Ричард Метисон
Куди приводять мрії

З любов’ю і вдячністю моїй дружині, яка збагатила моє існування ніжністю своєї душі



 
Які нам сни присняться після смерті,
Коли позбавимось земних суєт?[1]
 
Вільям Шекспір, «Гамлет», акт ІІІ, сцена 1

Перекладено за виданням:

Matheson R. What Dreams May Come : A Novel / Richard Matheson. – New York : A Tom Doherty Associates Book, 2004. – 288 р.

© Richard Matheson,1978

© DepositРhotos.com /mimadeo, Mobilee, обкладинка, 2015

© Hemiro Ltd, видання українською мовою, 2015

© Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», переклад, 2015

До читача

Передмова до твору майже ніколи не потрібна. Це мій десятий опублікований роман – писати передмови до будь-якого з дев’яти попередніх навіть не спадало мені на думку.

Але цей, як мені здається, потребує невеличкого вступу. Оскільки його тема – життя після смерті, перш ніж читати, слід збагнути, що лише один з аспектів роману є цілковито вигаданим: герої та їхні стосунки.

Всі інші деталі, за кількома винятками, виведені безпосередньо з дослідження за цією темою.

З цієї причини наприкінці роману я додаю список книг, використовуваних під час дослідження. Як побачите, список є довгим і різноманітним. І хоча ці книги дуже різняться за авторами, часом і місцем видання, вони глибоко однорідні за змістом.

Добре було б, звісно, прочитати їх усі, аби переконатися самим. Я закликаю вас так і зробити. Це стане для вас повчальним – і небуденним – досвідом.

Ричард Метисон
Калабасас, Каліфорнія,
серпень 1977 року

Вступ

Рукопис, який ви збираєтесь прочитати, потрапив мені до рук таким чином.

Ввечері 17 лютого 1976 року в наші двері подзвонили, і моя дружина пішла відчиняти. За хвилину вона повернулась до спальні, де ми дивилися телевізор, і сказала, що мене хоче бачити якась жінка.

Я встав і пройшов до передпокою. Вхідні двері були відчинені. На ґанку стояла висока, добре вдягнена жінка років за п’ятдесят. У руках у неї був великий пухкий конверт.

– Ви Роберт Нільсен? – спитала вона.

Я відповів ствердно, і вона простягнула мені конверт.

– Тоді це вам, – промовила вона.

Я глянув на нього з підозрою і спитав, що в ньому.

– Послання від вашого брата, – була відповідь.

Це лише підсилило підозру.

– Що ви маєте на увазі? – спитав я.

– Цей рукопис продиктував мені ваш брат Крис, – сказала вона.

Слова жінки обурили мене.

– Не знаю, хто ви, – сказав я, – та якби ви мали хоч малесеньке уявлення про мого брата, ви б знали, що він більше року як помер.

Жінка зітхнула.

– Я знаю це, містере Нільсен, – втомленим голосом відповіла вона. – Я екстрасенс. Ваш брат передав мені цей матеріал з…

Побачивши, що я зачиняю двері, жінка зупинилась і випалила:

– Містере Нільсен, благаю!

Її голос звучав так щиро і наполегливо, що я глянув на неї з подивом.

– Шість виснажливих місяців я працювала над цим рукописом, – продовжила вона. – Не тому, що мені так хотілося. В мене купа власних справ. Але ваш брат не полишав мене у спокої, доки я не записала його послання, все до останнього слова, і не пообіцяла, що передам його вам.

У її голосі пролунав відчай.

– А тепер заберіть його і дайте вже мені спокій.

З цими словами вона тицьнула конверт мені в руки, розвернулась і поспішила вниз до пішохідної стежки. Я бачив, як вона сіла в своє авто і поїхала якнайшвидше.

Ніколи більше я не зустрічав цієї жінки і не чув про неї. Навіть імені її не знаю.

* * *

Я вже тричі прочитав рукопис. Знати б тільки, що з ним робити.

Я людина не релігійна, та, як кожен з нас, хотів би вірити, що смерть – дещо більше, ніж просто забуття. І все ж мені важко, якщо взагалі можливо, сприймати цю історію за чисту монету. Я тримаюся думки, що все це і є не більш як історія.

У ній і справді є деякі факти. Факти з життя мого брата і його родини, які та жінка знати просто не могла, хіба припустити, що вона вдалась до кількамісячного складного – і недешевого – розслідування, аби розкопати їх, перш ніж створити рукопис. Якщо так, то навіщо їй це? Що вона могла виграти від цієї махінації?

Я маю чимало різноманітних запитань стосовно цієї книги. Не буду їх перелічувати, а краще дам читачеві можливість сформулювати власні. Лише в одному я впевнений: якщо цей рукопис – правда, кожному з нас слід задуматись про своє життя. Глибоко задуматись.

Роберт Нільсен
Ісліп, Нью-Йорк,
січень 1978 року

Смертний сон

Стрімкий вир зображень

Є така фраза: «Почніть від початку». Я не можу цього зробити. Я починаю з кінця – з завершення моїх днів на землі. Викладаю тобі все, як воно сталося, – і те, що сталося потім.

