Читать книгу «Шалені шахи» онлайн полностью📖 — Тимура Литовченко — MyBook.

Глава 1
Від турніру до труни

Велике князівство Литовське, березень 1537 року

Природа прокидалася від зимової сплячки. Дедалі яскравіше сяяло сонечко, намагаючись зігріти промерзлу землю. Сніг поступово осідав, до вечора вкривався тонкою кіркою льоду, що ранком танула, і дзвінкі струмочки виносили зиму геть. До полудня ставало тепло, і нагріте повітря вирувало від свіжості. Земля оживала й немовби дихала: глибоко та рівно. Бруньки на деревах і кущах набухали, випускаючи зелені клейкі листочки. Усюди розливалися гіркуваті пахощі прілих трав, змішані з ніжним ароматом перших квітів, що весело майоріли на палацових клумбах.

Ніколи ще в житті королеви Бони не бувало такої прекрасної весни! І ніколи їй не було так боляче й самотньо, як зараз. А може, вона просто не зважала на це раніше? Коли це спало їй на думку, серце закалатало сильніше.

Король жив у Польщі, королева – у великому князівстві Литовському. Від зустрічі до зустрічі їхні подружні відносини ставали дедалі холоднішими. Сигізмунд справедливо дорікав Боні тим, що вона часто порушувала врівноважені відносини усередині країни й поза її межами, нав’язуючи всім свою волю. Бона виправдовувала таку поведінку турботою про майбутнє династії… й у свою чергу звинувачувала вінценосного чоловіка в бездіяльності.

Тепер же, по закінченні піврічних сутичок і сварок, королева усвідомила, що її тутешнє життя нагадує дуель двох сильних характерів, які в божевільній спробі перемогти знищують все живе навколо, і усвідомивши в підсумку свою згубну сутність, намагаються потім з’єднати непоєднуване. Дійшло до того, що вінценосний чоловік і дружина висловлювали взаємні докори не тільки при скороминущих зустрічах, але навіть у листах.

Незважаючи на це, Бона відчула, як сильно скучила за чоловіком. Вона написала Сигізмунду сухий офіційний лист, а він напрочуд швидко відповів, відписавши, що з нетерпінням чекає на неї. «Невже король не тільки добре ставиться до мене, але й усе ще кохає?…» – з надією подумала королева.

Справді, у глибині душі Сигізмунд розумів, що більше так тривати не може. Йому була потрібна ця енергійна, розважлива, але як і раніше кохана ним жінка.

Вавельський замок, Краків, королівство Польське, травень 1537 року

Ліс скінчився, за вікном карети потягнулися широкі смарагдові поля, дбайливо вкутані сивим пухнастим туманом. Ранній ранок був прохолодним і росистим. У небі ані хмарини, і лише на сході, звідки зараз випливала величезна вогненна куля сонця, запізніло танули самотні сизі хмаринки.

Бона примружила очі, занурившись у мрії й надії. От зараз, розірвавши перину ранкового туману, з’явиться її король на білосніжному огирі в супроводі розкішного почту придворних. Як це бувало колись, зустрінуться вони тепло й радо. Безліч піднесених очей будуть спрямовані на сяючу щастям королеву.

Але нічого подібного не сталося. Сигізмунд її не зустрів. Більше того, навіть не вважав за потрібне вийти зустрічати дружину, коли Бона прибула до палацу. Спочатку її охопила лють, потім образа. Як він міг?! Вона примчала до свого короля, кинувши всі невідкладні справи…

В очікуванні того, що Сигізмунд покличе її, королева промучилася весь день. За цей час вона пригадала всі докори чоловіка, всі обвинувачення щодо виховання сина, стилю керування Литовським князівством. Переймаючись тяжкими думками, Бона не заплющила очей всю ніч. Зовсім не розуміючи, що відбувається, королева не знала, як їй повестися.

Втім, наступного ранку вона встала раніше, ніж зазвичай, опорядилася за допомогою служниць, відправила одну з них сповістити короля про бажання поговорити з його величністю. Яким же був її подив, коли служниця повернулася зі звісткою, що Сигізмунд не може її прийняти.

