Переклад з російської мови В.І. Вороніної

Частина перша

Знайомство з Азбукіним

Кирилко з Лізою гралися в саду.

− Діти! – покликала мама, − йдіть сюди! Бабуся з дідусем від’їжджають.

− Чи на довго ви їдете? – запитав Кирилко.

− Днів десь на десять, − відповіла бабуся.

− А куди ви від’їжджаєте? – поцікавилася Ліза.

− У Стокгольм, − промовив дідусь.

− А, це туди, де музей Пеппі!?

− Їдемо на прем’єру нашого дитячого мюзиклу, − пояснили бабуся і дідусь.

− І нам хочеться!

− Обіцяємо, що влітку обов’язково візьмемо вас із собою.

− Значить, ми залишимося без бабусиних казок аж на цілих десять вечорів? – запитала Ліза.

− Ні в якому разі! Настав час познайомити вас із кимось. У вашій книжковій шафі живе хтось такий…

− Хто там живе? – поцікавився Кирилко.

− Букі! – гукнула бабуся, і з полички стрибнув потішний ельф. На ньому був старовинний фрак, метелик та окуляри в золоченій оправі.

− Ти хто?

− Букі Азбукін до ваших послуг! – відрекомендувався ельф і уклонився.

− Букі – мій давній приятель, − пояснила бабуся, − тепер у вас з’явився надійний і розумний друг! Він допоможе вам жити щодня цікаво і з користю.

− І ви свій час проведіть корисно і цікаво, − сказав Кирилко.

− Та не забудьте привезти нам подарунки! – додала Ліза.

− А що б вам хотілося?

− Мені новий капелюшок! – попрохала Ліза.

− А мені велику карту світу! – сказав Кирилко.

− Ну а ми будемо від вас чекати подарунків!

− А яких же? – здивувалися брат із сестрою.

− Ваші нові знання будуть для нас найкращими подарунками!

− Коли повернемось – подивимось, − пообіцяв дідусь. – А тепер нам час, − додав він, поглянувши на годинник.

− Щасливої подорожі, − в один голос гукнули діти.

− І вам, малеча! – почулося у відповідь.

− І з чого почнемо нашу казкову подорож? – поцікавився Букі, коли бабуся з дідусем від’їхали.

− А давайте про «цікаво» і «з користю», − запропонувала Ліза.

− Дуже добре, − промовив Букі і оголосив, − перша казка називається так: «Цікаво і з користю».

Цікаво і з користю

Дівчинка з мамою гуляли у Міському саду, спускаючись широкими сходами, милувалися першими весняними квітами.

− Тюльпани, нарциси, − промовляла дівчинка знайомі назви, − а ці виразні квіточки як називаються?

− Це фіалки.

− Ой, поглянь, мамо, який красивий метелик! Він нагадує квітку! – крикнула дівчинка.

− А, можливо, він не метелик, а літаюча квітка! – посміхнулася мама.

− Ти жартуєш? – здивувалася мала. – Це ж не казка, а природа!

− У природи багато дивного й казкового, треба лише приглянутися, прислухатися і тоді…

− Що тоді! – нетерпляче запитала дівчинка.

Але мама не встигла відповісти, бо в цю мить зустріла свою колишню знайому, і між ними зав’язалася жвава розмова, в якій щоразу нова фраза починалася зі слів:

− А пам’ятаєш?…

− А пригадуєш?…

Дівчинка слухала-слухала і їй стало скучно.

− Я ж нічого цього не пам’ятаю, з ким же мені поговорити?

− Бачиш, − показала мама, − на тій ялинці сидить білка – піди до неї!

− І що, з нею розмовляти?! – здивувалася дівчинка.

Мама у відповідь кивнула.

Дівчинка неохоче підійшла до ялинки і стала дивитися на білку. А та, в свою чергу, уважно спостерігала за дівчинкою.

− Ти хто?

− Я – Очка!

− А де ж Біл?

− Звідки я знаю, − відповіла білка, − Біл сам по собі.

− Біл – це хто?

− Біл – це мій друг, він Біл, а я – Очка. А ти хто?

− Я просто дівчинка.

− Ти не просто дівчинка, − повторила її Очка, − ти рудоволоса дівчинка з хвостиками.

− Ну і що?

− А те, що ми з тобою схожі, − зробила висновок Очка. – Я давно спостерігаю за тобою.

− Давай будемо друзями! – запропонувала дівчинка.

− Ми не можемо дружити, − заперечила білка.

− Це ж чому? – здивувалася дівчинка.

− Ну як же ми будемо з тобою дружити? Адже ти нічого не принесла з собою.

− А що я повинна була принести?

− Ти маєш не просто приходити в наш сад, а що-небудь приносити: горіхи, яблука, білки їх дуже смакують. Не ходи просто так, принось користь.

− Гаразд, − погодилася дівчинка, − я завтра так і зроблю!

