Читать книгу «Нотатки Мальте Лаурідса Бріге (збірник)» онлайн полностью📖 — Райнер Рільке — MyBook.
image
cover

Райнер Марія Рільке
Нотатки Мальте Лявридса Бригге (збірник)


Rainer Maria Rilke

«Я ніколи не мав вітчизни»

Ім'я P. M. Рільке – одного з найвидатніших ліриків світової літератури, «Орфея XX століття» – стоїть поряд з іменами Ш. Бодлера (1821—1867), П. Верлена (1844—1896), Ж.-А. Рембо (1854—1891), Е. Верхарна (1855—1916), П. Валері (1871—1945), О. Блока (1880—1921), В. Свідзінського (1885—1941), О. Мандельштама (1891—1938), Б.-І. Антонина (1909—1937). Його творчість є значущою для всіх, хто шукає відповіді на вічні питання. Поет жив у переломну епоху кінця XIX – початку XX ст., яка спонукала шукати шляхів до втраченої гармонії. Поезія P. M. Рільке увібрала всі етапи пошуків – від неоромантизму та імпресіонізму через заглиблений у філософські та релігійні роздуми символізм до «нової речевості» (стилю, що тяжіє до конкретності зображення і прийшов на зміну експресіоністському пафосу та схематизму).

Ніхто із поетів світу не справив на літературу минулого століття такого впливу, як Р. М. Рільке. Бельгієць Е. Верхарн, один із чільних представників символізму, вважав його кращим поетом Європи і своїм улюбленим названим братом. Ірландець В. Б. Єйтс, натхненник Кельтського відродження, у своїй пізній творчості взяв у нього всю концепцію смерті, що народжується з людиною й помирає. Як пише француз Ґ. Марсель, філософ і письменник: «У Рільке… підвалини видаються грандіозними, їх майже неможливо охопити поглядом, а значущість його творчості переходить за всі межі, які спочатку можна було йому поставити».


P. M. Рільке успішно дебютував у німецькомовній поезії наприкінці XIX століття, почавши з наслідування Г. Гайне. У його ранніх творах, яким була властива могутня лірична стихія, навдивовиж мирно співіснували й неоромантична жалобність, і стилізоване народництво, і наївний аристократизм. До весни 1899 р. молодий поет обертається здебільшого в атмосфері літературної богеми Праги, Мюнхена, Берліна. У його віршах основні мотиви романтичної поезії першої половини XIX століття – самотності, природи й кохання. Поволі виробляється своє: орієнтованість на самозаглиблення з усуванням од себе суєтного, несправжнього, скороминущого. Тож літературознавцям усе важче стає долучати Рільке до гурту будь-чиїх наслідувачів. Чи не єдиним із сучасників Рільке, який серйозно вплинув на його творчість, був великий німецький романтик Д. фон Лілієнкрон (1844—1909). В одному з листів[1] Рільке згадує: «…саме Детлев Лілієнкрон один із перших підбадьорив мене в моїх найзухваліших задумах, і коли він час від часу супроводив свої сердечні листи великодушним звертанням, яке я зачитував уголос: «Мій славний Рене Марія», – мені здавалось (і я намагався переконати в цьому своїх рідних), ніби я завдяки цьому рядку володів найнадійнішим чеком на найсміливіше майбуття!» Під впливом лицарської естетики Лілієнкрона Рільке всупереч істині переконав себе ще й у дворянському походженні, вперто долучаючи себе до вихідців із старовинного німецького роду Каринтії, навіть завів фамільного герба. До речі було б тут згадати ще одного «кухарчиного сина», Г. М. Хоткевича, який також, щоправда, лише жартома, називав себе «графським дітьом»…

Говорив і писав поет, уродженець Богемії[2], німецькою (авжеж, не міг не володіти чеською), певною мірою опанував також російську, французьку й італійську мови, трохи знав іспанську, англійську, голландську та данську. Але як повестися в багатомовній Празі чеському німцеві чи німецькомовному чехові, громадянину Австро-Угорської імперії? Навіть попри щиру його повагу до чеського лірика, епіка, перекладача, автора драматичних і прозових творів, дійсного члена Чеської академії наук та мистецтв і багатьох зарубіжних наукових установ Ярослава Врхліцького (справжнє ім'я та прізвище Еміль Фріда, 1853—1912) та захоплення його творчістю, мусив зважати, що мова держави, політичної нації – більш вагомий інструмент. Напрошується тогочасна паралель з іншою імперією, де письменник, незалежно від походження, мав бути лише російським. Отож, напевно, вибір, якщо він існував, полягав ось у чому – творити мовою імперії та бути почутим багатьма або, пишучи рідною, – якщо чеська для нього дійсно такою була, – лишатись меншовартісним і ще за життя напівзабутим. «Треба лише сказати, що я (австрієць з походження) ніколи не мав вітчизни і що домагання й інтереси людей, які мене оточували, завжди були чужі моїм настроям і прагненням: як тоді, коли я, серйозний не по літах і самотній хлопчик, спостерігав життя моїх батьків, так і згодом, коли я вже юнаком шукав знайомства в Мюнхені та Берліні, аби, щоразу з розчаруванням і полегкістю водночас, повертатися до самого себе», – із сумом констатував поет у листі до голландського критика П. де Монта 10 січня 1902 р.

