Отзывы на книгу «Оголений нерв»

Рецензия отредактирована. Первая публикация была удалена администрацией сайта из-за многочисленных жалоб на разжигание межнациональной розни и инакомыслие в целом. Вырезано более шестидесяти процентов. Всем спасибо.
Произведение хорошее. Правда хорошее. Вначале автор размеренно вводит нас в суть происходящего. Грамотно знакомит с героями. Рассказывает их прошлое и настоящее. События текут вяло, но с каждой прочитанной страницей набирают оборотов и уже все, ты, читатель, попал. Свои проблемы и невзгоды уходят как-бы на второй план, и ты сидишь, схватившись оцепеневшими пальцами за книгу и листаешь страницу за страницей в непреодолимом желании знать: а что же дальше? Столь глубокое погружение в книжный мир, безусловно, обеспечено талантом автора.
Произведение очень обширное и упомянуть все действующие лица, не утомив читателя это рецензии не представляется возможным. Книга хороша в целом. Очень интересна и трогательна. Да что там, я плакал раза четыре за время чтения, а это, как по мне, безупречный талан и всецело заслуга автора. Кому интересна тематика - читать обязательно. Кому нет - просьба пройти мимо.
Долго думал, ставить 9 или 10 баллов и остановился на 9, потому что в тексте все же присутствуют недочеты, ошибки и сюжетные ляпы, которые попадались моему внимательному глазу. В целом - это практически шедевр, жемчужина, вид которой еще на долгое время останется в моей памяти и я непременно посмотрю на нее вновь, спустя время.

9/10

Ця книга схожа на щоденник з окупованого міста. На крик згорьованої душі. Як мешканка Донбасу, я можу запевнити - все, про що написала авторка - правда. Правдиві і події, правдиві і настрої сепаратистів, правдиві і почуття людини, яка всією душею любить свою Україну і їй дуже боляче від того, як її плюндрують загарбники, найманці і місцеві навіжені... У моєму селищі теж зривала державний прапор купка місцевих мерзотників за моральної підтримки 80 % населення, теж проводили "референдум", на який радісно збігалися святково вбрані пенсіонерки та "робітничо-селянська маса". Роскол у сім`ях на почві війни - це, нажаль, таке явище, яке тут не викликає вже здивування... Знаю родину, де старший син, який живе у Криму, порвав стосунки з батьками і молодшим братом, бо вони за Україну. А подругу і її чоловіка обізвала рідна мати "проклятими фашистами" теж тільки за те, що вони люблять свою країну... І таких прикладів безліч. Як багато було знищено дружніх стосунків та стосунків між рідними! З родичами в Росії взагалі неможливо розмовляти - суцільні зомбі. Вата в Донбасі ненавидить всіх за те, що вже багато хто розуміє, що помилилися і ця помилка коштувала багатьом життя, здоров`я та майна.
В мене, як і у автора, велика любов до України прокинулася тоді, коли я могла втратити її. Це так невимовно тяжко і несправедливо, коли можеш в одночас втратити свою країну... Тепер для мене, як і для багатьох українців, настільки дороге все, що пов`язано з Україною! Серце співає, коли бачиш український прапор, герб, вишиванки та чуєш гімн! А я не була під окупацією, лише була на півкроку до неї. Тому я тільки можу уявити, наскільки тяжко було і є патріотам на тих територіях, по яким своїми брудними сапогами пройшлися російські загарбники...

Ви навіть не уявляєте, які ви тут щасливі... Люди вважають, що щастя - це коли будинок з ремонтом та новими меблями, а холодильник наповнений вщент. Або коли навколо рідні люди, діти, друзі... Але навіть тоді людина не може бути щасливою, якщо в неї відібрали свободу і волю. Спокійно ходити вулицями - щастя. Вільно говорити - щастя. Бачити рідний прапор - також щастя. Бути впевненим, що завтра у твоє тіло не вп`ється куля - щастя. Навіть вдягти своє національне вбрання - теж щастя