− Тоді у тебе у саду з’явиться двоє друзів, Біл та Очка, − пообіцяла білка.

− А ми завжди беремо з собою горіхи, яблука та їжу для птахів, коли йдемо в Міський сад на прогулянку, − сказала Ліза, прослухавши казку.

− Це дуже добре, − промовив Букі.

− Ми не ходимо просто так, − підтвердив Кирилко, − ми приносимо користь. А нещодавно ми з татом змайстрували годівничку і почепили її на старій яблуні.

− А я намалювала на ній квіти і ще й горобчика, − похвасталася Ліза.

− І навіщось розфарбувала його, − спантеличено промовив Кирилко.

− Так краще!

− А ти як вважаєш, Букі? – запитав хлопчик.

− Як я думаю, − відповів Букі, − розповім вам завтра у цей же час.

Намальований горобець

− Давай-но, Кирилко, змайструємо годівничку, − сказав якось тато.

− Можна взяти пластикову пляшку, − запропонував хлопчик, − і вирізати в ній віконце. Зараз усі так роблять.

− Ні-ні, − заперечив тато, − від таких годівниць користь є, тільки краси ніякої. А ми з тобою змайструємо особливу годівничку!

− Яку? – запитав хлопчик.

− А ось яку, − тато показав малюнок.

− Це схоже на будиночок!

− Правильно, сама годівниця глибока, щоб їжа не випадала, а над нею дашок.

− Дах від дощу, − здогадався хлопчик.

− Від дощу та снігу, щоб за будь-якої погоди їжа лишалася сухою.

Від слів до справи.

Коли годівничка була готова, у майстерню зайшла Ліза і запропонувала:

− А давайте я розфарбую її.

− Це буде прекрасно! – зрадів тато.

Ліза взяла олівці і намалювала: з одного боку букет квітів, а з іншого – яскравого барвистого горобчика.

Коли все було готово, годівницю повісили в саду на старій яблуні. Насипали в неї їжу.

А на цій яблуні жили Сірий горобець та Сіра горобчиха.

− Поглянь, − сказав Горобець, − тепер у нас своя їдальня.

− Ой, як гарно. І як красиво! – згодилась Горобчиха, − І квіти, і горобчик!

− Таких горобців не буває! – сказав Сірий горобець.

− А може, й бувають, − заперечила його подруга.

− Не буває таких горобців!

− А може, буває!

− Не буває! – дуже голосно закричав Горобець. – Я старший і розумніший: я точно знаю!

− Гаразд, − згодилась Горобчиха, − не буває. Не варто тобі так перейматися, дорогий!

Слухав їх намальований горобець, слухав і прикро йому стало:

− Як же не буває, якщо я ось тут є! Я буваю, тобто я є!

Та оскільки живі горобці його не чули, він вирішив їм довести, що насправді існує. Дочекався ночі і, коли птахи заснули, усю їхню їжу розкидав.

Прокинулися вранці сірі горобці, глянули – а їжа на землі.

− Дивно, − промовили вони, − хто б це міг зробити, та й навіщо?

Наступного ранку знову все повторилося.

− Слід би вистежити цього розбійника, − сказав Сірий горобець.

− А давай прикинемося, що ми спимо, − запропонувала Горобчиха, − і будемо стежити.

− Так і зробимо!

Щойно стемніло, птахи зробили вигляд, нібито вони сплять, а самі стали спостерігати через гілочки. І бачать: намальований горобець поворухнувся, розправив крильця й злетів, зовсім як справжній. Покружляв над годівничкою, а потім усе зерно скинув на землю.

− Ах, ти ж розбійник! – закричав Сірий горобець. – Зараз я тебе провчу!

− А як же ти мене провчиш, якщо мене немає? – запитав Барвистий горобець. Він повернувся на своє місце і знову став намальованим.

− Навіщо він це робить? – не розумів Сірий горобець. – Навіщо шкодить нам?

− Ну, ти ж говорив «не буває таких горобців, не буває» – от він і образився. – пояснила Горобчиха.

− Гаразд, − буркнув Сірий горобець, − бачу, що бувають! Лише не второпаю: навіщо?

− А я знаю.

− Ну, так поясни чи що!

− Бачиш, із цього боку квіточки намальовані?

− Ну.

− Навіщо вони?

− Для краси!

− Отож і він так само, − пояснила Горобчиха, − і він теж – для краси!

− Гаразд, − сказав Горобець, − хай собі, аби лише нашу їжу не скидав!

− Отож-то, − сказав Барвистий горобець, − і нічого було задаватися: ми тільки сірі, ми найгоробчіші! Інші теж бувають!

− Ну, добре, добре, − сказав Кирилко, прослухавши казку. – А яка ж користь від краси?

− Від краси велика користь, − пояснила Ліза. – На неї приємно дивитися, і настрій поліпшується!

− Це правильно, − згодився Букі. – Проте є один секрет.

− Секрет? – здивувалися діти.

− Завтра я вам розповім про нього.