Рецензія двомовна! Хто читає російською мовою - дивіться під кат.
Рецензия двуязычная. Читающие на русском - смотрите под кат.
Примітка: переклад рецензіі не є дослівним. (Перевод рецензии не является дословным).
У мене є така звичка - писати рецензію тією мовою, якою написана прочитана книжка. Щоправда, до англомовних книжок я зазвичай писала рецензії частіше російською, ніж англійською, бо люблю писати великі рецензії, де багато думок, а англійською мовою те написання забирає набагато більше часу, ніж якщо писати більш звичною мовою. Цього разу я вирішила написати рецензію обома мовами, бо читала я українською, але у книжки існує російський переклад. Але я в Інтернеті знайшла що українською, що російською мовою лише "фрагмент для ознайомлення". Якщо чесно, це глумління - забороняти доступ до повної версії таких книжок, адже це наруга над найтемнішими сторінками історії селянства часів становлення системи колгоспів, колективізації й нелюдського голоду, який охопив Україну (Донбас в тому числі, Луганщину, де відбуваються події книжки), Поволжжя, Кубань та частину Білорусії(ось про Білорусію в романі взагалі ні слова).
За можливість прочитати цей роман дякую від усього серця Ніні Юріївні Nina_M . Навіть не знаю, що б я без Вас робила, Ви дуже мене виручили.
Починаються події в 1929 році у селі Підкопаївка на Луганщині.
Там мешкає велика, дружна й заможна родина Чорножукових. Чорножукови все своє життя працюють з ранку до ночі на своїй землі й ті статки, які мають, чесно заслужили власним потом і кров'ю, що нею вкритий кожен метр тих полів, городу, садку, гаю. Отже, знайомтеся: родина Чорножукових - це:
Стара бабуся Секлета - вже сліпа, майже не ходить, весь час мерзне. За п'ять років має відзначити сторіччя. Найстарша в родині, яку всі поважають й люблять. Живе в старій хаті слово давно померлого чоловіка, бо "сюди я заміж йшла, тут дітей народжувала, тут їх виростила, тут мені й руки на грудях складуть".
Старший син, Павло Серафимович - людина, яку дуже поважають в селі. Він завжди прийде на поміч добрим людям, бідним дасть у борг, якщо роботящі й не пияки, дасть пораду й знайде вірне рішення. Дуже любить землю, яку обробляє так, ніби вона - то жива дихаюча істота, з якою він зрісся корінням. Побудував новий дім для себе з дружиною, для свого сина й молодшої доньки Варі. Обом донькам забезпечив гарний посаг, та й синові не забуває допомагати. Його кохагна дружина Надія в усьому вірна й міцна опора чоловікові.
Їхні діти:
Ольга - старша донька. Заміжня жінка, мати шістьох дітей(на момент початку подій вагітна сьомою дитиною). Жінка з залізним характером, у якої чоловік "під каблуком" і діти завжди ситі, чисті й доглянуті, й робота кипить, й скотина без нагляду не лишається й на городі все росте й у полі врожаї добрі.
Михайло - єдиний син Павла Чорножукова. Добре грає на гармоніці. Не хоче гнути спину на землі з ранку до ночі. Вірить в нове сітле життя.
Варя - молодша й улюблена донька своїх батьків на прізвисько Ластівка. Добра, щира, дуже наївна дівчина. На момент початку подій їй двадцять років.
Середній братГордій Серафимович - бондар. А його дружина Марія (принаймні, так було більшу частину книжки, хоча є момент, де згадуючи її своїй доньці, Варя каже "тітка Катерина") - вправна швачка одна на всі навколишні села. Мають кількох дітей і також є дуже шановними в селі людьми.
Молодший брат Федір Серафимович з дружиною Оксаною не мають дітей. Але Федір - коваль, у нього своя кузня. Люди з багатьох сіл знають, що він і зробить все якнайкраще й дорого за те не візьме, тож у нього нема відбію від роботи.
Більша частина подій розгортається саме довкола родини Чорножукових, особливо сім'ї старшого брата Павла Серафимовича Чорножукова та його дітей. Через долю їхньої родини та долю села Підкопаївка розкрито всю трагедію жертв суцільної колективізації та продрозгортання.