Королева мало не сказилася й влаштувала справжній скандал. Перелякана двірня безпорадно метушилася палацом, нічого не пояснюючи, лише злякано притискалася до стін і мимрила:

– У нього… У нього…

Зненацька до Бони прибіг королівський блазень. Вона внутрішньо напружилася, оскільки не любила доволі відверті кпини Станьчика.[10] Він до того ж постарів, розжирів і тепер шкутильгав не так граціозно, як колись. Королева не знала, чого очікувати від зухвалого паяца, тому зібрала всю волю в кулак, щоб дати гідну відсіч безтактному пройдисвітові. Але Станьчик раптом упав на коліна перед нею й гірко заплакав:

– Йому зле, дуже зле!!! Його величність не встають уже котрий день. Вони чекали на вас, так чекали!.. Вони… Король зліг ще тиждень тому, а все через кляту хворість. Врятуйте його, молю вас, адже ви все можете!

Станьчик поповз до Бони і спробував обійняти її ноги. Королева гидливо відсахнулася, а потім зневажливо відіпхнула блазня.

– Чому король хворий?! Чому мене не сповістили про це?! І взагалі, куди ви всі дивилися?! Проґавили!..

Сповнена рішучості, Бона кинулася в покої ясновельможного чоловіка і, незважаючи на опір вартових, увірвалася туди.

У просторій королівській опочивальні, просоченій задушливим смородом нечистот, панував півморок. Важкі штори на вікнах були запнуті, на широкому різьбленому ліжку нерухомо лежав король, прикритий ковдрою до самої шиї. Одна рука мляво звішувалася з ліжка. Голова Сигізмунда спочивала на вишитій золотом подушці, з-під брудного нічного ковпака вибилося спітніле рідке волосся. Змарніле, мертвотне обличчя посиніло і вкрилося глибокими зморшками, ніс загостився, очі запали.

«Не може бути, це не Сигізмунд!» – вжахнулася Бона. Й одразу ж її охопила невтримна жалість до свого безпомічного короля. Ледь вона упритул наблизилася до його ліжка, як його величність тужливо застогнав й відкрив очі. Незважаючи на моторошні зміни, що сталися з королем під час хвороби, очі Сигізмунда залишилися такими ж живими, як і колись. У погляді хворого зблиснули гнів і сором за своє безпорадне становище. Королева зрозуміла це, тому взяла холодну руку чоловіка й ласкаво стиснула у своїх теплих долонях. Цей довірчий жест геть зруйнував усі перешкоди в спілкуванні між ними. Сигізмунд слабко, ледве помітно посміхнувся, суворість погляду згасла, і він тихо, натужно прохрипів:

– Ви не очікували знайти мене таким?…

Тепер уже розсердилася королева й запитала з легким докором:

– Чому ви не сповістили мене про нездужання?

Сигізмунд мовчав.

Бона не стала чекати відповіді, а перейшла до рішучих дій. Покликала двірню й наказала розчахнути вікна, провітрити кімнату, поміняти білизну хворому, розтопити камін і вимити підлогу. Послала за лікарем, щоб він намастив змучені подагрою, розпухлі ноги короля чудодійним бальзамом, що вгамовує біль. Поки челядники виконували її доручення, королева кілька разів виходила із зали, щоб віддати нові розпорядження. Двірня миттєво прибігала на її заклики і блискавично виконувала всі накази.

Король вже не сердився на раптове вторгнення своєї непокірливої і свавільної королеви, а лише тихо милувався її діями. О-о-о, якою прекрасною була войовнича Бона в темно-синій атласній сукні!.. Сигізмунд був по-людськи щасливий.

Дні через три король пішов на одужання. Він уже сідав у постелі й мовчки вислуховував візитерів. Іноді злегка кивав у відповідь або підтримував розмову короткими однозначними фразами. Сигізмунду подобалася увага дружини. Він намагався не відпускати її від себе, поглядом або жестом благаючи залишитися. Тому тільки коли він засинав, Бона тихесенько йшла до себе, щоб передихнути самій.

Загалом, усе було б добре… однак його величність явно був чимось стурбований. Дочекавшись слушного моменту, королева поцікавилася:

– Що непокоїть мого короля?

