Поки я повільно, із перервами, читала "Ворошиловград", він встиг стати книжкою року ВВС. Чим не привід прочитати швидше?
Прочитала, здивувалася, оцінила, не перейнялася.
"Ворошиловград" - справжній роман з традиційно-жанрової точки зору. Їх у нас зараз не так вже й багато пишуть. Об'ємний текст, розлога сюжетна лінія, декілька часових шарів, купа абсолютно незайвих персонажів (радше типізованих, аніж ретельно виписаних, але то таке), текстуальні красоти (кількість пейзажних замальовок навіть здивувала), переконлива атмосфера, афористично сформульовані ідеї...
"Ворошиловград" - ще один твір з очима на потилиці. Тільки тут об'єкт уваги буремні дев'яності з усіма їх недоліками та, вперто натякає текст, перевагами. Роман наскрізь просякнутий ностальгією.За тими часами, як дерева були вищими, трава зеленішою, а люди - іншими. Коли більше було довіри, справжньої дружби, почуття ліктя та щирого, неплакатного, колективізму.
Ми, Гєра, тут всі разом, розумієш? Я знаю, про що говорю. (...) Справа у відповідальності. Та вдячності. Якщо в тебе це є - маєш шанс померти не останньою скотиною.
"Ворошиловград" - хороший, чесний та переконливий текст. Від нього можна отримати кайф. Можна зловити одкровення. Можна схопити катарсис. Але для цього треба потрапити у внутрішній ритм оповіді. А ще б незле - як не із розумінням впізнавати реалії, то хоча б поділяти близькі автору цінності. Ось із цим останнім мені й не пощастило.. Але роман вже тут точно ні до чого.