4,7
9 читателей оценили
419 печ. страниц
2019 год
1

Нам з Керрі зазвичай давали доручення, наприклад, знайти штурмана, який пішов попрощатися з дружиною, або передати набір спецій покупцю в лавці. Начальник порту міг послати нас, щоб ми повідомили команді, що якийсь дурень неправильно пришвартувався і приплив скоро віднесе корабель. Але найбільше мені подобалися доручення, які приводили нас до таверн. Там оповідачі та пліткарі розповідали свої байки. Оповідачі переказували звичні історії: про подорожі, під час яких робилися відкриття, команди, які переживали жахливі шторми, та про дурних капітанів, котрі топили кораблі разом з усією командою. Я запам’ятав багато таких історій, але найбільше мені подобались розповіді моряків, а не професійних оповідачів. То були не історії біля каміна, а попередження та новини, що передавали між командами за пляшкою бренді або буханцем жовтого медвяного хліба.

Моряки розмовляли про улов, сіті, які були такі повні, що ледь не топили човни, або про казкових риб чи тварин, яких можна було побачити хіба при світлі повного місяця. Вони розповідали історії про поселення, на які нападали острів’яни, як на березі, так і на прикордонних островах нашого герцогства, про піратів, морські битви, кораблі, що їх захопили через зраду. Але найзахопливішими були розповіді про червоні кораблі, на яких острів’яни грабували не лише судна та міста, але й одне одного. Дехто насміхався з кораблів із червоним кілем і з тих, хто розповідав про піратів-острів’ян, які нападали одне на одного.

Але ми з Керрі та Нюхачем сиділи під столом, спершись об ніжки стільця, споживаючи солодкі булочки, і, широко розкривши очі, слухали розповіді про кораблі з червоними кілями, де на реях висіли дюжини тіл… не мертві, а зв’язані. Вони смикались і зойкали, коли чайки прилітали їх клювати. Ми слухали страшні історії, доки не починали тремтіти від жаху. Потім бігли в доки, щоб заробити ще пенні.

Одного разу ми з Керрі та Моллі побудували пліт з плавнику, прибитого припливом, і плавали під доками. Ми прив’язали його там, а під час припливу він відірвав уламок причалу і пошкодив дві шлюпки. Кілька днів ми жахалися від думки, що нас викриють. Одного разу шинкар нам’яв Керрі вуха і звинуватив нас у крадіжці. Щоби помститися, ми під столом підвісили оселедця. Він там засмердівся, приваблюючи мух кілька днів, поки шинкар не знайшов його.

Під час своїх гульок я навчився багато чого: купувати, лагодити сітки, будувати човни та бити байдики. Я навчився розбиратися в людях і метикувати, хто заплатить обіцяне пенні, а хто просто посміється, коли ти прийдеш за платнею. Я знав, у якого пекаря найкраще щось випрошувати, а де легше щось поцупити. Нюхач постійно був зі мною. Він так прив’язався до мене, що я вже не уявляв життя без нього. Я використовував його нюх, очі та щелепи так просто, як і свої власні, і навіть не дивувався цьому.

Так минула найкраща частина літа. Але одного разу, коли сонце сяяло у блакитнішому за море небі, моє щастя скінчилося. Ми з Моллі та Керрі поцупили добрячу низку ліверних сосисок з коптильні і втікали вулицею від їхнього законного власника. Як завше, Нюхач був з нами. Інші діти вже давно сприймали нас як єдине ціле, й ніхто вже не дивувався, що ми мислили однаково. Нас називали «Нюхач та Новачок» і вважали, що ми показуємо хитрий трюк, коли я кидав Нюхачу його частину здобичі, а він завжди спритно її ловив. Але насправді нас було четверо і ми бігли людною вулицею, відкушуючи сосиски на ходу і спритно передаючи їх одне одному. Ковбасник волав, марно намагаючись наздогнати нас.

Раптом з м’ясарні вийшов Барріч.

Я пробіг перед ним, і ми одразу впізнали його, перелякавшись одночасно з ним. Його похмуре обличчя не залишило жодних сумнівів: він здогадався про мій вчинок. «Треба втікати», – промайнула думка, і я ухилився від його простягнутих рук, але одразу ж зі здивуванням помітив, що якимось чином врізався в нього.