Сигізмунд ухильно заговорив про дітей, про родину, про обов’язки батьків. Він боявся порушити солодку ідилію, що запанувала між ними, тому побудував розмову так, щоб не зустрічати заперечень з боку жінки: король сам собі задавав запитання й негайно давав бажані для себе відповіді. Періодично цікавився, невже Бона не поділяє його думок – і негайно продовжував у тім же дусі, не дозволяючи їй вставити ані слова. Коли ж замовкав, а вона також мовчала – то бурмосився і продовжував говорити…

Нарешті Бона не витримала. Ледь не розлютившись, зусиллям волі приборкала почуття і дружньо звернулася до хворого:

– О мій королю, о ваша величносте! Невже ви дотепер бачите в мені ворога або не довіряєте мені? Я віддана вам так само, як і в день нашої першої зустрічі. Чому ж ви не даєте мені сказати ані слова? Прошу, давайте поговоримо просто, по-людськи. Ми неодмінно все вирішимо, навіть якщо я не завжди буду згодна з вами. Дайте мені можливість насолодитися розмовою з вашою величністю!..

Це не був звичайний докір. Король був збентежений, однак відповів дуже спокійно:

– Хто ж сумнівається у вашій вірності, люба? Ви добре знаєте про мою повагу щодо вас, але зараз ви верзете дурню.

Засмучена такою відповіддю, Бона зібрала волю в кулак і, зберігаючи терпіння, заговорила з колишньою добротою в голосі:

– Любий чоловіче, я намагаюся говорити з вами якомога ввічливіше.

Після таких слів король дещо знітився, розгубився й не знав, про що розмовляти надалі. Бона по-жіночому пожаліла чоловіка: він же ще не зміцнів, як треба, а вона вже така сувора з ним…

Тоді королева, нічого не говорячи, схилилася й поцілувала його в щоку, немов дитину. Сигізмунд не ухилився, а довірливо потягнувся до неї. Бона простягнула йому руку, король притулив її до губ. «Отак краще…» – подумала королева.

Але тут двері розчахнулися, і в залу досить недоречно влетів блазень Станьчик. Король миттю випустив руку жінки й сором’язливо опустив очі, немов стидаючися прояву своїх почуттів. Роздратована безцеремонністю паяца, Бона зібралася вигнати непроханого гостя, але король відволік її, задавши досить несподіване запитання:

– Пані, чи пам’ятаєте, як обіцяли видати заміж всіх моїх дочок?…

Від такого запитання ошелешена королева позадкувала й опустилася у найближче крісло.

– Я завжди пам’ятаю свої обіцянки, ваша величносте, і намагаюся виконувати їх, – рішуче почала королева. – Для кожної принцеси вже обрані наречені. Це або принци, або князі, причому по декілька кандидатур. Нарешті, я замовила мініатюри принцеси Ізабели, принцеси Анни…

Але король зупинив її жестом і сумно вимовив:

– Вони ще занадто юні для заміжжя.

– Так-так, зовсім ще діти… – підхопив Станьчик. – Ти явно поквапилася із цим, королево! Як же отаких крихіток – і раптом заміж?

Блазень явно знущався, але, ігноруючи кпини, Бона поцікавилася:

– Тоді про кого йдеться, пане?

– Ви не розумієте? – здивувався король.

– Жодним чином! – запевнила королева.

– А як же Беат? Пані, ви зовсім забули про неї! – король потихеньку починав злитися.

– Ах, це правда, щира правда! Як же бідненька Беатрис? Як же наша позабута принцеса?… – загугнявив блазень. За що дістав від короля слабкого ляпаса, від якого театрально розтягнувся на підлозі.

– Але ж Беат… вона ж не ваша дочка! – спробувала виправдатися Бона.

– Ваша величносте, не забувайте, що коли ви прибули до Польщі, вона вже жила в палаці. Беат – моя улюблена вихованка, тому я прошу вас терміново зайнятися її долею.

– Добре, ваша величносте, я терміново замовлю її мініатюру найкращому художникові й підберу для маленької Беат підходящу партію в Європі.

– Не варто метушитися. Для Беатрис можна підшукати нареченого й у наших землях, – наполягав король.

– О, так, навіщо нам принц?! Нам принц не потрібен, нам і місцевий дворянчик цілком згодиться, – кривлявся блазень, моторно ухиляючись від стусанів Бони.

– Але, ваша величносте, наскільки мені відомо, всі гідні Беат наречені давно не вільні… – продовжувала пручатися королева.

– Ой, як шкода, для маленької Беатрис у польських землях не знайдеться навіть зубожілого дворянчика, – дражнився Станьчик.

