Книга или автор
4,6
5 читателей оценили
212 печ. страниц
2020 год
12+

Книга джунглів

Брати мауглі

Над Сіонійськими горами повис задушливий вечір. Прокинувшись, Тато-Вовк почухався, позіхнув усією своєю ікластою пащею та потягнувся занімілим тілом, скидаючи тягар денного сну. Мати-Вовчиця дрімала, а під її великою сірою мордою вовтузилися, повискуючи, четверо вовченят.

– Час на полювання, – стиха промовив голова сімейства. Він приготувався стрибнути, коли горбата тінь біля входу до печери затулила місяць.

– О, славетний ватажку вовків, удачі тобі! І благородним дітям твоїм міцних білих зубів. Нехай не забувають вони голодних, – почулося скавчання.

Це був шакал Табакі. Вовки Індії зневажають Табакі через розбрат та плітки, що їх він сіє повсюди, а також через його жадобу – він не гребує навіть нечистю на сільських смітниках. Але водночас його й остерігаються – у джунглях він найчастіше хворіє на сказ, і тоді навіть тигр ховається від маленького шакала.

– Зайди й роззирнися довкола, – стримано прорік Тато-Вовк. – От тільки в печері немає нічого їстівного.

– Для вовка немає, – завищав Табакі, – але для такого, як я, і обгризена кістка за щастя.

Озираючись, шакал прокрався до печери, де знайшов оленячу лопатку із залишками м’ясця.

– О, дякую за щедру гостину! – промовив він, задоволено облизуючись. – Які ж чудові ваші вовченятка! А які в них оченятка!.. А втім чого це я? Ніби забув, що вони – малята вожака…

Табакі чудово знав, що відверто хвалити малят зась, адже це загрожує нещастям, і задоволено спостерігав, як збентежилися їхні батьки. Відтак він хижо промурмотів:

– Шер-Хан змінив місце ловів. Він повідав мені, що весь наступний місяць полюватиме в цих горах.

Шер-Хан був тигром, який жив за двадцять миль від печери поблизу річки Вайнганги.

– Це проти правил! – сердито гиркнув Тато-Вовк. – За Законом Джунглів він не може змінювати місце ловів без попередження. Розлякає нам усю дичину…

– Мати недарма називала його Кульгавим, – додала Мати-Вовчиця. – Шер-Хан від народження накульгує – тому й полює виключно на домашню худобу. Мешканці поселень на берегах річки злі на нього. Тепер він прийде сюди – а за ним у джунглі навідаються люди. Нам із дітьми доведеться тікати. Велика дяка Шер-Ханові!

– Повідомити йому про вашу вдячність? – глузливо вишкірився Табакі.

– Геть звідси! – огризнувся Тато-Вовк. – Мерщій забирайся полювати зі своїм володарем. Через тебе самі прикрощі…

– Та йду вже, йду… А що це за шум? Чи то не гарчання Шер-Хана в заростях?

З долини пролунало зле, розчароване буркотіння голодного тигра, який не зумів запопасти здобич.

– Шер-Хан пришелепуватий, – прислухавшись, вигукнув Тато-Вовк. – Скільки галасу він наробив у заростях! Певне, думає, що наші олені схожі на вгодованих бичків?

– Тс-с-с! Це інші лови, – зауважила Мати-Вовчиця. – Його дичина – людина.

Буркотіння перетворилося на глухе гарчання, яке дедалі гучнішало, аж доки стало зрозуміло, що тигр готовий стрибнути… Невдовзі пролунало жахливе виття – наче то був не тигр, а хтось зовсім інший.

– Що з ним трапилося?

Тато-Вовк визирнув із печери:

– Та кажу ж – недоумок! Обсмалив лапи у вогнищі дроворуба…

– А хто то піднімається схилом? – запитала Мати-Вовчиця, повівши вухом. – Піди-но глянь.

Листя поблизу печери зашурхотіло, і Тато-Вовк приготувався до стрибка. Він був уже готовий схопити здобич, коли з кущів з’явилося голеньке смагляве хлоп’я, яке ледве зіп’ялося на ноги й трималося за гілочку, що немов для нього й звисала. Малюк зазирнув ув очі звірові й засміявся.