Та все ж, головною героїнею роману є Варя-Ластівка. Через її образ розкривається біль жінки, яка щиро й палко кохає того, хто їй не рівня - Андрія й вимушена йти заміж за нелюба Василя. Звісно, вона підкоряється волі батьків, дотримується звичаїв, зберігає вірність чоловікові, любить своїх дітей - Маргаритку й Сашка та ховає в душі глибоке горе й порожнечу.
А потім приходить жах. Як і казала знахарка Улянида в своєму пророцтві, брат іде на брата, син зраджує батька, небо розколюється навпіл і охоплює село чорна страшна хмара. Спочатку - колективізація. А потім і страшний голод. ГОЛОД, слово, яке було заборонено говорити вголос...
Але перш ніж я перейду до найстрашнішого, хочу відрекомендувати вам "партійну верхівку" та "молодих активістів" Підкопаївки - тих, кому власноруч хотілося повідривати голови:
Партійці:
Уповноважений з ДПУ - Лупіков Іван Михайлович (якого селяни влучно прозвали з приставкою "за" перед прізвищем) - на всю голову ідейний комуніст, фанатик, який ставить за мету виконати план будь-якою ціною й неважливо, хто при цьому постраждає.
Ще більш фанатичний присланий з райкому Биков Григорій Тимофійович на прізвисько Бик - про ту тварюку взагалі й говорити не хочеться.
І єдиний, хто проявив людяність - парторг Щербак Кузьма Петрович, який сам родом з Підкопаївки, а в дитинстві добре знав, що таке голод, бо був найстарший в родині, де сиділи ще п'ятеро по лавках, а батько рано помер. Той чоловік викликав у мене співчуття, справжню повагу до себе, хоча як на мене, сцена з партквитком та промова при цьому схожа на антикомуністичну агітку сьогодення й аж ніяк не могла бути вимовлена в тодішніх реаліях. Але то чисто моя суб'єктивна думка.
Степан Жаб'як та Семен Ступак - голова сільради й голова колгоспу (от боюся переплутати, хто з них хто) - класичний взірець безхребетних місцевих чиновників, здатних тільки виконувати вказівки зверху й живитися за рахунок простого люду.
Активісти-комсомольці, колгоспники, частина з котрих стала членами комнезаму (комітету незаможних селян) або "червоних мітел", "швидьків", як називали їх люди:
Як ви вже могли здогадатися з попереднього, Михайло Чорножуков, вчинки якого постійно виводили мене з рівноваги. Такий варіант Павлика Морозова й навіть гірше, бо той здав тільки батька, а цьому начхати й на Бога, й на святих, і на сестер, і на рідну матір, і на бабцю, а батька й дядьків він взагалі соромиться.
Брати Йосип та Семен Пєтухови - сусіди Чорножукових. Пияки, ледарі й усе життя прожили в злиднях. Їхня мати Ониська також п'є без просиху, а в хаті її стільки бруду накопилося, що справжня хазяйка за півжиття не прибере. Та й город весь у бур'янах, а дірки в хаті подушками затикають.
Іван (чоловік Ольги) - брагадир у колгоспі. Його мати й батько також колгоспники, фанатично віддані ідеї, ладні віддати останнє, що дуже бісить Ольгу.
Богдан - хлопець, що задавав незручні питання й вперто відмовлявся забирати у людей останнє.
І як на мене, центральний номер програми, бо вона мені огидна - Ганна Теслюк, та що колись була Ганнуся й названа сестричка Варі, її найкраща подруга, а потім стала Ганькою, "червоною шльондрою" й пиячкою. Якщо чесно, я ще в момент її першої появи серцем відчула, яка то зміюка. Яке там їй намисто, які чоботи?! Ох, ота сцена з дитячою кашею та квашеною капустою... Якби могла влізти в сюжет, власноруч би її придушила!!!
