Знаєте... це дійсно найправдивіше що я коли-небудь читала про СНІД . Перевернуло будь-які уявлення про недугу та людей з ВІЛ. Гіркий післясмак, правдивість, що майже випалює все всередині, усвідомлення важливості боротьби з чумою двадцятого сторіччя.
Книга надзвичайно легко читається, що однозначно показує майстерність авторки.
Саме таким має бути заклик до боротьби зі СНІДом.
З гелікоптера на неї посипалися нескінченним морем різнокольорові ромашки. Потік повітря розносив їх по всьому подвір'ю, обсипаючи тінисті дерева, акуратно підстрижені кущі, яскраво-зелену газонну траву і до нестями вражену Дашу. Вона кинулася збирати квіти, що впали на землю, і через мить уже стояла з величезним оберемком. А вони сипалися й сипалися зверху вниз нескінченними потоком. Даша підняла голову вгору і дивилася на ромашкове небо. Вона ніколи не відчувала себе такою щасливою. Серце заповнила щемлива радість і п'янке почуття любові, і їй відібрало мову. Тільки дивилася вгору на квіти, що падали без кінця-краю, і Даринці здавалося, що це не квіти падають додолу, а вона сама невагомо підіймається вгору, туди, де небо в ромашках і все здається таким прекрасним.
Неймовірно зворушлива історія, яка не залишить байдужим нікого. Вона розповідає про дівчину, яка готова була рятувати людей, коли сама майже не в змозі стояти на ногах. Але підступна доля розпорядилася так, що саме за цей великодушний вчинок вона дорого поплатилася. І коли Даринці найбільше була потрібна підтримка дорогих і близьких їй людей, вони відмовилися від неї. Просто викинули, як стару й непотрібну іграшку. Справду, дружба й кохання пізнається в біді. Але як же всепрощаюча батьківська любов? До того ж дівчину не було за що пробачати, адже вона вчинила героїчно. Але сільські плітки й пересуди для батьків виявилися важливішими.
Мене так дивує це людське ставлення, адже хвороба не обирає. Вона нищить усіх без розбору. І чому люди через власну необізнаність ізолюють від себе добрих, талановитих, чудових людей? Адже вони заслуговують на підтримку, вони чекають чуда до останнього. І Даринка чекала, адже мала право хоча б на коротку мить відчути себе щасливою.
Хоча я і знала, як закінчиться ця історія, але до останнього сподівалася. І зараз я навіть не можу з упевненістю сказати, який же кінець має книга - сумний чи все ж таки щасливий?
Ви можете любити людей, хворих на СНІД.
Ви можете торкатися їх.
Ви можете бути друзями.
Ви можете доглядати їх.
Ми всі однакові.
Нкосі Джонсон, активіст руху проти СНІДу, Йоганнесбург, Південна Африка
Скажу відверто, сподівалася прочитати щось мегапростеньке, типове, де героїня страждає й звинувачує весь світ у цьому.
І що я отримала натомість? Ох, приємність - не те слово!
По-перше, хочу відзначити прекрасну мову Світлани Талан. Я звернулася до її роману, оскільки вона моя землячка. Було дійсно цікаво, чим зможе здивувати. І зізнаюся, налаштована я була скептично. А дарма! Жінка вміє. І пише. І пише не абияк, а так, що серце зупиняється, аби пережити кожнісіньке слово, проковтнути його й втішитися таланту автора. Красиво. Справді. До того ж, у книзі письменниця знайшла місце поезії. Прегарно.
По-друге, дуже вразила продуманість образів. Настільки зачепила бабуся, що я ледве стримувала сльозу. Із психологічної точки зору всі персонажі домальовані, я б сказала, до крапочки. І ті зрадливі стерви, і ті неіснуючі сьогодні янголи...
Я була направду здивована, коли побачила реалії хворих на СНІД: їх залишають наодинці навіть батьки (БАТЬКИ!), що вже казати про інших людей? Нестримні муки та жахливий біль пронизують усю книгу. Слід просто задуматися.
Вразила й Даша. Хоча, як на мене, уже занадто ідеалізована ляля. Ну не може такого бути, щоб у подібній скрутній ситуації людина не думала про себе. Вона ж - утілення самопожертви та милосердя. Таких мало. Таких майже немає.
Прочитайте та задумайтеся, що життя не вічне, що життя непередбачуване...