Книга или автор
0,0
0 читателей оценили
337 печ. страниц
2020 год
16+

Тим Фернхольц
Космічні мільярдери
Ілон Маск, Джефф Безос та нові космічні перегони

Copyright © 2018 by Tim Fernholz

© Г. Литвиненко, пер. з англ., 2019

© «Фабула», макет, 2019

© Видавництво «Ранок», 2019

Усі права збережено.

Жодна частина цього видання не може бути відтворена в будь-якій формі без письмового дозволу власників авторських прав.

* * *

Шановний читачу!

Спасибі, що придбали цю книгу.

Нагадуємо, що вона є об’єктом Закону України «Про авторське і суміжні право», порушення якого карається за статтею 176 Кримінального кодексу України «Порушення авторського права і суміжних прав» штрафом від ста до чотирьохсот неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або виправними роботами на строк до двох років, з конфіскацією та знищенням всіх примірників творів, матеріальних носіїв комп’ютерних програм, баз даних, виконань, фонограм, програм мовлення та обладнання і матеріалів, призначених для їх виготовлення і відтворення. Повторне порушення карається штрафом від тисячі до двох тисяч неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або виправними роботами на строк до двох років, або позбавленням волі на той самий строк, з конфіскацією та знищенням всіх примірників, матеріальних носіїв комп’ютерних програм, баз даних, виконань, фонограм, програм мовлення, аудіо -і відеокасет, дискет, інших носіїв інформації, обладнання та матеріалів, призначених для їх виготовлення і відтворення. Кримінальне переслідування також відбувається згідно з відповідними законами країн, де зафіксовано незаконне відтворення (поширення) творів.

Книга містить криптографічний захист, що дозволяє визначити, хто є джерелом незаконного розповсюдження (відтворення) творів.

Щиро сподіваємося, що Ви з повагою поставитеся до інтелектуальної праці інших і ще раз Вам вдячні!

Для Рене


Вступ

Уже багато років юрмище цікавих і фахівців, причетних до аерокосмічної галузі, збирається до колись заболоченої місцевості у Флориді.

Це мис Канаверал, що трикутником розташувався вздовж Атлантичного узбережжя. Пошарпаний нескінченними ураганами, він міг стати лише об’єктом з іще однією сумнівною схемою землевпорядкування, можливістю мати шанс, звільненим зі служби військовикам після Другої світової війни, придбати заміські ділянки землі. Однак їх випередили серйозні люди з логарифмічними лінійками і дісталися до нього першими. Вони прискіпливо вивчили мапи Сполучених Штатів у пошуках територій, де можна було б запускати нашпиговані вибуховими речовинами величезні літальні апарати. На випадок, якщо дані об’єкти під час зльоту за непередбачених ситуацій і катастроф падатимуть, це місце мало бути неподалік від океану. А ще його місцезнаходження мало бути задосить близько до екватора, щоб траєкторія обертання Землі якнайкраще сприяла таким запускам. Мис Канаверал видався їм чудовим варіантом.

Це відбувалося понад півстоліття тому. Тож американці, щоб мати можливість відірватися від землі й облетіти планету у відкритому космосі та дістатися до найближчого сусіда-супутника Землі, з максимальною необхідністю заповнили бетонними фундаментами заболочені землі Флориди. Позаземні польоти спочатку було здійснено на космічних кораблях «Mercury», потім «Gemini» і, нарешті, «Apollo», «Skylab», а потім космічний шатл. Космос дедалі менше здавався обителлю богів і все більше починав служити людям, а їхня традиційна звична набожність поступово витіснялася засиллям технократичної бюрократії.

Національне управління з аеронавтики і дослідження космічного простору (NASA), засноване у 1958 році, починало свою діяльність як спеціалізоване товариство, котре у сфері освоєння космічного простору змагалося за пріоритетність із радянськими колегами. До нього увійшли не лише простодушні американські інженери та відважні пілоти-випробувачі, а й колишні нацисти – спеціалісти з ракетної техніки, яких було запрошено сюди з капітульованої Німеччини. NASA стало вигадливою установою, яка головним чином зосередилася на будівництві та утриманні найдорожчого об’єкта, спорудженого за всю історію людства, – Міжнародної космічної станції (МКС), що стала форпостом наукових досліджень із космонавтики на орбіті.