– Людина! – вигукнув Тато-Вовк. – Людське дитя!

– Я ще ніколи їх не бачила, – промовила Мати-Вовчиця. – Неси-но його сюди.

Тато-Вовк так само дбайливо, як і власних вовченят, без жодної подряпинки переніс малюка до печери і обережно поклав під теплий бік Матері-Вовчиці.

– Яке малесеньке і геть голеньке… А яке сміливе, – ніжно усміхнулася вона. – Дивись: пропхався між вовченятами й так завзято смокче! То ось яке воно – людське маля!..

– Я міг би вбити його одним-єдиним ударом, а воно нічого не боїться!

У печері враз споночіло – величезна морда Шер-Хана затулила вхід. Позаду тигра казився Табакі:

– О, мій володарю, він тут, тут!

– Нам виявлена глибока шана, – проказав Тато-Вовк, але очі його спалахнули гнівом. – Чого бажає Шер-Хан?

– Тут у тебе людське дитинча, – прогарчав тигр. – Його батьки втекли. Поверни мою здобич!

Для Шер-Хана вхід до вовчого лігва був занадто вузький, до всього він обпік собі обидві лапи в полум’ї й тепер лютував.

– Вовки – вільний народ. Вони коряться лише Ватажку Зграї. Людське дитинча – наше, ми самі вб’ємо його, якщо забажаємо…

– Це мовлю я, Шер-Хан! Присягаюся, що не стоятиму просто, нюхаючи вашу собачу буду й випрошуючи те, що належить мені за звичаєм, – ревисько тигра прогуркотіло, долинувши до кожного закутка печери.

Мати-вовчиця відштовхнула від себе вовченят і кинулася до входу. Її погляд стрівся з полум’яними очима Шер-Хана.

– А тепер мовлю я, Ракша-Заступниця! Людське дитя – моє! Зарубай собі на носі: воно житиме у зграї й полюватиме разом з усіма. Стережись, Шер-Хане! Забирайся звідси, нікчемне кульгаве чудовисько, або, запевняю тебе, відправишся в потойбіччя, до своєї матінки, кульгаючи на всі чотири лапи! Геть!

Тато-Вовк зачудовано дивився на свою подругу. Він уже майже забув той день, коли змагався за неї з іншими вовками, але ж у Зграї не дарма нарекли її Ракшею – лютим демоном. Шер-Хан, стиха бурмочучи, поступився назад і заревів:

– Собаки дзявкотять у своєму дворі! А ми ще подивимося, чи прийме Зграя людське дитинча. Воно – моє, і настане день, коли я його однаково уколошкаю!

Важко дихаючи, Мати-Вовчиця відповзла до вовченят, а Тато-Вовк задумливо мовив:

– Хоча б у чомусь Шер-Хан має рацію. Дитинча треба показати Зграї. Скажи, ти й справді хочеш залишити його?

– Так! – упевнено відповіла Мати-Вовчиця. – Воно прийшло в пітьмі, голісіньке, голодне, зовсім самотнє, але, попри все це, не злякалося. Поглянь: воно анітрішечки не боїться наших вовченят! Смугастий кривий злодюга вб’є дитинча. Нехай воно залишиться… Егей, лежи сумирно, жабенятко! Віднині ти будеш Жабенятком Мауглі…

– Але що вирішить Зграя? – запитав Тато-Вовк.

Згідно із Законом Джунглів, перш ніж створити родину, змужніле вовченя має постати перед Радою Зграї, яка збирається, коли місяць уповні. Лише після цього вовк стає повноправним і може полювати самостійно.

У визначений час, коли його нащадки підросли та зміцніли, голова вовчого сімейства вирушив уночі до Скелі Ради разом із Матір’ю-Вовчицею, вовченятами та Мауглі. Посеред величезних кам’яних брил, якими було всипано пагорб, їх очікували близько сотні вовків, а на вершині пагорба, на скелі, простягся на весь зріст ватажок Зграї – Акела. Цей могутній вовк-одинак, який вирізнявся незвичайною силою та вправністю, уже цілий рік очолював Зграю. Ще замолоду Акела кілька разів утрапляв до капканів, що їх влаштовували в джунглях люди, однак завдяки своїй кмітливості залишився неушкодженим і тепер чудово знав, як уникати небезпечних пасток.

