4,7
9 читателей оценили
419 печ. страниц
2019 год

Розділ 2
Новачок

Про Тейкера ходить багато легенд. Він був першим острів’янином, який проголосив Оленячий замок Першим герцогством і заснував королівську династію. Згідно з однією з таких легенд, його набіг був першим і останнім з тих холодних островів із суворим кліматом. Кажуть, що, побачивши дерев’яні укріплення Оленячого замку, він сказав: «Якщо там можна погрітися і є що поїсти, я нікуди звідси не поїду». Так і сталося.

Але, згідно з сімейними чутками, він був поганим моряком, якого нудило від хитавиці та засоленої риби, яку обожнювали інші острів’яни. Він з командою багато днів ходив морями, і якби йому не вдалося взяти Оленячого замку, товариші втопили б його. Втім, на старому гобелені у Великій залі Тейкера зображено у вигляді мускулистого здоровила, який хижо посміхається на носі свого корабля, а веслярі тримають курс на старовинний Оленячий замок, що зведений з колод та абияк обробленого каменю.

Спочатку замок слугував захисною заставою на судноплавній річці у гирлі затоки з чудовою якірною стоянкою. Якийсь дрібний вождь, ім’я якого загубилося в сивій давнині, побачив гарну можливість у контролюванні торгівлі на річці й побудував першу фортецю. Фактично вона слугувала для захисту річки та затоки від набігів острів’ян, які кожного літа грабували прибережні міста. Але він не врахував, що пірати можуть потрапити на територію фортеці через зраду. Башти й стіни стали їхньою опорою. Вони перемістилися вгору по річці, де встановили своє панування, перебудувавши дерев’яний форт у башти та стіни з обробленого каменю. Так Оленячий замок став серцем Першого герцогства і столицею королівства Шістьох герцогств.

Правлячий дім Шістьох герцогств – Провісники – походить від тих острів’ян. Декілька їхніх поколінь не втрачали зв’язку з острів’янами. Вони сваталися до дівчат із сусідніх поселень і поверталися додому з повненькими темноволосими нареченими, які належали до їхнього ж народу. Тому кров острів’ян текла в членах королівської династії та аристократів. Від них народжувалися діти міцної статури з чорним волоссям і темними очима. Разом із цими рисами вони діставали здатність до володіння Скіллом, а також усі ризики та слабкості, пов’язані з цим. Я теж успадкував їх.

Але мої перші враження від Оленячого замку не прив’язували мене до історії чи якоїсь спадщини. Я сприймав його лише як кінець подорожі посеред галасу та метушні, возів, псів, будинків та кривих вулиць, які вели до масивної кам’яної фортеці на скелях, що височіла над містом. Кінь Барріча втомився і непевно пересувався слизькою бруківкою. Я похмуро тримався за пояс Барріча і був такий втомлений і розбитий, що навіть не скаржився. Одного разу я підняв голову, щоби подивитися на високі сірі башти й стіни замку над нами. Навіть у незвичному теплі морського бризу він здавався холодним та відчуженим. Я притулився лобом до спини Барріча. Мене почало нудити від солонуватого йодистого запаху безкрайнього моря. Ось як я прибув до Оленячого замку.

Барріч жив над стайнею поблизу кліток із соколами. Він поселив мене там разом із собаками та соколом Чівелрі. Спочатку він подбав про птаха, оскільки той дуже забруднився під час подорожі. Собаки були раді потрапити додому, і їх переповнювала нестримна енергія. Оскільки я був утомлений, то мене це дуже дратувало. Нюхач стрибав на мене кілька разів, доки я, фактично хворий і не в настрої гратися, не дав зрозуміти цьому дурному щенюку, що мені не до нього. Він відреагував як звичайне цуценя, почавши розшукувати своїх колишніх товаришів. Граючись, Нюхач одразу ж затіяв бійку з одним з них, яка припинилася після того, як Барріч тупнув на нього. Барріч був людиною Чівелрі, але в Оленячому замку одночасно виконував обов’язки псаря, сокольничого та конюха.

