був цей марафон визнання і поваги сповнений щирістю, яка рідко пробивається крізь частоколи протоколів міждержавного спілкування. Вони справді раді, що ми є, що є така держава поміж них, – у блаженстві такого переконання перебував і сам український дипломат, який у цій збуреній гарячими почуттями атмосфері переживав найсолодші для кожної людини миттєвості реалізації власного покликання.

На тлі вибуху емоцій до промовця підійшла якось непомітно і нишком його секретарка і поклала перед ним файл із документом. Поки людство гратулювало Україну, Братів пробігав очима терміновий міністерський циркуляр.

Поки гості, поволі затихаючи, підходили до святкових столів, які вгиналися від знаменитих українських вареників в асортименті, генконсул стояв як вкопаний. Його щойно тріумфуючим обличчям враз поповзла пелена скам’яніння, яка відтворювала назовні нещадне душевне потрясіння. Повідомлення, вручене прямо на ораторській трибуні, справило на консула ефект емоційної бомби. Хитаючись від запоморочення та тримаючись навмання за кути святкових столів і розпашілих гостей навкруж кожного з них, він шукав виходу звідси, мало не навмання ноги, так само задеревілі, понесли його подалі від того місця, де щойно під цими ж ногами вивершувався, можливо, пік його життя.

Григорій, здається, уже не чув, як гомонить вселенський вулик. Його свідомість переносилася прямо на очах із піку національного і його особистого тріумфу в інший світ, невідомий цьому торжествуючому людству.