Я відкрила цю книжку десь об одинадцятій вечора й закрила о шостій ранку, дочитаною. Просто не могла відірватися. Й не хотіла розтягувати той біль, безнадію й людське горе. Ловила себе на думці: тим, хто помер або вкоротив собі віку ДО зими 1932 ще пощастило. Вони не знали, як вмирали їхні рідні, як вимирали цілі села, на в'їзді в які вішали чорні прапори, як пухли з голоду діти, намагаючись нагодуватися власною кров'ю, як матері їли дітей, а сини зарубували матерів, як жінки й чоловіки закидали дітей в товарні вагони, що прямували в Росію, або лишали їх на порогах дитячих будинків сусідніх міст, добратися до яких майже не було змоги, бо села оточували НКВСники, а селяни не мали паспортів, а отже й права пересуватися країною. В цій книзі є все найжахливіше - викрадання дітей на м'ясо й продаж; поїдання кішок, собак та щурів; заорані колгоспні поля з залишками зерна та овочів; діти, яких шмагали батогами за спробу вкрасти щось з полів; жінки, яких били по п'ятах та різали їм волосся, аби вони зізналися в крадіжці, а потім засилали їх на десять років до Сибіру через клятий закон про п'ять колосків; є ті, хто відвертався від старих та чоловіків, аби врятувати дітей і переховував їжу навіть від рідних; є ті, хто подавався в міста, ризикуючи бути вбитим; є ті, що вішалися, або навіть палили себе живцем разом із родинами, аби тільки не бачити того жаху, не коритися, не віддавати своє...
Найбільше мене вразили й поранили доля Одарки та її дітей, Ольга з усіма своїми неоднозначними вчинками (й зрозуміти важко й осудити язик не поворухнеться) та звісно Марічка, її матір, свекруха та маленька Сонечка. У мене ледб серце не розірвалося читати про жінку, яка гарчала, наче звір... Й Улянида, яка все знала заздалегідь, та все одно скорилася долі. А після сцени смерті старої бабусі Секлети я по-справжньому заплакала. В мене досі ті вареники зі шкварками перед очима.
Я ще мені було дуже шкода Ольжину доньку Олесю. Нема нічого дивного, що життя тієї дівчини закінчилося так, як закінчилося, після того, що зробив з нею чоловік і що на те відповіла рідна мати...Хоч та жахлива сцена описується трійкою речень, але того вистачило, щоб усвідомити кошмарність тієї ситуації.
Добре, що автор прояснила долі тих людей, які з різних причин покинули Підкопаївку. Було цікаво, що ж ними сталося. Й порадувало, що не з усіма закінчилося погано. Шкода старого Кобзаря Данила та обох його хлопчиків-поводирів. Шкода тієї правди, яку не можна було промовляти вголос.
І шкода, що не всі мають змогу прочитати цю книжку (будь-якою з двох мов). Повторюся - забороняти доступ до ТАКИХ книжок - то злочин. І нехай там в деяких місцях таки були згущення фарб, а десь навпаки недоговірки, в цілому ця книжка - то таке полотно трагедії народу, яке мав би розгорнути для себе кожен. Обіцяю, якщо знайду колись цю книжку російською мовою, буду ділитися нею з усіма, хто не може читати українською.
Русский язык рецензии...
У меня есть такая привычка - писать рецензию на том языке, на котором написана прочитанная книга. Правда к англоязычным книгам я пишу рецензии чаще на русском, чем на английском, потому что люблю писать длинные вдумчивые рецензии, а делать это на более привычных языках удобнее, это занимает меньше времени. Рецензию пишу на двух языках, потому что читала на украинском, но у самой книги есть русский перевод. Но я нашла на обоих языках только "ознакомительный фрагмент" в сети. Как по мне, это издевательство и глумление - запрещать доступ в интернете к таким книгам. Тут описываются самые черные страницы истории крестьянства времен становления колхозов, коллективизации и продразверстки, горя и нечеловеческого голода, который охватил Украину (Донбасс, в том числе и Луганщина, где происходят события романа, тоже пострадали), Повольжье, Кубань и часть Белоруссии (о Белоруссии, кстати, в книге нет ни слова). Люди должны знать такие вещи. А чтобы знать, нужно иметь возможность читать подобные книги.
За возможность прочитать этот роман большое спасибо Нине Юрьевне Nina_M . Спасибо от всего сердца, Вы меня очень выручили!
Начинаются все события в 1929 году в селе Подкопаевка на Луганщине.
Тут живет большая и дружная семья Черножуковых - семья, честно заработавшая своим трудом свое состояние, каждую пядь любовно обработанной натруженными руками земли, с которой они срослись корнями, которую они любят и лелеют. Итак, знакомьтесь, семья Черножуковых:
Бабушка Секлета - самая старшая в семье. Живет в старом доме своего мужа Серафима, потому что "я суда замуж шла, тут детей рожала, здесь их вырастила, здесь мне и руки на груди сложат".
