Книга или автор
4,6
5 читателей оценили
212 печ. страниц
2020 год
12+

– Табакі? Ха-ха… Він кружляв довкола мене й верещав, що я голомозе щеня, людська дитина, нездатна навіть викопувати земляні горіхи. Довелося трохи повчити його ввічливості – схопити за хвоста й кілька разів гепнути об пальму.

– Ти скоїв дурницю. Розплющ очі, Жабенятко! – Багіра зупинилася й розляглася у траві, а Мауглі всівся поруч. – Табакі, хоча й нікчема, проте багато знає. Акела старий, і Зграю невдовзі очолить новий ватажок. Інші вовки, які прийняли тебе, теж старішають, а молоді повірили улесливим словам Шер-Хана. Кульгавий тигр не наважиться напасти на тебе у джунглях, одначе торочить молоді, що людській дитині не місце у Зграї. Та й взагалі у джунглях. А ти невдовзі станеш дорослим.

– А хіба людина не має права полювати разом зі своїми братами? – запитав Мауглі. – Я тут виріс. Я підкоряюся Закону Джунглів, і в нашій Зграї немає жодного вовка, з лапи якого я не виймав шпичаків. Вони – мої брати.

Багіра примружилася і промовила:

– Жабенятко, торкнися ось тут, під моєю нижньою щелепою.

Засмаглими сильними пальцями Мауглі відчув на м’язистій шиї пантери невеличку залисинку.

– Ніхто у джунглях не знає, що я, Багіра, маю на собі слід від нашийника. А тимчасом, Маленький Брате, я жила поміж людьми; там, у звіринці княжого палацу в Удайпурі, померла моя матуся. Ось чому я заплатила за тебе викуп, коли ти був ще голісіньким малюком. Подібно до тебе, я теж народилася серед людей, а не у джунглях. Та одного разу я зрозуміла, що Багіра – пантера, а не іграшка для людини, одним помахом лапи вибила хисткий засув клітки й утекла. Я добре знаю людські звички та звичаї. Через те мене бояться. Це зрозуміло?

– Так, – відповів Мауглі. – Усі в джунглях бояться Багіру. Окрім мене.

– О, моє хоробре Жабенятко, – ніжно промуркотіла пантера. – Я пішла у джунглі, але ти маєш повернутися до людей, до твоїх справжніх братів. Якщо, звісно, тебе не позбавлять життя на Раді…

– Але навіщо мене вбивати?

– Поглянь-но мені в очі, – попрохала Багіра.

Пантера витримала його погляд лише півхвилини й відвела очі.

– Ось чому, – промовила вона, поворушивши лапою сухе листя. – Навіть я не можу витерпіти твій погляд, хоча народилася серед людей і люблю тебе. У багатьох до тебе, розумного й чутливого, є ненависть, бо ти – людина…

– Про це я навіть не здогадувався, – спохмурнів Мауглі.

– Ти маєш бути розсудливим, бо саме через твою безтурботність у тобі бачать людину. Я передчуваю, що будь-яка помилка старого Акели спричинить заколот Зграї проти нього – і проти тебе. Тоді на Скелі Ради вони… Проте я знаю, що робити, – Багіра пружно піднялася із землі. – Швидше спустись у долину, до людських осель, і роздобудь Червону Квітку. Тоді в тебе буде заступник… Сильніший за всіх.

Червоною Квіткою пантера називала вогонь, який наводив на мешканців джунглів такий страх, що вони боялися навіть вимовляти це слово.

– Червона Квітка? Знаю: у сутінках вона розквітає у вікнах хатинок. Я дістану її.

– Оце слова людського дитинчати, – гордо промуркотіла Багіра. – Але пам’ятай: вона росте в невеличких горщиках. Розживися одним і бережи його про всяк випадок.

– Добре, – сказав Мауглі, – я йду. Та чи впевнена ти, Багіро, що до цього причетний Шер-Хан?

– Клянуся залізним засувом, який мене звільнив, Маленький Брате!

– Я помщуся за все кульгавому тигрові, – відбігаючи, вигукнув Мауглі, – присягаюся буйволом, який мене викупив!