Я не особливо люблю згадувати, що було потім. Мене добряче відлупцювали; бив не лише Барріч, а й розлючений власник сосисок. Всі мої співучасники, окрім Нюхача, зникли у вуличних закапелках. Нюхач на животі підповз до Барріча і теж дістав своє. Я у відчаї спостерігав, як Барріч витягнув кілька монет з гаманця, щоб заплатити за сосиски. Він тримав мене за шкірку, тому я замалим не метляв ногами в повітрі. Коли ковбасник пішов, а невеличкий натовп, який зібрався подивитися на мою поразку, розсіявся, Барріч нарешті відпустив мене. Я був здивований його презирливим поглядом. Він дав мені ще одного потиличника й наказав:

– Додому. Хутко!

Ми з Нюхачем побігли в замок, ще швидше, аніж зазвичай, зайняли своє ложе біля каміна й чекали, тремтячи від жаху. Ми чекали, чекали з обіду аж до сутінок. Ми обидва зголодніли, але воліли не йти звідси. На обличчі Барріча я прочитав ще більшу погрозу, аніж у гніві батька Моллі.

Барріч прийшов пізно вночі. Ми почули його кроки на драбині. Мені не потрібен був навіть гостріший нюх пса, аби зрозуміти, що Барріч п’яний. Ми зіщулилися, коли той зайшов до тьмяної кімнати. Барріч важко дихав і витратив більше часу, аніж звичайно, щоб запалити декілька свічок, окрім тої, що запалив я. Після цього він гепнувся на ослін і подивився на нас. Нюхач почав скавчати й перекинувся на спину, як це завше роблять цуценята. Я дуже хотів зробити так само, але тільки злякано подивився на Барріча. Через мить він промовив:

– Фітце, що ж із вас вийде з псом? Бігати з жебраками та злодюгами й запихатися, як тварини… Це при тому, що у твоїх жилах тече кров королів!

Я мовчав.

– Ми обидва винні. Йди сюди, хлопче, ну ж бо.

Я відважився зробити кілька кроків до Барріча, але наближатися боявся. Той спохмурнів, помітивши мій страх.

– Тебе поранили?

Я похитав головою.

– Тоді йди сюди.

Я завагався. Нюхач теж невпевнено скавулів.

Барріч здивовано подивився на нього. Я міг прочитати його думки крізь п’яний погляд. Барріч перевів очі від мене до щенюка, і на його обличчі проступила огида. Він повільно піднявся й відійшов від столу та собачати, яке повзало за його скаліченою ногою. В кімнаті стояла невелика полиця, на якій лежали запилюжені інструменти й інші речі. Барріч повільно простягнув руку і взяв якийсь предмет, зроблений з дерева та шкіри. Предмет аж задуб від довгого лежання. Барріч махнув ним, і той з виляском вдарив по нозі.

– Знаєш, що це, хлопче? – м’яко запитав він.

Я похитав головою.

– Це собачий хлист.

Я тупо подивився на нього. Ми з Нюхачем ще не стикалися з цим і не знали, як реагувати. Напевне, Барріч помітив моє збентеження. Він приязно всміхнувся і продовжував говорити до мене доброзичливим тоном. Але я відчув якісь приховані нотки в його голосі.

– Це інструмент, Фітце. Виховний засіб. Коли в тебе є цуценя, яке тебе не слухається – наприклад, ти йому кажеш: «До мене», а воно не йде, – то два-три удари – і воно вже підкоряється. Отже, ця штука допомагає цуценятку вчитися.

Барріч говорив звичним тоном, рухаючи хлистом, який «танцював» на підлозі. Ми з Нюхачем не могли відірвати погляду від «виховного засобу», а коли Барріч зненацька замахнувся ним у бік пса, той перелякано дзявкнув, відскочив від нього й заховався за мене.

Барріч повільно присів на ослін біля каміна, закривши очі рукою.

– Едо, – видихнув він, чи то лаючись, чи то молячись. – Я здогадувався, чому ви втікали, але, хай будуть прокляті очі Еля, я хотів помилитися! Я в житті не вдарю цуценя тою клятою штукенцією! Тому в Нюхача немає причин боятися її, хіба що він прочитав твої думки.

