«Інтернат» читать онлайн книгу 📙 автора Сергій Жадан на MyBook.ru
Інтернат

Отсканируйте код для установки мобильного приложения MyBook

Премиум

4.7 
(47 оценок)

Інтернат

256 печатных страниц

Время чтения ≈ 7ч

2017 год

16+

По подписке
549 руб.

Доступ ко всем книгам и аудиокнигам от 1 месяца

Первые 14 дней бесплатно
Оцените книгу
О книге

…Одного разу, прокинувшись, ти бачиш за вікном вогонь. Ти його не розпалював. Але гасити його доведеться й тобі… …Січень 2015 року. Донбас. Паша, вчитель однієї зі шкіл, спостерігає, як лінія фронту неухильно наближається до його дому. Стається так, що він змушений цю лінію перетнути. Щоби потім повернутись назад. І для цього йому щонайменше потрібно визначитись, на чиєму боці його дім…

читайте онлайн полную версию книги «Інтернат» автора Сергій Жадан на сайте электронной библиотеки MyBook.ru. Скачивайте приложения для iOS или Android и читайте «Інтернат» где угодно даже без интернета. 

Подробная информация
Объем: 
461017
Год издания: 
2017
Дата поступления: 
13 января 2023
ISBN (EAN): 
9789669767905
Время на чтение: 
7 ч.

varvarra

Оценил книгу

Разбитая дорога, блокпосты...
мешки с песком, изношенные шины...
плакат на въезде "Доброго пути!",
а сверху - красным: "Осторожно! Мины!"

Помню, как писались эти строчки во время поездки в родной посёлок. Время совпадает с книжным.
И вот книга "Интернат", заставляющая возвратиться памятью в 2015...
Как неудачно выбрано время для чтения! Не чтение - мучение. Словно все три дня пути шла рядом с Пашей (позже к нам добавился малой Сашка из интерната) - скользя по грязи вперемешку со снегом, намокая под моросящим дождём, путаясь в туманах и дыму... "Хождение кругами чужой беды" оборачивалось хождением кругами своей беды, беды общей. Не знаю как другие читатели, но я физически ощущала усталость, безнадёжность, болезненное состояние души и тела.

Третий день бегаю по кругу, как цирковой медведь. И конца этому забегу не видно. Третий день я иду с какими-то людьми, которых даже не знаю. Будто какая- то пружина в воздухе толкает меня вперёд, гонит, не даёт остановиться. И всех их, смотрит вокруг Паша, тоже гонит, тоже толкает подальше от дома. Хотя и дома у половины из них просто нет. И родных нет. Вот они и блуждают без каких-либо шансов выбраться. Ходят по кругу, ходят вокруг своего города. И я с ними почему-то хожу. И малого вот за собой таскаю.

Болезненные ощущения имеют обоснования. Сергей Жадан пишет слишком реалистично, ни одну строчку нельзя списать на выдумку, преувеличение. Чувство веры, убеждённость, что да, всё так и было, вызывают желание закрыть книгу и больше не открывать. Вместе с героем хочется назад в собственный кокон, назад в зону покоя, а не продолжать ходить по кругу – "от столовки до столовки, от приюта до приюта, из интерната до интерната".
Основным сюжетным ходом я бы назвала становление/взросление героя. Взрослеет (резко, беспощадно) не только подросток Саша, прошедший вместе с дядей долгий путь домой, но и тридцатипятилетний учитель Паша. Горько, что школа взросления оказалась такой бесчеловечной.
Автору удалось правдиво и безжалостно отобразить чувства тех, кто вдруг оказался в непонятной мясорубке. Страх? - Конечно, как не испугаться, когда рушится привычный мир. Но даже животный страх затмевал шок непонимания, растерянности. Разве нормальный человек может объяснить логически то, что творилось вокруг? И творится сейчас... История Паши и Саши ещё не окончена...

6 ноября 2022
LiveLib

Поделиться

sireniti

Оценил книгу


...Нічого не має. Нікого не шкода...

От є книги, про які так і хочеться вигукнути: «Вау!» Але от саме для цього роману такий вислів буде недоречний. Тому просто скажу: Інтернат - одна із найкращих книг, прочитаних мною за кілька останніх років.
І не тому що вона про війну, яка ніби і не твоя, а все ж добре подумай, чия? І не тому що вона про байдужість, яка до фіналу поволі зникає і перетворюється майже на патріотизм, і навіть не тому, що це реалії, які відбуваються тут, з нами. З рештою, звикаєш до всього, навіть до того, що в твоїй країні йде війна, і це сумно.
Тут щось інше, щось таке, що не піддається поясненню, щось, що ховається в серці, стискає душу. І запалює вогонь. Українська - не латина. Варто було вчителю української мови і літератури потрапити в пекло на сході, щоб це зрозуміти. Зрозуміти і закарбувати у свідомості: «Як я не помітив, що мої учні тепер воюють проти мене? Як я це пропустив?»
Чому саме слова якогось американця (що йому до твоєї не твоєї війни?) так образили за мову?