Цієї місячної ночі біля Скелі Ради зібралася вся вовча Зграя – від сивих, наче борсуки, старійшин і молодих дужих вовків до підрослих шибайголів-вовчиків. Запанувала тиша, але час від часу якесь вовченя виштовхували у смугу місячного сяйва, щоби всі його добряче обдивилися, а інколи старий досвідчений вовк нечутно підходив до нього, оглядав з голови до ніг і мовчки повертався на своє місце.

Тоді Акела звертався до зграї з вершини пагорба:

– Ви ж бо знаєте Закон Джунглів! Егей, вовки, дивіться пильно!

Коли підійшла черга Мауглі, Мати-Вовчиця напружилась, а Тато-Вовк носом підштовхнув Жабенятко на галявку. Плюхнувшись на землю, Мауглі розсміявся і почав бавитись камінцями, що виблискували в місячному сяйві.

Десь із-за скелі почулося глухе гарчання Шер-Хана:

– Людське дитинча моє! Моє! Навіщо воно Вільному Народові?

Акела й вухом не повів і закликав далі:

– Егей, вовки, дивіться уважно! Вільний Народ не дослухається до чужинців, він сам вирішує.

У вовчій Зграї прокотилося буркотіння, хтось із молодих вовків вигукнув:

– Навіщо Вільному Народові людське маля?

За Законом Джунглів, у разі суперечки через те, чи може підрослий звір стати членом Зграї, мали висловитися принаймні двоє, але не його батько чи мати.

– Хто за це дитинча? – запитав Акела. – Хто з Вільного Народу бажає слова?

Відповіді не було, і Мати-Вовчиця вже приготувалася до бою, що, як вона розуміла, міг стати для неї останнім.

Тоді старий Балу, бурий ведмідь, який, коли не ласував горіхами, корінцями та медом диких бджіл, навчав вовченят Закону Джунглів – і з цієї причини був допущений до Ради Зграї, став на задні лапи.

– Людське дитинча? – пробасив Балу. – Я кажу так. Нехай він буде у Зграї. Я навчу і його.

– Нам потрібен іще один голос, – кивнув Акела. – Учитель молодих вовків висловився. Хто, окрім Балу, проголосує за людське дитинча?

Струнка тінь ковзнула поміж вовків. Це була Багіра, чорна пантера. Усі знали Багіру, і небагато було сміливців, що наважилися б стати на її шляху, бо вона була хитра, як Табакі, відважна, наче дикий буйвіл, і невгамовна, мов поранений слон. Та водночас її голос був солодкий, ніби мед, а хутро – м’якше за пташиний пух.

– О, Акело, і ти, Вільний Народе, – промуркотіла Багіра, – я не маю права голосу на Раді, однак Закон Джунглів стверджує: якщо виникає сумнів щодо нового дитинчати, його життя можна викупити за певну ціну. І Закон не визначає, хто може, а хто не може заплатити викуп. Моя правда?

– Правда, – гаркнули вічно голодні молоді вовки. – Дитя можна викупити. Такий Закон!

– Може, усе ж таки ви дозволите сказати мені декілька слів? – усміхнулася Багіра.

– Кажи!

– Ганебно для могутньої Зграї вбивати голомозе дитя. Воно ще вам знадобиться, коли виросте. Якщо ви погодитеся прийняти цю дитину, до слів Балу я додам свій викуп – молодого й добре вгодованого буйвола, якого я щойно вбила неподалік…

Слова пантери потонули у збудженому гавкоті дюжини молодих голосів:

– Навіщо сперечатися! Яку шкоду може заподіяти безшерсте жабеня? Нехай собі гасає зі Зграєю. Де твій буйвіл, Багіро? Приймімо дитинча!

А той, через кого точилася суперечка, як і раніше, грався камінцями. Мауглі не помічав навіть того, що вовки один за одним підходили й оглядали його. Нарешті на Скелі Ради залишилися тільки Акела, Багіра, Балу і родина Жабенятка Мауглі. Молоді вовки вирушили за викупом, решта спустилися з пагорба, але у пітьмі все ще чулося злісне гарчання Шер-Хана.