«І в цьому проглядає людське, – подумала Багіра, знову лягаючи на траву. – Шер-Хан на розум бідний, а полювання на наше Жабенятко десять років тому стало найлихішим у його житті…»

Мауглі був уже далеко. Він нісся до свого лігва, а серце несамовито калатало. Унизу, оповита вечірнім туманом, темніла долина. Вовченят-братів удома не було, але Мати-Вовчиця за його стривоженим подихом зрозуміла, що він чимось схвильований.

– Що тебе стривожило, синку? – поцікавилася вона.

– Шер-Хан поширює чутки. Він не тигр, а скалічений кажан! Сьогодні я полюю на зораних ланах…

Проторохкотівши це, Мауглі зник у чагарях і помчав до річки, яка звивалася долиною, але несподівано завмер, зачувши ловецьку пісню своєї Зграї та фиркання переслідуваного оленя, який був готовий захищатися. Потім стало чутно злостиві, наполегливі голоси молодих вовків:

– Акело! Ну ж бо, Самотній Вовче, покажи свою міць! Стрибай, Ватажку Зграї!

Напевне, Акелі цього разу забракло спритності й сили – почулося клацання ікл, потім коротке вищання: удар оленячого копита влучив у ціль.

Мауглі не став чекати. Із наближенням до обжитих людьми місць вовче виття поступово стишувалося…

«Багіра сказала правду, – прошепотів хлопець, нечутно залазячи в ясла для худоби у хліву та згортаючись клубочком у сіні. – Завтра вирішальний день і для Акели, й для мене…»

Потім він обережно випростався й зазирнув у вікно найближчої хати. Тривалий час Мауглі не міг відвести очей від вогнища – дивився, як яскраво воно палає і як жінка в темряві щось підкладає в полум’я. Коли ж настав ранок і над обробленими полями поповз холодний білий туман, малий син жінки узяв обплетений тонкою лозою глиняний горщик, наповнив його жаром, прикрив ковдрою та поніс до хліва.

«Якщо це вміє їхнє дитя, то боятися нічого», – подумав Мауглі, наздогнав хлопчака, вихопив у нього з рук горщик і щез у тумані, не звертаючи уваги на крики й плач дитини.

– Вогонь, виявляється, схожий на мене, – пробурмотів він, роздмухуючи жар і кидаючи до горщика суху кору, як це робила жінка. – Якщо його не погодувати, то він помре…

На гірському схилі він зустрів Багіру; краплинки роси сяяли на її чорному хутрі, неначе місячні камені.

– Акела схибив, – сумно промовила пантера, – і вовки йому цього не пробачили. Але їм потрібен ти. Тебе шукають, щоби стратити вас обох.

– Я був на зораних ланах. І я готовий. Поглянь! – Мауглі підняв горщик із жаром.

– Чудово! Люди пхають туди сухі гілочки, і тоді розквітає Червона Квітка. Ти не боїшся її?

– Чом би я її боявся? Багіро, я дещо пригадав, якщо то не сон. Колись давно, перед тим, як стати вовком, я лежав біля Червоної Квітки. Мені було так тепло й затишно…

Увесь цей день Мауглі провів у печері, оберігаючи горщик із жаром, додаючи туди сухі гіллячки та кору і спостерігаючи за полум’ям. Навіть Табакі, який приніс звістку про те, що увечері Жабенятко Мауглі чекають на Раді Зграї, не зміг відірвати його від цього захопливого заняття.

У призначений час Мауглі з’явився біля Скелі Ради.

Акела сидів на вершині поряд зі своїм звичним місцем. Це був знак, що місце ватажка Зграї вільне. Шер-Хан із ватагою своїх дармоїдів, не ховаючись, блукав поміж вовками. Мауглі підійшов до Багіри, яка лежала осторонь, і влаштувався поряд, тримаючи між колінами горщик із жаром, що ледь жеврів. Коли гомін стих, несподівано заговорив Шер-Хан – він ніколи би на таке не насмілився, якби Акела був дужим.

– Він не має права! – прошепотіла Багіра. – Скажи йому, Мауглі. Він боягуз, і, звісно ж, злякається!

Мауглі миттєво скочив із місця й вигукнув:

– Вільний Народе, чому тут опинився тигр? Хіба Шер-Хан очолює Зграю?

– Мені здається, що місце ватажка вільне, а мене попросили повідомити… – почав собі Шер-Хан.