Перемога Сполучених Штатів Америки у міжнародних космічних перегонах вселяла благоговіння: величезні гроші, інтелектуальна еліта і майстерність – усе заради того, щоб поставити на службу закони фізики, щоб відправити вразливе людство туди, де йому зовсім немає місця. Після здійснення програми пілотованих польотів «Apollo» на Місяць амбіційні космічні програми опинилися під впливом певного самовдоволення. Складалося враження, немовби Сполучені Штати доклали стількох зусиль, аби дістатися Місяця зовсім не заради того, чого досягли ті першовідкривачі, а заради того, що це означало для спостерігачів. NASA прирівняли до витонченої пропагандистської операції в межах холодної війни.

Тільки-но агентство продемонструвало здатність дістатися Місяця, відступати не було очевидних підстав. Президенти на словах підтримували дослідження космосу, однак тих, хто надто наполегливо прагнув до зір, вважали здебільшого мрійниками.

І тут з’являється Ілон Маск – засновник та генеральний директор «Space Exploration Technologies Corporation». А ще він має титул «головного розробника» і, безумовно, зовсім не є мрійником, особливо за мірками космічних ботанів. Наполегливий уродженець Південної Африки заснував компанію «Space X», як її ще називають, щоб мати змогу провести пенсію на Марсі. На сорок четвертий день народження Маска компанія мала зробити йому подарунок: запустити ракету на орбіту й уперше в історії безпечно повернути її на Землю.

Космічний пусковий комплекс-40 (SLC-40), розташований на мисі Канаверал, має багату історію – на думку Маска занадто велику, у вигляді накопичених правил, звичок і традиційної мудрості. Інженери Маска переобладнали старий стартовий майданчик Повітряних сил для ефективнішої роботи, використавши механізми, які давали змогу рухатися швидше і дешевше. Нині вони будують новий приватний космічний порт у Техасі. Але реалії космічного бізнесу вимагали, щоб «Space X» запускала свої ракети з мису Канаверал – а це досить далеко від місця, де їх будували і тестували на орендованому в уряду стартовому майданчику. Та чесно кажучи, в уряду більше й не було власних ракет. Тепер це був бізнес компанії «Space X».

28 червня 2015 року ракета «Falcon 9», збудована компанією «Space X», стояла на майданчику, готова до запуску, який мав відбутися вже за півгодини. Сама ракета була 230 футів заввишки[1] і майже 13 футів у діаметрі[2]. З території прибрали всіх людей, тож творінню Маска можна було згодувати тисячі фунтів рідкого кисню і високоякісного гасу. Суперохолоджена суміш, що наповнювала літальний апарат, змушувала липке повітря Флориди конденсуватися, а через великі вибухи пáри здавалося, немов ракета видихає дим, що було доволі промовистим для назви космічного корабля нагорі – «Dragon». Немовби у бляшанці із содовою, більша частина стартової маси ракети – це рідина, проте порівняння алюмінієвої ракети з бляшанкою кока-коли не на користь ракеті: відносно кажучи, її стінки набагато тонші, ніж у посудини з напоєм. А для того щоб залити в ракету ще більше пального, його охолоджують до температури 240 градусів нижче нуля за Фаренгейтом[3].

У центрі управління штаб-квартири «Space X» молоді оператори стежили за манометрами, телеметричними датчиками та камерами, встановленими по всьому літальному апараті, навіть усередині паливних баків. Інженери брали участь у організованій компанією онлайн-трансляції запуску, пояснюючи основи польоту сотням тисяч прихильників і зацікавлених глядачів. А у Флориді офіційні представники NASA, співробітники Повітряних сил і операційна команда «Space X» прислухалися до зворотного відліку і спостерігали за комп’ютерними консолями.