– Зареви-но гучніше востаннє, – усміхнулася Багіра. – Настане час, і цей хлопчисько змусить тебе співати інакших пісень, або ж я зовсім не розуміюся на людях.

– Ми добре зробили! Через певний час він стане мені помічником, – сказав Акела і звернувся до Тата-Вовка: – Візьми людське дитя і виховай його за законами Вільного Народу.

Так Мауглі прийняли до Сіонійської Зграї – в обмін на буйвола, роздобутого Багірою, та добре слово Балу.

Можна лише припустити, яким незвичайним було життя Мауглі у десятилітті, яке настало після рішення Ради Зграї. Зростав він у тому самому лігві з вовченятами, тільки вони швидко здорослішали, а він усе ще залишався дитиною. Тато-Вовк відкривав хлопчикові таємниці джунглів – і шурхіт у траві, легкий подих спекотного нічного повітря, крик сови над головою, скрегіт кігтів кажана на гілці дерева, кожен плюскіт рибки у струмку стали для Мауглі абеткою.

Коли він не навчався, то вигрівався на сонечку, грався, спав та їв. Хлопчик полюбляв плавати, тож купався не лише під час спеки або ж коли примудрявся забруднитися в багнюці та пилюзі. Вправно, наче сіра мавпа, він залазив на найвищі дерева по мед та горіхи, які так смакували Балу, – цього навчила його Багіра. На Скелі Ради, де Мауглі мав тепер власне місце, він вигадав собі забавку: час від часу пильно вдивлявся в очі якомусь вовкові, аж поки той відводив погляд убік. А ще хлопчик рятував вовків від колючок, яким вони самотужки не могли дати собі з ними ради. Інколи вночі Мауглі сходив із гірських схилів на поля та з цікавістю приглядався до вогників людських хатин. Однак людям він не йняв віри, знаючи про їхні капкани й підступні пастки.

Та найбільше хлопчикові подобалося разом із Багірою блукати в похмурих і вологих глибинах джунглів і стежити за полюванням чорної пантери. Це була справжня школа ловів для нього. Коли Мауглі нарешті підріс, пантера заборонила йому чіпати домашню худобу.

– Ти, Маленький Брате, можеш полювати на будь-яку дичину, – сказала вона, – одначе не смій чіпати тварин, які належать людям, – ані старих, ані молодих. Такий Закон Джунглів.

Мауглі корився без заперечень. Він зростав, ставав сильнішим, мимохідь навчаючись усього, що належало знати, і турбувався лише про власну поживу. Одного дня Мати-Вовчиця попередила хлопчика, що не можна вірити Шер-Ханові, і додала, що колись йому доведеться вбити підступного тигра. Вовченя пораду матері не пропустило би повз вуха, але Мауглі її слова забув – адже він був лише хлопчиськом, хоч і вважав себе вовком.

Натомість Шер-Хан став немов тінню людського дитинчати. Акела старішав і слабшав, потроху втрачаючи владу ватажка. Кульгавий тигр ухитрився потоваришувати з молодшими вовками Зграї, підлещувався до них, і ті ходили за ним назирці в очікуванні недоїдків. Якби Акела був дужий, цього ніколи б не сталося.

Завбачлива Багіра, спостерігаючи це, застерігала Мауглі від небезпеки, але той відбувався жартами.

– У мене є Зграя, у мене є ти. І навіть Балу, попри всі свої лінощі, захистить мене своєю могутньою лапою. Чого я маю боятися?

– Маленький Брате, чи багато разів я говорила, що Шер-Хан – твій ворог?

– Стільки разів, скільки горіхів на цій пальмі… Багіро, люба, я б не відмовився трішки передрімати – ми вже так довго блукаємо джунглями… Шер-Хан – це лише гучний голос…

– Зараз не час спати, Мауглі! Про це відомо всім: Зграї, Балу, навіть нерозумним оленям. Відомо й мені. Табакі теж тобі натякав.

Установите
приложение, чтобы
продолжить читать
эту книгу
261 000 книг
и 50 000 аудиокниг