Кілька слів щодо тексту. Ти читав мої твори, Роберте. Цей звіт може здатись несхожим на них. Причина в тому, що мої можливості обмежені людиною, яка його пише. Мої думки мусять проходити крізь її розум, і я не владний з цим нічого зробити. Не всі зерна будуть просіяні крізь сито. Зрозумій, якщо текст виявиться занадто спрощеним. Особливо спочатку.

Ми з нею й так робимо все, що можемо.

* * *

Дякувати Богу, того вечора я був сам. Зазвичай ми ходили в кіно разом із Йєном. Двічі на тиждень – ти ж знаєш, через мою роботу.

Того вечора він не пішов. Грав у шкільній виставі. Дякувати Богу ще раз.

Я був у кінотеатрі біля торговельного центру. Не можу продиктувати назву. Якась довга, складалася з двох частин. Спитай назву в Йєна.

Коли я пішов з кінотеатру, було за одинадцяту. Я сів у машину й поїхав на майданчик для гри в гольф. Маленький – дитячий. Не можу передати це слово. Гаразд. Скажу по буквах. Повільно. М-і-н… і-а… т-ю-р… н-и-й. Добре, є.

Там був жвавий рух, на тій… вулиці? Ні, ширше. А-ве… ню? Неточно, але підійде. Мені здалося, що можна виїхати, тож я почав рух. Та мав зупинитись – мені назустріч летіла машина. Там було досить простору, щоб об’їхати моє авто, але вона цього не зробила. Вдарила в переднє ліве крило. Автомобіль закрутився.

Мене трусило, але я був пристебнутий поясом. Не поясом. П-а-с-ком. Я не мав отримати важких поранень. Але з’явився фургон і вдарив у заднє праве крило моєї автівки, викинувши її на центральну смугу. У протилежному напрямку рухалась вантажівка. Вдарила мою машину просто в лоб. Я чув тріск і скрегіт, чув, як ламається скло. Я вдарився головою, і чорна безодня поглинула мене. Здається, на мить я побачив самого себе – скривавленого, непритомного. Потім настала темрява.

* * *

Я знов опритомнів. Боліло нестерпно. Я чув жахливий звук власного дихання, неглибокого й повільного, з раптовими схлипами. Мої ноги були холодні як лід. Я пам’ятаю це.

Поступово я відчув кімнату навколо себе. Гадаю, людей також. Щось не давало мені бути впевненим. Сидаця. Ні, ще раз. С-е-д-а-ц-і… седація.

До мене долинув голос. Він щось промовляв пошепки, але слів я розібрати не міг. На мить я побачив поруч із собою чиюсь фігуру. Мої очі були заплющені, але я її бачив. Я не міг розібрати, була це чоловіча чи жіноча фігура, але я знав, що вона промовляє до мене. Слів я не чув, тож вона пішла.

Новий напад болю, тепер уже душевного, поступово охоплював мене. Біль наростав, наче звук, коли вмикаєш радіо. Це був уже не мій біль, а біль Енн. Вона ридала від страху. Через те, що мене було поранено. Вона боялася за мене. Я відчував її муку – страждання були нестерпними. Силою волі я намагався відігнати ману, але не міг. Намагався вимовити її ім’я, але марно. Не плач, думав я. Зі мною все буде добре. Не бійся. Я люблю тебе, Енн. Де ти?

Тієї миті я був удома. Був недільний вечір. Ми всі перебували в залі, гомоніли й сміялися. Енн сиділа поруч зі мною, поруч із нею Йєн. За Йєном – Ричард, і на іншому кінці дивану – Марі. Однією рукою я обіймав Енн, яка притулилась до мене. Вона була тепла, я цілував її в щоку. Ми посміхались одне до одного. Був недільний вечір, тихий і спокійний, і ми всі були разом.

Я відчув, що темрява починає розсіюватись. Я лежав у ліжку. Знову повернувся біль, пронизавши мене наскрізь. Ніколи в житті мені не було так боляче. Я відчував, що мене відносить. Саме так – відносить.

Я чув тепер зловісний звук – наче гуркіт у моєму горлі. Я молив Небо, щоб Енн і діти не опинилися поряд. Це б їх дуже налякало. Я благав Бога не дати їм почути той страхітливий звук, захистити від цього жахіття.

І тоді у мене в голові промайнула думка: «Крисе, ти помираєш». З усіх сил я намагався вдихнути, але рідина, що накопичилась у дихальному горлі, не пропускала повітря. Я почувався кволим і важким, зав’язлим у гущі.

Хтось був поруч із ліжком. Знову та фігура.

– Не опирайся цьому, Крисе, – промовила вона.

Я лише розлютився від цих слів. Хоч би що це було, воно хотіло моєї смерті. Я опирався цьому. Не дамся. «Енн! – подумки кликав я. – Втримай мене! Не дай їм мене забрати!»