Старший сын, Павел Серафимович - умный и справедливый, трудолюбивый и работящий мужчина, которого уважают в селе и к которому идут за советом. Помогает селянам и деньгами, и посевное зерно в долг дает, если знает, что люди не лодыри и не пьяницы. Не заносчив, никогда никого не обманул и не обидел, ни у кого ничего не украл. Построил новый дом себе с верной и любимой женой Надей , своему сыну Михаилу и младшей любимой дочери-Ласточке Варе.
Его дети:
Ольга - старшая дочь, женщина с железным характером. Мать шестерых детей. На момент начала событий беременна седьмым ребенком. Муж у нее подкаблучник. Но как по мне, у такой женщины, каждый мужчина не имел бы права голоса. Способна на все ради своих детей.
Михаил - хороший гармонист, вроде неплохой муж и отец, но не желающий работать с утра до вечера, жаждущий перемен и светлого будущего.
Варя - младшая и любимая дочь своих родителей. Как и Ольга, получила в приданое землю и березовый луг, плюс родители даже построили ей дом (Ольга, например, ушла в дом мужа). Отец прозвал ее Ласточка и никогда не возвращается из города без подарка для нее (правда, и остальных детей не обделяет, и внуков).
Средний брат Гордей Серафимович - бондарь. А его жена Мария (хотя в одном разговоре с дочерью Варя почему-то зовет ее "тетя Катерина") - лучшая швея на все окрестные хутора и села. Также уважаемые в селе люди. Есть несколько детей.
Младший брат Федор Серафимович - кузнец. У него есть своя кузница, люди к нему идут с большой охотой, потому что хорошо знает, что он дорого не возьмет, а лучше него никто не сделает. У него с женой Оксаной детей нет.
Главная героиня романа - это Варя-Ласточка. В ее образе раскрывается тяжелая женская доля - любовь к неравно по положению парню Андрею, невозможность противостоять воле родителей и традициям, замужество с нелюбимым Василием. Варя сохраняет мужу верность, любит своих детей - Маргариту и Сашу, но очень-очень глубоко в душе хранит свои мечты, страдает от боли под маской равнодушия и носит в сердце всепоглощающую пустоту.
А потом приходит ужас. Как и говорила знахарка Улянида в своем пророчестве, брат идет на брата, сын предает отца, небо раскалывается пополам и охватывает село черная страшная туча. Сначала - коллективизация. А потом и страшный голод. ГОЛОД, слово, которое было запрещено говорить вслух ...
Но прежде чем я перейду к самому страшному, хочу представить вам "партийную верхушку" и "молодых активистов" Подкопаевки - тех, кому собственноручно хотелось поотрывать головы:
Партийцы :
Уполномоченный из ГПУ - Лупиков Иван Михайлович (которого крестьяне точно прозвали с приставкой "за" перед фамилией) - на всю голову идейный коммунист, фанатик, который ставит целью выполнить план любой ценой и неважно, кто при этом пострадает.
Еще более фанатичный присланный из райкома Быков Григорий Тимофеевич по прозвищу Бык – такая тварь, что о нем вообще и говорить не хочется. От него в шоке даже однопартийцы и активисты.
И единственный, кто проявил человечность - парторг Щербак Кузьма Петрович , который сам родом из Подкопаевки, а в детстве знал, что такое голод, поскольку он – старший сын в семье, где сидели еще пятеро по лавкам, а отец рано умер. Этот человек вызвал у меня сочувствие, подлинное уважение к себе, хотя мне кажется, сцена с партбилетом и речь, которую он произнес при этом, похожа больше на антикоммунистическую агитку, которую могли бы написать сейчас, но она не могла быть произнесена в реалиях того времени. Но это чисто мое субъективное мнение.
Степан Жабьяк и Семен Ступак - председатель сельсовета и председатель колхоза (вот боюсь перепутать, кто из них кто) - классический образец беспозвоночных местных чиновников, способных только выполнять указания сверху и наживаться за счет простых людей.
Активисты-комсомольцы, колхозники, часть из которых стала членами комбеда (комитета бедноты) или "красных метел, как называли их люди :
Как вы уже могли догадаться из предыдущих замечаний о персонажах, Михаил Черножуков , поступки которого постоянно выводили меня из равновесия. Такой вариант Павлика Морозова и даже хуже, потому что тот сдал только отца, а этому плевать и на Бога, и святых, и на сестер, и на родную мать, и на старую бабушку, а отца и дядьев, он вообще стыдится.