– Хто тебе просив? – зупинив його Мауглі. – Невже ми шакали, аби слухати м’ясника? Зграя сама обере собі ватажка, це більше нікого не обходить.

Знявся гармидер, лемент:

– Замовкни, людська дитино… Ні, нехай говорить. Він дотримується нашого Закону!..

Нарешті почулося рикання вовків-старійшин:

– Нехай скаже Мертвий Вовк!

Коли Ватажок Зграї зазнає поразки в полюванні, не схопивши здобич, його до скону кличуть Мертвим Вовком.

Акела втомлено підняв стару сиву голову.

– Вільний Народе! Дванадцять років я водив вас на лови, і ми не втратили жодного з нас. Але вчора я випустив поживу! Задум був тямовитий: молоді вовки зумисно вигнали на мене бувалого оленя, щоби продемонструвати мою неміч… Нині ви маєте право покінчити зі мною. То хто вийде першим, аби здолати Самотнього Вовка? За Законом Джунглів ми маємо зійтися в герці сам на сам.

Залягла мовчанка – ніхто не хотів ставати до смертельного бою з Акелою, хоч той і був старий.

Тишу прорізав рев Шер-Хана:

– Навіщо ви слухаєте цього беззубого дідугана? Він сам скоро сконає. А людського сина віддайте мені. Він не звір, а людина у вовчій зграї, і вже десять років поганить собою джунглі… Я ненавиджу його! Ніхто з вас не може дивитися йому у вічі…

– Людина! Нехай вертає туди, звідки придибала, – пролунало зле виття.

– І приведе сюди людей із селища? Ото вже ні! Віддайте його мені!

Акела зачекав, доки стихне галас, і промовив:

– Він їв разом з нами, спав поряд з нами, заганяв для нас дичину. Він знає Закон Джунглів і жодного разу його не порушив. Він наш брат у всьому, окрім походження. А ви, обдурені Шер-Ханом, готові віддати Мауглі якомусь кульгавому тигрові. Я знаю, що ви замислили, жалюгідні пси-боягузи, які забули про честь Вовчої Зграї… Якщо ви подаруєте Жабеняті Мауглі життя, тоді я помру не змагаючись, а ви позбудетесь ганебного тавра братовбивства. Чи ви вже забули, що Мауглі прийняли до Зграї згідно зі звичаєм і він увесь цей час жив разом з нами?

– Я викупила його. Пам’ятаєте того буйвола? – лагідно провуркотіла Багіра. – Де ж ваші обіцянки? Скидається на те, що вас даремно звуть Вільним Народом.

– Рештки буйвола прибрала земля, а людина досі у Зграї, – молоді вовки, погиркуючи та підвиваючи, згуртувалися довкола Шер-Хана, а той розлютовано махав хвостом і гримів: – Жодна людська дитина не має права жити серед Народу Джунглів!..

– Тепер на все твоя воля, – прошепотіла Мауглі чорна пантера. – Ми мусимо стати до бою.

Мауглі випростався й роззирнувся на скажену Зграю, тримаючи горщик із жаром поперед себе. Його опанували лють і смуток, – ніколи він не здогадувався, що вовки його ненавидять.

– Послухайте-но, ви! – гукнув він. – Зостанься я з вами, так і залишився б вовком. Але цієї ночі ви стільки разів назвали мене людиною, що тепер я відчуваю істину у ваших словах. Я більше не можу вважати вас братами, для мене ви – лісові пси. Як і для людини. І не вам вершити мою долю! А щоби ви, нарешті, прозріли, я приніс із собою Червону Квітку…

Мауглі швиргонув на землю горщик; від жару затлів і відразу яскраво спалахнув сухий мох, вогонь почав розповзатися травою. Потім хлопець уткнув у полум’я грубу смолянисту гілку і, піднявши її над головою, почав вимахувати палаючим факелом, розганяючи вовків, що заскиглили з переляку.

– Ти – володар! – прошелестіла Багіра. – Врятуй Акелу від загибелі. Він завжди був твоїм другом.

Акела, суворий старий ватажок, не хотів, аби Зграя згинула. Одначе зараз він, той, хто жодного разу за весь свій вік не просив про помилування, благально глянув на Мауглі. Навколо металися тіні схарапуджених вовків, а людський син стояв оголений, облитий світлом яскраво палаючої гілки, і по його м’язистих раменах звивалися чорні, наче сажа, пасма волосся.