Я знову відчував, що мене відносить. Мене раптом осяйнула жахлива думка, що поранення були занадто важкими. Я відчув миттєву слабкість. А тоді – щось зовсім незвичайне. Лоскіт. Знаю, це дивно. Безглуздо. Але це так. Лоскіт по всьому тілу.

Ще одна зміна. Я був уже не в ліжку, а в якійсь колисці. Я відчував, як вона гойдається туди-сюди, туди-сюди. Глибоко всередині я чув тоненький тріскіт. Такий звук буває, коли повільно знімаєш бинти. Болю було вже менше – поступово вщухав.

Злякавшись, я намагався знову відчути біль. І він повернувся за кілька секунд, навіть гірший. Уже в агонії, я тримався за нього щосили. Він означав, що я ще живий. Я не дамся.

«Енн! – подумки кричав я, благаючи. – Втримай мене!»

Марно. Я відчував, як життя витікає з мене, чув звуки навколо, тепер голосніші. Чув, як рвуться сотні тоненьких ниточок. Я не відчував уже ані запаху, ані смаку. Чутливість покинула пальці ніг, потім усі стопи. Від низу догори ноги німіли. Я докладав усіх зусиль, аби знову їх відчути, але не міг. Щось холодне поступово пронизувало мій живіт, мої груди. Доповзло до серця, наче кригою огорнуло. Я чув, як серце б’ється, повільно, зовсім повільно, наче траурний барабан.

Я раптом усвідомив, що відбувається в сусідній кімнаті. Я бачив літню жінку, яка лежала там, розметавши на подушці пасма сивого волосся. Жовта шкіра, руки, схожі на пташині лапи. Рак шлунка. Хтось сидів поряд, розмовляючи тихо. Донька. Я вирішив, що не хочу цього бачити.

За мить я полишив кімнату і був знову в себе. Біль майже зовсім стих. Я не міг відновити його, хоч як намагався. Я чув звук, схожий на дзижчання – саме так, дзижчання. Далі рвалися ниті. Я відчував, як усередині згортається кожна з них, обриваючись.

Щось холодне ворухнулося знову. Воно рушило далі, досягло голови. Решта все оніміло.

«Благаю!» – кликав я по допомогу. Голосу не було. Язик не ворушився. Я відчував, як усередині моє єство згортається, зосереджуючись у голові. Відчував тиск на мимбани – ні, давай іще раз. М-е-м-б-рани. Тиск ззовні і зсередини водночас.

Я почав рухатись назовні крізь просвіт у голові. Я чув дзижчання, і дзвін, і звук течії стрімкого потоку крізь вузьке гирло. Я відчував, що підіймаюся. Я був наче бульбашка, що стрибає вгору-вниз. Здається, я бачив над собою тунель, темний і безкінечний. Я озирнувся, глянув униз і був ошелешений виглядом власного тіла в ліжку, забинтованого й нерухомого. З трубками для штучного годування. З тілом мене з’єднувала нить, яка виблискувала сріблом. Тоненька, вона тяглася від мене до маківки моєї голови. Срібна нить, думав я, Боже мій, срібна нить. Я знав, що тільки вона підтримує життя в моєму тілі.

Мене охопила відраза, коли я побачив, як засмикалися мої руки й ноги. Дихання майже перервалося. Обличчя скривилося в агонії. І знов я почав боротися. Спуститися вниз, об’єднатися зі своїм тілом! Ні, я не піду! Я чув свій мовчазний крик. Енн, допоможи мені! Благаю! Ми маємо бути разом!

Я змусив себе знизитись і зазирнув у власне обличчя. Губи були темно-сині, вся шкіра вкрита потом, наче росою. Я бачив, як роздуваються вени на шиї. М’язи почали скорочуватися. З усіх сил я намагався повернутись до тіла.

«Енн! – подумки гукав я. – Благаю, поклич мене назад, аби я міг лишитися з тобою!»

І сталося диво. Життя сповнило моє тіло, шкіра набула здорового кольору, вираз заспокоєння проступив на обличчі. Я дякував Богові – Енн і діти не мали бачити мене таким, як мить тому. Бачиш, я гадав, що повертаюся.

Але сталося інакше. Я побачив, як моє тіло в різнокольоровій оболонці здіймається за потягом срібної ниті. В мене виникло відчуття падіння. Потім пролунав різкий звук – наче луснула велетенська гумова стрічка, – і я відчув, що злітаю.

А тоді почався зворотний рух. Так, саме так. Зворотний рух – наче в кіно, тільки значно швидше. Ти не раз бачив і чув фразу: «Все життя промайнуло перед очима». Роберте, це правда. Промайнуло так швидко, що я не встигав стежити, – і в зворотному напрямку. Від днів перед автокатастрофою крізь життя дітей, моє одруження з Енн, мою письменницьку кар’єру. Коледж, Друга світова війна, середня школа, початкова школа, дитинство, перші роки життя немовляти. Кожен рух, думка, емоція, кожне вимовлене слово. Я бачив усе це. Стрімкий вир зображень.

Оформите
подписку, чтобы
продолжить читать
эту книгу
197 000 книг 
и 24 000 аудиокниг
Получить 7 дней бесплатно