Чи заздрили урядовці можливостям компанії? Корпорація Маска стала першою приватною установою, яка володіла космічним кораблем, здатним летіти з місією NASA до Міжнародної космічної станції. Безперечно, компанія «Space X» потребувала фінансування космічного агентства та його консультацій. Але Маск наполіг, щоб ракету розробляли згідно його особистих переконань і кожна частина височенного білого літального апарата належала акціонерам його компанії. Це була не просто формальність. Це був революційний підхід до польотів у космос. А для реалізації ширших амбіцій Маска люди мали стати «мультипланетарною цивілізацією». Маск не витрачав би 100 мільйонів доларів особистих коштів та останні тринадцять років свого життя просто на те, щоб здійснити сьогоднішню місію: перемістити чотири тисячі фунтів[4] (цю вагу можна зрушити й вантажівкою Dodge Ram) на кілька сотень миль (приблизна відстань між Нью-Йорк Сіті та Бостоном). Цілком собі буденне завдання, доки не усвідомлюєш, що рухаєш ці дві тонни простісінько вгору.

На той час, коли ракету готували до запуску, на борту МКС, на відстані 250 миль[5] від Землі, перебували троє астронавтів. Вони мешкали у низці з’єднаних між собою алюмінієвих камер, які на великій швидкості оберталися навколо нашої планети. Щоб підтримувати їхню життєдіяльність, космічні кораблі мали постійно привозити їм їжу, воду та кисень, а також наукове обладнання та приладдя для дослідів, які б виправдовували їхнє неймовірне перебування в космосі. Станцію будували спільними зусиллями міжнародних партнерів – головним чином Росії та Європейського Союзу – але NASA було змушене відмовитися від єдиного способу дістатися до неї. У 2011 році програму «Space Shuttle» згорнули через надто високу вартість і небезпечність під час польотів. Тепер космічна програма США, заснована фактично заради того, щоб продемонструвати свою перевагу над Росією, не могла дістатися до свого найдорожчого наукового об’єкта без допомоги росіян.

NASA робило спроби замінити космічний шатл кількома альтернативними варіантами. Попри витрачені мільярди доларів – спрямовані переважно до акціонерів гігантських аерокосмічних корпорацій – нових відповідей так і не з’явилося. Після обрання президентом Барака Обами, його адміністрація взялася за перевищення бюджету в останні роки, і плани на будівництво нової ракети та космічної капсули були відстрочені.

Космічному агентству залишалося тільки мріяти про освоєння інших планет Сонячної системи. Щоб підтримувати роботу МКС, команда Обами використала програму, запропоновану ще за часів Джорджа Буша, яка передбачала приватизацію транзиту між Землею та космічною станцією.

Це була можливість, якої так відчайдушно потребували І. Маск та його молода космічна компанія. Тоді ще аматори, вони злетіли вгору стрімкіше від ракет, які запускали. Чимало людей вважали Ілона Маска просто ще одним багатієм та схибленим на космосі йолопом із Кремнієвої долини. За десятиліття до того, засновник «Microsoft» Білл Ґейтс інвестував мільйон у плани амбіційної мережі супутників, так званого сузір’я, яке люди мали використовували для отримання доступу до Інтернету. Усе закінчилося провалом. Великі підрядники зі сфери космічних технологій, як-от «Boeing», «Lockheed Martin» і «Northrop Grumman», армії інженерів із десятиліттями досвіду, глузували від самої думки про те, що молоді компанії, підтримувані розробниками програмного забезпечення, зможуть упоратись із труднощами під час організації космічних польотів.

Та І. Маск, піднявшись із самих низів, усе одно вважав це можливим. Він будував ракети для виконання звичайних завдань у космосі й почав із запуску чужих супутників. А потім підписав контракт із NASA на постачання обладнання до МКС. Баки з водою, ліофілізована їжа та обладнання для наукових дослідів. Порівняно з будівництвом найбільшого за всю історію сузір’я супутників або дослідженням Місяця, можливо, цій роботі таки справді бракувало чарівності.

Установите
приложение, чтобы
продолжить читать
эту книгу
254 000 книг 
и 49 000 аудиокниг