Дуже неоднозначне ставлення в мене до цієї книги, тому такий буде й відгук на неї. По-перше, що мені сподобалось в цій роботі пана Жадана? Це образи, якими пронизана вся його книга, де в самій назві ми вже можемо бачити неоднозначність та багатошаровість посилу, що нам намагається докинути Жадан: гімн — розповідь, молодь — нові підприємці, котрі тільки починають розуміти з чого складається цей світ поза кордонами колишнього Радянського Союзу, демократичної — себто нової, можливо посттоталітарної, котра не бачить меж між бізнесом і собою, а також своєю діяльністю і законами.
А взагалі описання буремних 90-х — певна візитівка Сергія Жадана, до речі, котрий є харків'янином, як і я. Ось, і в цьому теж є певна проблема для читачів зі всієї України та можливо світу, тому що Сергій звертається до дуже багатьох харківських фішок. Наприклад, в цій книзі він часто звертається до одного харківського району під назвою Тракторний завод (або просто ХТЗ), при цьому прямо не вказуючи, що за славу завжди він мав (а насправді цей район оспіваний нами не самими теплими словами), хоча десь він тонко і намагається це показати, але йому це не вдалось. Так це бачу і розумію я.
Але ще хотілось би окремо проаналізувати кожну розповідь чи кожний крик Жадана із цієї книги-збірки:
Дальше...
1). "Власник найкращого клубу для геїв". Така гучна назва, котру можно було би розкрутити на п'ять балів, але цього йому не вдалося зробити, для мене так точно, поясню чому. Просто після цієї історії я хотів видалити цю книгу зі свого гаджету, але я досить терплячий. Що було не так? Для мене майже все, хоча розумію усю філософську глибину Жаданівського розуму, але такий крайній песимізм не до моєї душі, не зійшлися характерами ми. Але далі ще було ...
2). "Балада про Біла і Моніку". Як для мене, дуже багато безглуздих роздумів про корпоративізм та любов, хоча й бачив, що автор досить обізнаний в цих темах, але сама історія не має логіки. Вибачте, але я дуже критичний став в останній час. Дорослішаю.
3). "Сорок вагонів узбецьких наркотиків". Тут же пішло ближче до теми, але загалом дуже багато всякого безглуздя, хоча сатири в Жадана досить для всіх. Образи блискавичні, як він висміяв нових бізнесменів й старих комуняк, і все це за одну промову одного студента, красиво і місцями дуже справедливо. Але з тьотею Євою можна було і полегше бути. Чи Жадан в жінках розчарований, чи я чогось ще не розумію? Час покаже.
4). "Особливості контрабанди внутрішніх органів". Тут все вже більш серйозно, і справа не тільки в порнографічних сценах, але й в самому зображенні особливостей української митниці та її обдурювання усіма шахраями.
5). "Хай священик договорить, все найсмішніше там у кінці". Тут все можна описати одним висловом: як люди в 90-х жили чи виживали, невже так можна було впасти? Пострадянське мислення, що ж тут поробиш з ним? Це треба просто пережити. Але Сергій Жадан хоче все і одразу, так він виглядає в своїх творах і реальних політичних мітингах (просто сам бачив, в одному ж місті живемо).
6). "«Металіст» лише для білих". Проблема співіснування радикальних і не дуже інтелігентних харків'ян та нашими друзями зі Сходу, дуже актуально й зараз, тому чому бути — того нам не минути. Дуже красиво та сатирично завершує свою книгу наш любий автор, при цьому критикуючи все і всіх навколо. Чи справедливо це? Для когось так, а для когось це дурню, а ще комусь просто байдуже.
Ось кричить нам тут Жадан в своїх творах, показує, що не треба забувати наше таке недалеке минуле, а його ніхто не чує, навіть на мітингах. Тут про Сергія Жадана та його роботу можна сказати дуже просто: людина з нашого міста, але не з нашої планети, подобається це комусь чи ні.
Дякую за увагу!