Після того як Барріч потурбувався про своїх власних тварин, він пішов оглядати, що було зроблено і не зроблено за час його відсутності. Конюхи, вершники та сокольничі з’являлися зненацька, як у казці, щоб відбиватися від його зауважень. Я бігав за ним підтюпцем так довго, як тільки міг. Коли ж нарешті здався і втомлено всівся на купу соломи, то Барріч помітив мене. Він спочатку подивився роздратовано, але потім незадоволення змінилося великою втомою.

– Кобе, відведи малого бастарда на кухню і подбай про те, щоб його нагодували, а потім відведи до моєї кімнати.

Коб виявився невисоким темноволосим хлопчиком; він допомагав псарям. Йому було близько десяти років. За мить до цього Коб купався у похвалі Барріча за те, що тримав собаку, який народився за відсутності Барріча, у бездоганному стані. Тепер його усмішка зникла, і він невпевнено подивився на мене. Ми перекинулися поглядами, поки Барріч проходив повз стійла разом із нервовими слугами. Потім хлопець знизав плечима і злегка нахилився, щоб роздивитись мене.

– Фітце, ти голодний? Хочеш щось перекусити? – приязно запитав Коб тоном, яким зазвичай звертався до собачат, коли хотів їх приголубити на очах у Барріча. Я кивнув, заспокоївшись, що він не очікує від мене нічого більшого, аніж від цуценяти, й пішов за ним.

Коб часто озирався, щоб подивитися, чи я рухаюся. Тільки-но ми залишили стайні, Нюхач одразу почав стрибати на мене. Коб помітив щиру любов тварини до мене, і я виріс в його очах. Він спілкувався з нами, підбадьорюючи короткими фразами: «їжа скоро буде», «ходімо», «тільки не нюхай того кота», «там наші друзі».

У стайні була метушня: люди Веріті ставили там своїх коней та поралися зі збруєю, а Барріч сварив конюхів, бо вони, на його думку, все зробили не так, як варто було б. Люди сновигали повз нас, зайняті різними справами: якийсь хлопець із величезним шматком грудинки на плечі, сміхотливий гурт дівчат з важкими оберемками очерету й вересу, похмурий старигань із корзиною риби, яка іноді підскакувала, троє молодих жінок у пістрявому вбранні та з бубонцями, чиї голоси розливалися, як і їхні дзвіночки.

Я почув запах кухні. Але в міру того, як ми наближалися, людей ставало все більше. Нарешті ми підійшли до дверей, де була суцільна штовханина. Коб зупинився. Ми теж стали позаду нього, вловлюючи приємні запахи. Він подивився на натовп біля дверей і спохмурнів:

– Кухня забита. Всі готуються до вітального бенкету на честь Веріті та Регала. Всі аристократи зібралися в Оленячому замку; звістка про те, що Чівелрі зрікся престолу, швидко розлетілася. Всі герцоги приїхали сюди або прислали своїх людей, щоби порадитися з цього приводу. Чув, що навіть ч’юрди когось прислали, аби впевнитися, що угод Чівелрі будуть дотримуватися, зважаючи на те, що Чівелрі вже не… – Коб замовк, раптово збентежившись. Я досі не знаю чому: через те, що він говорив про зречення мого батька від престолу, або ж через те, що звертався до цуценяти та шестирічної дитини, як до дорослих. Він озирнувся, оцінюючи ситуацію.

– Почекай тут, – нарешті промовив він. – Я заскочу і щось вам винесу. Менш імовірно, що на мене наступлять… чи спіймають. Будьте тут, – ніби на підтвердження свого наказу він зробив рішучий жест.

Я позадкував до стіни й присів там, аби бути подалі від натовпу. Нюхач слухняно ліг біля мене. Я захоплено дивився, як Коб підходить до дверей і спритно протискується крізь тісну юрбу на кухню.

Коли Коб зник із поля зору, я звернув увагу на загальну публіку. Переважно тут були слуги та кухарі. Трохи рідше серед них траплялися менестрелі, купці й посильні. Я мляво спостерігав за ними, але вже надто багато встиг побачити за сьогодні, щоб чимось зацікавитись. Окрім їжі, я хотів заховатися від цієї метушні в якомусь тихому місці. Я сидів на землі, спершись об стіну замку, гарячу від сонця, й поклавши голову на коліна. Нюхач притулився до мене.