Братья Иосиф и Семен Петуховы - соседи Черножукових. Пьяницы, лентяи и всю жизнь прожили в нищете. Их мать Анисья также пьет не просыхая, а в доме ее столько грязи накопилось, что настоящая хозяйка за полжизни не уберет. И огород весь в сорняках, а дырки в доме подушками затыкают.
Иван (муж Ольги) – Бригадир в колхозе. Его мать и отец также колхозники, фанатично преданные идее, готовы отдать последнее, что очень бесит Ольгу.
Богдан - парень, который задавал неудобные вопросы и упорно отказывался забирать у людей последнее.
Как по мне, гвоздь программы, потому что она мне отвратительна - Анна Теслюк и что когда-то была Анюта и названная сестренка Вари, ее лучшая подруга, а потом стала Анька, "красная шлюха" и пьяница. Если честно, я еще в момент ее первого появления в книге сердцем почувствовала, какая это гадина и змея. Какое там ей ожерелье, какие сапоги ?! Ох, а эта сцена с детской кашей и квашеной капустой ... Если бы могла влезть в сюжет, собственноручно бы ее придушила!!!
Я открыла эту книгу где-то в одиннадцать вечера и закрыла в шесть утра, дочитав. Просто не могла оторваться. И не хотела растягивать ту боль, безнадежность и человеческое горе. Ловила себя на мысли: тем, кто умер или покончил с собой ДО зимы 1932 еще повезло. Они не знали, как умирали их родные, как вымирали целые деревни, на въезде в которые вешали черные флаги, как пухли с голода дети, пытаясь напиться собственной кровью, как матери ели детей, а дети зарубали матерей, как женщины и мужчины забрасывали детей в товарные вагоны, направлявшиеся в Россию, или оставляли их на порогах детских домов соседних городов, добраться до которых почти не было возможности, потому что села окружали отряды НКВД, а крестьяне не имели паспортов, а следовательно и права передвигаться по стране. В этой книге есть все самое ужасное - похищение детей на мясо и продажу; поедание кошек, собак и крыс; вспаханные колхозные поля с остатками зерна и овощей; дети, которых пороли плетьми за попытку украсть что-то с полей; женщины, которых били по пяткам и резали им волосы, чтобы они признались в краже, а затем ссылали их на десять лет в Сибирь из-за проклятого закона о пяти колосках; есть те, кто отворачивался от стариков, больных и собственных мужей, чтобы спасти детей и прятал еду даже от родных; есть те, кто подавался в города, рискуя быть убитыми; висельники, или даже самоподжигатели, которые сгорали заживо вместе с семьями, лишь бы не видеть того ужаса, не покоряться, не отдавать свое ...
Больше всего меня поразили и ранили судьба Дарьи и ее детей, Ольга со всеми своими неоднозначными поступками (и понять трудно и осудить язык не вовернется) и конечно Маричка, ее мать, свекровь и маленькая Сонечка . У меня чуть сердце не разорвалось читать о женщине, которая рычала, как зверь ... И Улянида , которая все знала заранее, но все равно покорилась судьбе. А после сцены смерти старой бабушки Секлеты я по-настоящему заплакала. У меня до сих пор те вареники со шкварками перед глазами…
А еще мне было очень жаль Ольгину дочь Олесю . Нет ничего удивительного, что жизнь девушки закончилась так, как закончилась, после того, что сделал с ней муж и что на это ответила родная мать ... Хоть та ужасная сцена описывается тремя предложениями, но этого хватило, чтобы понять кошмарность той ситуации.
Хорошо, что автор прояснила судьбы тех людей, которые по разным причинам покинули Подкопаевку. Было интересно, что же ними произошло. И порадовало, что не со всеми закончилось плохо. Жаль старого Кобзаря Данила и обоих его мальчиков-поводырей. Жаль той правды, которую нельзя было говорить вслух.
И жаль, что не все могут прочитать эту книгу (на любом из двух языков). Повторюсь - запрещать доступ к ТАКИМ книгам - это преступление. И пусть там в некоторых местах таки были сгущения красок, а где-то наоборот недоговорки, в целом эта книга - такое полотно трагедии народа, которое должен развернуть для себя каждый. Обещаю, если найду когда-то эту книгу на русском языке, буду делиться ею со всеми, кто не может читать на украинском.