Паша - типовий представник тих, кому байдуже. Байдуже на все, на людей, на країну, на події, що відбуваються навколо, навіть на свою родину, адже він не став на заваді, коли рідного племінника відправили до інтернату, при живій матері, дідусеві, та й врешті його, дядька. «Мовою говорить лише під час уроків, ніби це якісь медичні терміни, яким просто немає застосування в щоденному житті.» Так і живе, ніби чужинець, на рідній землі, ніби гість, у власній сім‘ї.

Та одного разу все зміниться. Одного разу прийде дивне усвідомлення - він інша людина, він уже не той, що ховається за своїм мовчанням, тобто не говорить зайвого, якость так вийшло, що його хата перестала бути з краю, а кордони свідомості стали ширші. І знадобиться всього-навсього три дні. Три дні дорогами справжньої, не з телебачення, війни. З вибухами снарядів і бомб, з обстрілами градів і снайперських гвинтівок, з вирвами на дорогах, скаліченими, спустошеними будинками і смертю, що чекає за кожним рогом.
Три дні і слова небайдужої дівчини: «… давно слід було визначитися, з якого ви боку. Звикли все життя ховатися. Звикли, що ви ні при чому, що за вас завжди хтось усе вирішить, що хтось усе порішає. А ось не вирішить, не порішає. Не цього разу. Тому що ви теж усе бачили й усе знали. Але мовчали й не говорили. Судити вас за це, звісно, не будуть, але й на вдячну пам’ять нащадків можете не розраховувати. Коротше, – говорить Ніна й рішуче підводиться, – не тіште себе ілюзіями, відповідати будуть усі. І найгірше буде тим, хто відповідати не звик.»

Війна дихне Паші в обличчя справжнім, не бутафорським вогнем. І справжніми, не надуманими, не пафосними словами. І подивиться очима племінника-підлітка, презирливо-недовірливими, і щось станеться…
Ні, не диво, на жаль це не казка. Але раптом вчитель-каліка із примарного сновиди перетвориться на людину думаючу, власне такими ж нас задумав Господь. І Малий гляне на дядька другими очима, розуміючи, що той, хто вирушив за ним в інтернат, і той, хто привів його додому, одна, але повністю змінена людина. Паші тепер не байдуже. Скільки іще таких, як він?

Перевод.

Вот есть книги, о которых так и хочется воскликнуть: «Вау!» Но вот именно для этого романа такое выражение будет неуместно. Поэтому просто скажу: Интернат - одна из лучших книг, прочитанных мной за несколько последних лет.
И не потому что она о войне, которая вроде и не твоя , но все же хорошо подумай, чья? И не потому что она о равнодушии, которое к финалу медленно исчезает и превращается почти на патриотизм, и даже не потому, что это реалии, которые происходят здесь, с нами. В конце концов, привыкаешь ко всему, даже к тому, что в твоей стране идет война, и это печально.
Здесь что-то другое, что-то такое, что не поддается объяснению, то, что скрывается в сердце, сжимает душу. И зажигает огонь. Украинский - не латынь . Стоило учителю украинского языка и литературы попасть в ад на востоке, чтобы это понять. Понять и запечатлеть в сознании «Как я не заметил, что мои ученики теперь воюют против меня? Как я это пропустил? »
Почему слова какого-то американца (что ему до твоей не твоей войны?) так обидели за родной? язык?
Паша - типичный представитель тех, кто ко всему равнодушен. Равнодушен к людям, к тому, что происходит в стране, даже к своей семье, ведь он не помешал, когда родного племянника отправили в интернат, при живой матери, дедушке, и в конце его, дяди. «… на языке говорит лишь во время уроков, словно это какой-то медицинский термин, которому просто нет применения в повседневной жизни.» Так и живет, словно чужой, на родной земле, будто гость, в собственной семье.

