Перше, на що я, взагалі-то як і більшість людей, звертаю увагу в книзі, це анотація. Анотація збірки оповідань Сашка Ушкалова “Жесть” мене потішила тілько-но я на неї глянула. “Жесть — це коли твоя мавпа рятує її чихуахуа, яку спер баклан...”— якось так звучало перше речення анотації. Серед сірого, просто сірійшого, загалу нікому невідомих та надто відомих українських письменників, які відрізняються між собою лише ступенем “розкрутки” у медіа, ця книга вирізнялась якоюсь трішки наркоманською веселістю. Певно, саме тому я не поставила “Жесть” назад на полицю. Інколи, коли набридає класична література, а стелаж із сучасною прозою у книгарні заповнений виданнями про страждання та любов зі зсувом у відверту порнографію(а на жаль, саме такої літератури сьогодні хоч багаття розпалюй — менше не стане!), душа бажає чогось простого, без вихилясів, чогось іншого, не менш відвертого, але з оголенням не тіла, а душі. Саме такі історії зібрані Ушкаловим в його книзі.
Сашко Ушкалов настільки карикатурно, настільки іронічно зобразив тих, кого Гофман називав філістерами, що мимоволі співчуваєш не їм, а тим дурням, що отримали честь називатись головними героями.
Головні герої оповідань — люди, яким сумно не живеться. Це ексцентричні молоді особи, які обрали не так зване правильне життя, а легкий шлях роздовбайської долі, коли не задумуєшся над наслідками, а тому — не знаєш обмежень. Деякі самі розважаються на повну, деяким життя підкидає таких даруночків, що хочеться не відкриваючи передарувати іншому. З ними трапляється справжнісінька Жесть. Жесть з великої літери.
Жесть — це така ситуація, що може статися із кожним, випадок, який викликає навіть не сміх — регіт. Але регіт з не дуже веселого приводу. Це невдачі, ідіотські задуми, “геніальні” ідеї, які раптом приходять у голову, голова швидко біжить їх втілювати в життя, а після цього інша частина тіла знаходить на себе пригоди.
Враження від прочитання книги залишається надовго, але весела форма розповіді за пляшкою пива або чашкою чаю на кухні набуває гіркого післясмаку під час осмислення тексту. Одразу пригадуються подібні ситуації з твого життя, коли тобі було настільки боляче, що хотілось реготати. Саме тоді ти розумієш, що це все був не гумор. Це була істерика. Істеричний сміх, покликаний вивільнити почуття назовні та втілений на папері у вигляді збірки.
Формат всього видання дуже влучно виражає підзаголовок “sho(r)t stories”. Кожна історія — це куля, яка вистрілює прямісінько в душу, але настільки боляче і неприємно, що здається, що тобі засадили її в коліно. І не вбило, та щось жити трішки заважає. Трішки, зовсім трішечки.
За абсурдною дотепністю оповідань криються життєві драми, а то й навіть трагедії. Начебто смішно, коли міліція кидає когось в “обізянник”, але не дуже, коли дізнаєшся, що просто так, задля розваги, або навіть за добру справу, як наприклад, хлопця з оповідання “Бутси”. Хапаєшся за живіт, коли читаєш “Панду”, та все ж таки шкода, що юнак так безглуздо помер. До тебе причепилась маленька дівчинка і ти не знаєш, як її позбутися? Через це ти побував у міліції, майже поховав свое інтимне життя, але віддавати дівча все одно не збираєшся, бо батьки п'яниці...
І отаких історій 11 штук. 11 випадків нереальної Жесті, яка тільки може трапитись у житті. 11 глеків, по вінця наповнених драматичною придуркуватістю невдач. Як зазначив Анатолій Дністровий у передмові до збірки, “уже настільки задовбали глибини в літературних творах, особливо духовно-онтологічно-містичного походження, що, певно, варто прислухатися до рецептів дідуся Дельоза й шукати глибини поверхонь”. Неможливо пірнути у поверхню, але Сашкові Ушкалову це вдалось. Він не страждає синдромом пошуку глибинного смислу, він віднаходить цей смисл у наявніших речах та явищах, у ситуаціях настільки дурних, що здається, змісту там нема зовсім, і в цьому краса його творчості.