– Воля ваша, – повільно вимовив Мауглі, озираючись. – Тепер я бачу, що ви все ж таки пси. Я кидаю вас і йду до свого народу… Джунглі більше не для мене, я забуду вашу мову і вашу дружбу, але я милосердніший за вас. Лише за кров’ю я не був вашим братом, тому даю обітницю, що, ставши людиною серед людей, я не зраджу вас так, як ви зреклися мене. Межи мною і вовками Зграї не буде війни. Але перш ніж піти назавжди, я маю сплатити один борг…

Мауглі зробив крок до Шер-Хана. Той позадкував, невидющими очима втупившись у полум’я, а хлопчик схопив тигра за жмут шерсті, що стирчала нижче від пащеки. Шер-Хан притис вуха до голови й замружився – смолоскип був небезпечно близько. Багіра скрадалася за своїм улюбленцем.

– Зупинись, смугастий шакале, коли до тебе говорить людина, – вигукнув Мауглі. – А то я підпалю твою паршиву шкуру! Ти хотів покінчити зі мною так, як збирався зробити ще тоді, коли я був маленьким безпорадним малям. То отримуй! – і він гепнув палаючою гілкою тигра по голові, а той завищав і застогнав від болю. – Тільки поворухни хоча б вусом, і я запхаю Червону Квітку тобі в горлянку! Забирайся геть, обсмалена кішко! Запам’ятайте всі: коли я знову зійду на Скелю Ради, мої плечі будуть укриті шкурою Шер-Хана. А тепер послухайте мене ви, вовки. Акела може жити там, де надумає, і так, як забажає. Ніхто не посміє його скривдити, бо я цього не хочу. Геть, полохливі пси!

Смолоскип розгорівся дужче. Мауглі розмахував ним так немилосердно, що навколо розліталися міріади іскр, потрапляючи на шкури вовків, що переполохано тікали. Засмерділо паленою шерстю і страхом. Нарешті на Скелі Ради залишилися тільки Акела, Багіра та близько десяти вовків – тих, які були на боці Мауглі.

Несподівано хлопчик завмер, відчувши у грудях такий біль, якого ще зроду не відчував. У нього перехопило подих, сльози полилися рікою – і Мауглі гірко заридав.

– Що це? – промовив він, схлипуючи. – Я зовсім не хочу залишати джунглі й не розумію, що зі мною відбувається… Я помираю, Багіро?

– Ні, Маленький Брате. Це просто сльози, – відповіла Багіра. – Так, тепер я бачу, що ти людина й уже не дитина. Віднині джунглі справді для тебе під забороною. Поплач, Жабенятко, і тобі полегшає…

Серце Мауглі ніби рвалося на клапті.

– Я піду до людей, – нарешті вимовив він, – але спершу попрощаюся зі своєю матір’ю.

Він дістався до лігва, де минуло його дитинство, кинувся до Матері-Вовчиці, притиснувся до її боку й так тяжко ридав, що його брати-вовки тужливо завили.

– Ви не забудете мене? – запитав Мауглі.

– Нізащо, доки ми здатні йди по сліду, – відповіли вони. – Коли станеш людиною, Мауглі, приходь уночі до підніжжя гір. Ми розмовлятимемо, а може, просто погасаємо зораними ланами та пограємо в ті ігри, якими забавлялися колись…

– Повертайся скоріше, Жабенятко, – попросив Тато-Вовк. – Бо ми з твоєю матір’ю старіємо.

– Я завжди чекатиму на тебе, моє голопузе вовченя, – усміхнулася Мати-Вовчиця. – І добре пам’ятай, людське дитя, що я люблю тебе дужче за власних вовченят.

– Я повернуся, – вигукнув Мауглі, до болю стискаючи зуби. – Хоча б заради того, щоби швиргонути шкуру Шер-Хана до підніжжя Скелі Ради. А ви не забувайте мене! І перекажіть усім у джунглях, щоби про мене пам’ятали…

Уже розвиднялося, коли Мауглі сам-самісінький сходив гірським схилом до долини. Він ішов до тих таємничих істот, яких називають людьми.

Установите
приложение, чтобы
продолжить читать
эту книгу
261 000 книг
и 51 000 аудиокниг