Мене розбудив стукіт жорсткого хвоста Нюхача об землю. Я підняв голову й побачив перед собою пару коричневих чобіт. Їхнім господарем був чоловік з кошлатою бородою та копицею перцево-сірого волосся; у штанах із грубої шкіри та простій шерстяній сорочці. Чоловік дивився на мене, тримаючи на плечі невеличку діжечку.

– Гей, це ти Фітц?

Я почув слово, яким мене часто називали, хоч і не розумів його до кінця, і повільно кивнув. Чоловік помітно зацікавився.

– Гей, – голосно промовив він, звертаючись уже не до мене, а до народу, який проходив повз. – Ось Фітц, синочок Чівелрі. Сидить як вкопаний. Справді схожий, еге ж? Хлопче, хто твоя мати?

До їхньої честі, більшість просто проходила повз, реагуючи на слова чоловіка лиш допитливим поглядом, мовляв, що це за шестирічний хлопчик сидить біля стіни? Але питання чоловіка з діжечкою було справді цікавим, оскільки до нього обернулося кілька голів, а робітники, які щойно вийшли з кухні, підійшли ближче, аби почути відповідь. Але в мене її не було. Я не знав, як звати мою матір, і спогади про неї поступово згасали. Тому не відповідав, тільки дивився на них.

– Гей, хлопче, як тебе тоді звати? – Він озирнувся й поділився з натовпом своїми здогадками. – Я чув, що в нього взагалі немає імені: ані величного королівського з титулом, ані навіть прізвиська, щоб сваритися на нього. Чи не так, хлопче? В тебе є ім’я?

Група спостерігачів росла. У декого з них в очах читалося співчуття, але ніхто не втручався. Деякі мої почуття перейшли до Нюхача. Він упав на бік і прийняв благальну позу, показуючи пузо і махаючи хвостом. Це було споконвічним сигналом у псів, що означав: «Я просто цуценя і не можу захищатися. Будь ласка, згляньтеся».

Якби замість людей були собаки, вони просто б понюхали нас і пішли геть. Але у людей немає такої вродженої шляхетності. Коли я не відповів, чоловік підійшов ближче і повторив:

– Хлопче, у тебе є ім’я?

Я повільно піднявся. Стіна, яка хвилину тому була теплою, тепер стала холодною перешкодою до відступу. Нюхач качався в пилюці й жалібно скавчав.

– Ні, – спокійно сказав я.

Чоловік нахилився, ніби недочуваючи.

– НІ! – закричав я й відштовхнув його, крадучись уздовж стіни. Я побачив, як він відступив назад і впустив діжку. Вона впала на бруківку й розбилась. Ніхто не зрозумів, що відбулося, не кажучи вже про мене. Більшість людей засміялася, коли дорослий чоловік злякався дитини. В ту мить усі побачили мою силу духу й характер, оскільки до ночі все місто знало про те, як бастард дав відсіч своєму кривднику. Нюхач почав дряпатися об мої ноги і втік разом зі мною. Я встиг зиркнути на спантеличене обличчя Коба, який саме виносив із кухні пироги й побачив, як ми втікали. Якби на його місці був Барріч, можливо, я б зупинився, довіривши йому свою безпеку. Але то був не Барріч, тому я не зупинився. Нюхач біг попереду.

Ми втікали, розштовхуючи слуг, – просто маленький хлопчик з песиком. Нюхач привів мене до місця, яке він вважав найбезпечнішим у світі. Оддалік від кухні та замку Лисиця вирила нору в кутку старого флігеля, де зберігалися мішки з горохом та квасолею. Тут і народився Нюхач, далеко від пильного ока Барріча. Тут Лисиці вдалося переховувати своїх цуценят майже три дні, де Барріч і знайшов їх. Його запах був першим людським запахом, який пам’ятав Нюхач. Було важко пролізти під будівлею, але коли ми опинилися всередині, виявилося, що в норі тепло, сухо й напівтемно. Нюхач пригорнувся до мене, і я обійняв його. У цьому прихистку наші серця нарешті перестали гучно гупати, і поступово цей спокій перейшов у глибокий сон без сновидінь, притаманний теплим весняним вечорам та цуценятам.