Король дещо повеселішав, а блазень собі знущався:

– Виявляється, пані, все-таки є на світі питання, вирішити які вам не під силу. Невже ж і в королівстві Польському, і у великому князівстві Литовському у вас дотепер не перелічені всі вільні наречені?! Непорядок!.. Де наші списки? Списки де?… – і він театрально забігав навколо короля.

Бона почервоніла від злості, стиснула маленькі кулачки й процідила крізь зуби:

– Щоб нареченого підшукати, мені не потрібні списки. Для цього вистачить однієї лише пам’яті…

– А от, до речі… Ілля, син Костянтина Івановича Острозького? Чим не наречений? – зненацька поцікавився король.

– Так-так! Королево, подумайте тільки: видавши католичку Беатрис за православного Іллю, ви зміцните внутрішню могутність країни, – негайно втрутився блазень. Бона хотіла відповісти різкістю, але помітивши, що король посміхнувся, стримала порив і мовила спокійно:

– Ілля, син князя Костянтина, вже заручений чи то з Анною, чи з Барбарою Радзивілл. Його батько…

Король миттєво зупинив її фразою:

– Можете не продовжувати, королево, ваші відомості давно застаріли.

– Як же так, ваша величносте?! Мені достеменно відомо, що Ілля Острозький давно заручений, а в Анни Радзивілл уже є два дозволи від Ватикану на вінчання зі схизматиком,[11] а також двоє позашлюбних дітей. Що стосується Барбари, то їй не виповнилося ще й п’ятнадцяти, щоб вона могла вийти заміж, – виправдовувалася Бона.

– До чого жагуче бажання якнайшвидше вийти заміж виявляє розторопна Анна Радзивілл… А от з діточками вона явно поквапилася! – не вгамовувався Станьчик. – Але нічого, нічого, можна завести ще одного малюка й попросити Ватикан про черговий дозвіл на шлюб.

Тепер усміхнулася навіть Бона.

– Що ж, моя королево, ви маєте рацію, все це так і було донедавна, – підтвердив Сигізмунд. – Місяць тому вибухнув скандал, і Радзивілли заплатили мені десять тисяч злотих, щоб я наказав урегулювати питання одруження князя Іллі Острозького з Анною Радзивілл. Я втрутився в цю справу. Як винна сторона, Радзивілли заплатили нареченому за шлюб, що не відбувся, значну грошову компенсацію, заздалегідь обумовлену в інтерцизі,[12] й тепер Ілля Острозький є вільним від шлюбних зобов’язань завидним нареченим.

– Велика Бона не чула про такий грандіозний скандал? – щиро здивувався блазень.

– О, мій королю, славний королю! – з ніжністю в голосі мовила Бона. – Я влаштую весілля Беатрис із Іллею Острозьким. А подарунком для вашої величності до цього весілля стане лицарський турнір.

Король посміхнувся. Ця розмова стала, можливо, винятковим за останній час випадком, коли суперечка чоловіка й жінки завершилася мирно.

Краків, королівство Польське, 1538–1539 роки

Бона дотрималася слова – посватала красуню Беат за князя Іллю Острозького, хоча зробити це виявилося не надто легко.

Костянтин Острозький, батько князя Іллі, більшу частину життя провів у сідлі, захищаючи й розширюючи межі й без того великих володінь. Тому мріяв, щоб його старший син Ілля служив при дворі. Але княжича палацове життя геть не приваблювало, він мріяв проводити час точно так само, як і батько – у битвах і боях.

З п’ятнадцяти років Ілля Костянтинович брав участь у численних військових вилазках, у зухвалих набігах на татарські обози і каравани. Відсутність досвіду компенсував розпачливою сміливістю й юнацьким запалом. Козаки любили молодого шляхтича, це життя припало Іллі Костянтиновичу до душі, тому він нічого не хотів міняти.

Боні довелося прикликати на допомогу всю свою чарівливість, щоб буквально заманити князя у Вавельський замок.

Маленька Беат теж поводилася не кращим чином. Почувши від королеви новину про перспективного нареченого, дівчина спочатку звеселилася. Однак слідом за тим довідавшись, що претендент – усього лише князь

Стандарт

5 
(1 оценка)

Шалені шахи

Установите приложение, чтобы читать эту книгу