Усвідомивши, що небезпека минула, я опустився на підлогу й сів біля Нюхача, який виліз мені на руки й нетерпляче обнюхував моє обличчя. Я заспокоював його, вирішивши, що варто почекати, що буде далі. Ми з цуценям сиділи і спостерігали за нерухомим Баррічем. Коли він нарешті підняв голову, я був ошелешений: Барріч виглядав так, наче щойно плакав. «Як мама», – подумав я, хоча дивно: я не пригадую її заплаканого образу.

– Фітце, хлопче, підійди, – м’яко сказав він таким голосом, що я не міг не послухати. Нюхач поповз за мною.

– Ні, – сказав він щенюкові й носаком чобота вказав йому на його місце, а мене посадив біля себе.

– Фітце, – почав Барріч, але замовк. Затим, глибоко вдихнувши, продовжив: – Фітце, так не можна робити. Це дуже, дуже погано – займатися тим, що ви робили зі щенюком. Це неприродно і гірше за крадіжки чи брехню. Це забирає в людини її єство. Розумієш?

Я тупо подивився на Барріча. Він зітхнув:

– Хлопче, в тобі тече королівська кров. Бастард чи ні, але ти рідний син Чівелрі, нащадок його давньої династії. А те, що ти робиш, – неправильно. Це не є гідним, розумієш?

Я мовчки похитав головою.

– Бачиш, ти вже не говориш. Але скажи мені, хто тебе навчив цьому?

– Чому саме?

Мій голос був хрипким і грубим.

Барріч широко розплющив очі. Я побачив, як йому важко тримати себе в руках.

– Ти знаєш, про що я. Хто навчив тебе бути з собакою, думати і бачити, як він, розповідати один одному різні речі?

На хвильку я задумався над цим. Так, це правда.

– Ніхто, – нарешті відповів я. – Так вийшло, бо ми багато часу провели разом, – додав, гадаючи, що це слугуватиме поясненням. Барріч похмуро подивився на мене.

– Ти говориш не як дитина, – раптом зауважив він. – Але я чув, що так було у всіх, хто володів стародавнім Вітом. Від самого народження вони були не зовсім дітьми. Вони завжди знали надто багато, а з роками дізнавалися ще більше. Тому в давні часи полювати на них та вбивати не вважалося злочином. Розумієш, про що я тобі кажу, Фітце?

Я заперечно похитав головою. Барріч насупився через моє мовчання, тому я вичавив із себе:

– Я намагаюся зрозуміти. Що таке стародавній Віт?

Барріч недовірливо подивився на мене. Потім недовіра змінилася на підозру.

– Хлопче! – погрозливо промовив він, але я лише безневинно подивився у відповідь. За мить Барріч повірив у мою необізнаність. – Віт… – повільно почав він і спохмурнів. Барріч подивився на свої руки, наче згадуючи якийсь стародавній гріх. – Це сила крові тварин. Схоже на Скілл, який передається по королівській династії. Спочатку це як чудо, що дозволяє розуміти мову тварин. Але потім ця сила оволодіває тобою й обертає тебе на тварину, як і всіх інших. Скоро все людське в тобі вмирає, а ти бігаєш з ними, говориш їхньою мовою та пізнаєш смак крові, зграя тварин стає для тебе рідною. Жодна людина не скаже, що ти колись мав людську подобу. – Барріч говорив усе тихіше й тихіше і вже не дивився на мене, а обернувся до каміна і спостерігав за кволим полум’ям. – Як кажуть, коли людина приймає подобу звіра, то вбиває не через голод, як то робить та ж тварина, а вбиває з людською жадобою. Вбиває заради того, щоб убивати… Невже ти цього хочеш, Фітце? Втопити свою королівську кров у крові дикого полювання? Бути звіром серед звірів лише заради знання, які це тобі дає? А найгірше відбуватиметься до цього: що, як раптом запах свіжої крові зведе тебе з розуму, а вигляд здобичі опанує всіма твоїми думками?

Голос Барріча ставав м’якшим, і я відчув у ньому гіркоту, коли той запитав:

– Уяви, що ти прокидаєшся і тебе лихоманить та кидає в піт, оскільки почався шлюбний сезон, а твій товариш почув це. Саме ці знання ти хочеш показувати своїй дамі в ліжку?