За кілька годин я прокинувся. Мене всього тіпало від холоду. Настала цілковита темрява, а слабке тепло весняного дня зникло. Нюхач прокинувся разом зі мною. Ми почухалися і вилізли з нори.

Над Оленячим замком яскраво сяяли далекі зорі. Запах затоки був сильніший, і здавалося, що щоденні запахи людей та коней тимчасово зникли, поступившись океанським ароматам. Ми пройшлися порожніми доріжками повз тренувальні майданчики, комори й винокурні. Навколо було тихо. Ми підійшли до замку. Я побачив, що смолоскипи досі горять, і почув кілька голосів. Але все це звучало якось мляво: останні відголоски бенкету перед світанком. Та все ж ми оминули замок десятою дорогою: нам на сьогодні було досить людей.

Я знову подався до стайні вслід за Нюхачем. Доки ми йшли до масивних дверей, я міркував над тим, як увійти. Але в міру того, як ми наближалися, Нюхач почав інтенсивно махати хвостом, і навіть я своїм слабким нюхом вловив запах Барріча у темряві. Він піднявся з дерев’яного ящика, на якому сидів біля дверей.

– Ось ви де, – з полегшенням промовив він. – Ходімо за мною.

Він відчинив масивні двері й завів нас досередини.

Ми пішли за ним у темряву між рядами стійл повз конюхів та грумів, яких залишили ночувати у стайні. Ми проминули наших коней та собак, а також помічників конюхів, які спали тут же. Перед нами з’явилася масивна дощата драбина, яка вела до стіни, що розділяла стайню та клітки для соколів. Ми полізли за Баррічем. Щаблі-приступки драбини порипували під ногами. Барріч відчинив інші двері, й мене засліпило тьмяне жовте світло свічки, яка мерехтіла на столі. Ми опинилися у кімнатці з похилою стелею. Тут пахло Баррічем, шкірою, олією, мазями і травами, які він застосовував у роботі. Барріч міцно зачинив двері за нами й пішов по ще одну свічку. Від нього я почув солодкавий аромат вина.

Кімнатою розлилося світло, і Барріч присів на дерев’яний стілець біля столу. Він мав інший вигляд, бо був одягнутий у коричнево-жовте вбрання з дорогої тонкої матерії. З його камзола звисав масивний срібний ланцюжок. Він простягнув руку. Нюхач одразу ж підійшов до нього. Барріч почухав його звислі вуха й енергійно поплескав по ребрах, скривившись через пилюку, яка здійнялась із собачої шерсті.

– Ви гарна парочка, – сказав Барріч, звертаючись скоріше до цуценяти, аніж до мене. – Ви б бачили себе: брудні, як волоцюги. Заради вас я сьогодні збрехав своєму королю. Таке трапилося зі мною вперше в житті. Здається, через те, що Чівелрі впав у немилість, я теж постраждаю. Я сказав, що тебе скупали і ти вже бачиш десятий сон, бо втомився в дорозі. Йому не сподобалося те, що він не одразу тебе побачив. Але, на щастя для нас, у нього є важливіші речі. Зречення Чівелрі престолу викликало невдоволення багатьох лордів. Дехто хоче нажитися на цьому, а інші нарікають, що захоплювалися королем, а він їх обдурив. Шрюд намагається всіх заспокоїти й наголошує на тому, що цього разу саме Веріті вів перемовини з ч’юрдами. Тих, хто повірить у це, потрібно пильнувати як зіницю ока. Але вони знову взялися за Веріті; їм цікаво, чи він буде їхнім новим королем і як він правитиме. Чівелрі плюнув на все й поїхав до Вербового лісу; це спричинило такий переполох у герцогствах, наче розворушили осине гніздо.

Барріч відвів погляд від енергійного писка Нюхача.

– Ну, Фітце, гадаю, сьогодні ти сповна все відчув. Втік, налякавши бідолашного Коба до смерті. В тебе нічого не болить? Тебе хтось бив? Я б міг і передбачити, що тебе будуть у чомусь звинувачувати. Ну ж бо, йди сюди.

Оформите
подписку, чтобы
продолжить читать
эту книгу
219 000 книг 
и 35 000 аудиокниг
Получить 14 дней бесплатно