Но однажды все изменится.Однажды придёт странное осознание - он другой человек, он уже не тот, кто прячется за своим молчанием, то есть не говорит лишнего , как-то так получилось, что его хата перестала быть с краю, а границы сознания стали шире. И понадобится всего лишь три дня. Три дня дорогами настоящей, не из телевидения, войны. Со взрывами снарядов и бомб, с обстрелами градов и снайперских винтовок, с воронками на дорогах, искалеченными, опустошенными домами, и смертью, что ждёт за каждым углом.
Три дня и слова неравнодушной девушки «... давно следовало определиться, с какой вы стороны. Привыкли всю жизнь прятаться. Привыкли, что вы ни при чем, что за вас всегда кто-то все решит, что кто-то все порешает. А вот не решит, а не порешает. Не в этот раз. Потому что вы тоже всё видели и всё знали. Но молчали и не говорили. Судить вас за это, конечно, не будут, но и на благодарную память потомков можете не рассчитывать. Короче, - говорит Нина и решительно встает, - не тешьте себя иллюзиями, отвечать будут все. И хуже будет тем, кто отвечать не привык. »

Война дохнет Паше в лицо настоящим, не бутафорским огнём. И настоящими, не надуманными, и не пафосными словами. И посмотрит глазами племянника-подростка, презрительно-недоверчивыми, и что-то случится ...
Нет, не чудо, к сожалению это не сказка. Но вдруг учитель-калека с призрачного лунатики превратится в человека думающего, собственно такими же нас задумал Господь. И Малой взглянет на дядю другими глазами, понимая, что тот, кто отправился за ним в интернат, и тот, кто привел его домой один, но полностью изменившийся человек. Паше теперь не безразлично. Сколько ещё таких, как он?

21 мая 2021
LiveLib

Поделиться

Nina_M

Оценил книгу

Ця книга не про інтернат і навіть не про війну. Вона про те, як змінюється людина, її суть і погляди, коли зникає звичний фон, руйнується не тільки розпорядок дня, але й усе довкола. Про те, як катастрофічно мало ми спілкуємося зі своїми близькими, начебто думаючи, що ще обов’язково буде час і нагода. Про те, як рідко ми говоримо правду, особливо дітям – батьки і вчителі. А виявляється, що вони розуміють усе набагато краще, ніж ми думали (або навіть краще за нас самих).

Це книга, яка здивувала мене. Погоджуюся з думкою кандидата філологічних наук, доцента кафедри літературознавства НаУКМА Ростислава Семківа, який у лекції про сучасну українську літературу сказав, що це наразі найкраща книга Сергія Жадана. Як на мене, це одна з найкращих книжок сучасної української літератури.

Це книга, яку треба читати у школі, включити її до шкільної програми. Бо тут так щемно написано про вічне, про те, що робить нас людьми і що змушує перетворюватися на тварин, що цим неможливо не перейнятися. Пройти повз таку книгу не можна. Вона зачіпає щось таке в серці, що хочеться бути кращим, ніж ти є насправді. Дивовижно!

Для тех, кто читает на русском

Дальше...

Эта книга не про интернат и даже не о войне. Она о том, как меняется человек, его сущность и взгляды, когда исчезает привычный фон, разрушается не только распорядок дня, но и все вокруг. О том, как катастрофично мало мы общаемся со своими близкими, как будто думая, что еще обязательно будет время и возможность. О том, как редко мы говорим правду, особенно детям - родители и учителя. А оказывается, что они понимают все гораздо лучше, чем мы думали (или даже лучше нас самих).

Это книга, которая удивила меня. Согласна с мнением кандидата филологических наук, доцента кафедры литературоведения НаУКМА Ростислава Семкива, который в лекции о современной украинской литературе сказал, что это пока лучшая книга Сергея Жадана. По моему мнению, это одна из лучших книг современной украинской литературы.

Это книга, которую надо читать в школе, включить ее в школьную программу. Потому что здесь так щемяще написано о вечном, о том, что делает нас людьми и заставляет превращаться в животных, этим невозможно не проникнуться. Пройти мимо такой книгу нельзя. Она затрагивает что-то такое в сердце, что хочется быть лучшим, чем ты есть на самом деле. Удивительно!

22 апреля 2018
LiveLib

Поделиться

Телевізор він не вимикає навіть уночі. Він у них, наче вічний вогонь: горить не так для втіхи живих, як у пам’ять про померлих.
18 декабря 2020

Поделиться

Він у них, наче вічний вогонь: горить не так для втіхи живих, як у пам’ять про померлих.
19 ноября 2020

Поделиться

Дорога розбита настільки, що їздять нею радше з поваги до її минулого.
15 ноября 2018

Поделиться