Я зіщулився.

– Не знаю, – тихо промовив я.

Барріч гнівно обернувся до мене.

– Ти не знаєш? – гаркнув він. – Я кажу тобі, до чого це може призвести, а ти не знаєш?

В мене пересохло в роті. Нюхач згорнувся біля моїх ніг.

– Але я дійсно не знаю, – заперечив я. – Як я можу знати, поки цього не зробив? Як я можу про це говорити?

– Але я можу! – заволав Барріч. Я відчув його лють і те, що він сьогодні добряче надудлився. – Щенюка треба позбутися, а ти зостанешся тут під моєю опікою. Тут я зможу за тобою наглядати. Якщо Чівелрі не забере мене до себе, то це найменше, що я можу для нього зробити. Я подбаю про те, щоб його син виріс людиною, а не вовком. Я зроблю це, навіть якщо ми обидва помремо!

Він потягнувся на лавці, щоб схопити Нюхача за шкірку, принаймні спробував. Та ми з псом кинулися геть. Ми побігли до дверей, але я не встиг упоратися із засувом: Барріч уже був біля нас. Він відкинув Нюхача своїм чоботом, а мене відштовхнув плечем.

– До мене, цуценя, – наказав він. Але Нюхач підбіг до мене. Барріч перестав хекати і зиркати на двері. Я усвідомив його люті думки і його бажання прибити нас, аби покінчити з цим усім. Барріч контролював свої почуття, але того швидкого погляду достатньо було, щоб налякати мене. Коли він раптом стрибнув на мене, я штовхнув його так сильно, як дозволяв мені мій страх.

Барріч упав так швидко, як підбитий птах. Кілька секунд він сидів на підлозі. Я нахилився і пригорнув Нюхача до себе. Барріч повільно похитав головою, наче струшуючи краплі дощу з волосся. Він став над нами.

– Це в його крові, – почув я, як він пробурмотів. – Це через його матір. Не дивно. Але хлопця треба вчити.

Потім Барріч подивився мені прямісінько в очі й попередив: – Фітце, ніколи так не роби зі мною. Ніколи. Тепер дай сюди того щенюка.

Барріч знову потягнувся за нами. Оскільки я відчував його прихований гнів, то вже не міг стримуватися і знову штовхнув його. Але цього разу мій захист натрапив на стіну, яка відбила удар. Я перечепився й опустився на підлогу, мало не знепритомнівши; голова крутилася. Барріч схилився наді мною.

– Я попереджував, – тихо сказав він. Його голос нагадував ричання вовка. Востаннє я відчув, як Барріч схопив Нюхача за шкірку. Йому нарешті вдалося підняти цуценя, і він обережно поніс його до дверей. Барріч швидко відкрив засув, який спинив мене, і я почув тупіт його чобіт по драбині.

За мить я очýтився, зірвався й кинувся до дверей. Але Барріч уміло мене зачинив, тому я марно торсав засув. В міру того як він відносив Нюхача, я відчував його все менше й менше. Натомість з’являлося почуття відчаю й самотності. Я почав плакати. Плач перейшов у виття. Я шкрябався у двері, намагаючись відновити зв’язок з Нюхачем. Коли його собачі почуття покинули мене, я почав волати й ридати так голосно, як тільки може шестирічна дитина, марно грюкаючи у грубі дерев’яні дошки.

Здавалося, пройшла ціла вічність, поки Барріч повернувся. Я почув його кроки і підняв голову, лежачи біля порога і втомлено відсапуючись. Я хотів прошмигнути повз нього, але Барріч спритно зловив мене за комір. Він затягнув мене в кімнату, грюкнув дверима і взяв їх на засув. Я мовчки кинувся на двері. У горлі щось стиснуло. Барріч втомлено присів.

– Навіть не думай, хлопче, – попередив Барріч, наче прочитавши мої божевільні думки, які я хотів втілити наступного разу, коли він мене випустить. – Його більше немає. Цуценяти немає. Дуже шкода: він був гарної породи. У нього була така ж давня династія, як і в тебе. Але краще пожертвувати псом, аніж людиною.

Оформите
подписку, чтобы
продолжить читать
эту книгу
220 000 книг 
и 35 000 аудиокниг
Получить 14 дней бесплатно
1