Боялась брати в руки цю книгу. В основному через те що події про які тут йдеться були нещодавно і час ще не встиг розставити все крапки над "І". Та й тема незвичайно болюча та зачіпає за живе. Мабуть. у нас в країні не лишилось жодної людини на яку б не вплинула б війна: на когось менше, на когось більше. І, як на мене. всі солідарні в бажанні, щоб все якнайшвидше закінчилось, а от яким буде кінець в кожного своя уява. Всі ми пережили нелегкий період і не легше буде найближчим часом, адже війна продовжується.
І от перед нами постає місто з самого пекла, місто в якому більшість людей хочуть в Росію, йдуть на референдум, підтримують сепаратистів і т. д. Я, як житель північної України не дуже уявляю, що там відбувається, які там настрої. Та й , якщо чесно, то важко було повірити у всі телевізійні байки. На щастя маю знайомих, які проживають в невеликому містечку неподалік Луганська. Так, от до чого я веду. Я не вірю цій книзі. Складається враження, що вона написана в стилі ура-патріотизму. В ній немає сірого є лише чорне або біле. Два абсолютно протилежні полюси: практично ідеальні патріоти України та навдивовижу рідкісні негідники, що підтримують сепаратистів.
Може я помиляюсь, але складається враження, що це якесь політичне замовлення. Коли зараз переглядаю новини по телевізору, то складається вираження, що ми нічим не кращі за окупантів: ті говорять, як у нас все погано, а наші не втомлюються обливати брудом їх. Але ж недоліки є у обох. Українські солдати теж не ангели з крилами та й не лише солдати, а й всі інші люди теж.
Загалом склалося враження, що події і переживання описані в книзі, якісь несправжні чи то пак штучні. І все це лише для підвищення хвилі патріотизму, який почав здуватися. Я люблю свою країну, але я ненавиджу те, що з нею зараз роблять. Я як усі хочу миру, але як на мене це все буде не скоро.
Але це лише моя думка....

- Іноді ми хочемо стерти з пам'яті те, про що не хочеться думати, а коли люди втрачають її, то мріють повернути...
- Можна лише не згадувати якісь події, але забути їх назавжди неможливо [...].

Пройшов рік після прочитання цієї книги. А я все ще дуже чітко пам'ятаю ті емоції, які відчувала під час заглиблення в цю історію. Страх, біль, розчарування. Ця книга зробила події 2014-? років набагато ближчими особисто до мене. Так, звісно, це історія власної держави, яка відбувалася ніби в нас на очах, і ми всі про це знали, але... Майдан був десь там, у далекому Києві, у телевізорі, у новинах в інтернеті. Потім війна — теж ген там, за обрієм. Я не бачила танків, не чула пострілів, не ховалася в підвалах від бомбардування. На щастя...

Світлана Талан закинула мене в цю реальність. Змусила відчути ці емоції, цей страх за життя. Хоча я розумію, що реальним учасникам подій було в рази гірше. Історія напружена. Щира. Страшна. Але в історії є і приємні моменти. Люди за таких умовах намагаються знаходити щось хороше, зриваються й падають на підлогу маски. Усі згадують про найрідніших для себе людей, відкривають свої почуття.

Читаючи, я не могла не захоплюватися сміливістю жінки, яка змогла протистояти майже цілому світу, показувати свій патріотизм в епіцентрі новоствореної Народної Республіки. Її розривало на частини — двоє дітей, один з яких стоїть за Україну, а інша готова націлити автомат братові в груди, захищаючи Росію. Для кого це все? І хто винен у тому, що сім'ї таке переживали й переживають? Нерозуміння між родичами, друзями, чиї політичні погляди розійшлися в кардинально різні боки. І ті, хто обіцяли бути навіки разом і підтримувати одне одного, опинилися по різні боки барикад.

Дуже справжня книга. Мені й на секунду не здалося, що авторка намагається викликати жалість чи видавити сльози. Вона розповідала правду (звісно, з художніми домислами) — жорстоко, але щиро.

Знаєш, що сказав Платон? "Карою за громадську пасивність є влада злодіїв". Його слова пророчі й зараз актуальні.