Подолання самоти через любов до людей, через злиття з природою – провідна тема поезії Рільке. Як філософ він уперше висловив усі ті думки, що їх потім висунули М. Гайдеґґер, автор концепції фундаментальної онтології, до якої він прийшов через феноменологію та екзистенціалізм, і К. Ясперс, автор концепції пограничних ситуацій. Своїми улюбленими книгами поет називав Біблію та твори Енса Петера Якобсена. Як політик, на сторіччя випереджаючи Європу, Рільке був прихильником європейського союзу.


У колишньому Радянському Союзі та в тодішній радянській Україні книги перекладів із Рільке виходили нечасто й, ясна річ, переважно російською.

У ті часи та здебільшого значно пізніше українською перекладали окремі його твори М. Зеров, М. Йогансен, О. Луцький, Ю. Клен, Л. Мосендз, М. Орест, Р. Курінна, Б.-І. Антонич, М. Бажан, Л. Первомайський, О. Зуєвський, М. Лукаш, Д. Павличко, В. Коптілов, В. Стус, О. Жупанський, М. Фішбейн, Ю. Андрухович і багато інших.

Слушною видається думка А. Лютера, перекладача російських віршів Рільке німецькою, що «особлива мелодія української мови придатна для передачі вірша Рільке. Можна думати, що Рільке сам міг би писати по-українському».

Окремою збіркою вийшли в Нюрнберзі переклади з Рільке Б. Кравцева під назвою «Речі й образи» (1947). Про Рільке й Україну писали Є.-Ю. Пеленський у львівському «Ділі» (1935) та О. Ізарський (нарис «Рільке в Україні», Філадельфія, 1952).

1950 р., за три роки до смерті Сталіна, пролунало на всю радянську країну запитання чільника творців «соціалістичного реалізму» О. Фадеева, що водночас містило в собі відповідь або настанову для «інженерів людських душ»: «Хто такий Рільке? Доконаний містик і реакціонер у поезії». Отож заборона на Рільке діяла, поки був живий «вождь усіх часів і народів». Після тривалого перебування поета в статусі «репресованого» реальне зацікавлення його творчістю в СРСР (і у радянській Україні) поновилося тільки з середини 60-х років минулого століття. Тоді за участі дочки поета Р. Зібер-Рільке завершилось якраз шеститомне видання творчої спадщини «Орфея XX століття», що тривало десять років.

М. Бажан 1967 р. у вступному слові до своєї книги «Чотири оповідання про надію. Варіації на тему Р. М. Рільке» писав:

«Уперше мені розповів про Райнера Марію Рільке Лесь Курбас. Він любив його вірші, вмів їх читати так, що кожен з них, наче маленька, але многозвучна і многозначуща симфонія, розливався, підносився, бринів усім оркестром поетичної евфонії, яким досконало володів великий поет. Лесь Курбас читав мені і поетову прозу, зупиняючи мою увагу на тій новелі з «Історій про Бога», в якій розповіджено про український степ і про пісню старого кобзаря».

У журналі «Всесвіт» (1968, № 2) було надруковано добірку поезій Рільке в перекладах Л. Первомайського та В. Коптілова. Поезію «Тиша» в перекладі П. Тичини було опубліковано в газеті «Літературна Україна» від 13 січня 1970 p., напередодні відкриття у Києві (15 січня) пленуму правління Спілки письменників України, де на порядку денному розглядали питання інтернаціональних взаємозв'язків української літератури.

1973 р. знов у «Всесвіті» з'явилися поезії P. M. Рільке в перекладах М. Бажана з післямовою Д. Наливайка. Тоді ж редакції часопису запропонував свої талановиті переклади і В. Стус, але перевагу було віддано М. Бажанові.

А ще 1974 р. поезії Р. Рільке в перекладах М. Бажана з передмовою та примітками Д. Наливайка вийшли у «Дніпрі». Як пише автор передмови, збірка стала «першим масштабним відтворенням доробку німецького лірика українською мовою». Хоча В. Стус і ставився з повагою до перекладів Бажана, одначе він якось зауважив щодо них: «Найбільші, як на мене, вади Бажанові – строката мова, що окошилася на стилі ряду поезій, а також його маломузичність (він чує тільки ритми маршових бубнів). От би Бажанові та Тичинине вухо».

1986 р. «Мистецтво» спромоглося-таки видати упорядковані Д. Наливайком «Думки про мистецтво і поезії» з перекладами віршів Рільке.

Нині ж серед німецькомовних авторів Рільке – один із тих, що їх перекладають чи не найбільше. 2007 р. у тернопільському видавництві «Навчальна книга – Богдан» вийшов із передмовою Є. Волощук двотомник поета «Темні плачі».


Райнер Марія Рільке (повне ім'я – Рене Карл Вільгельм Иоганн Йозеф Марія Рільке) народився 4 грудня 1875 р. в Празі, де з 1882 по 1884 рік навчався в початковій школі. Рене ріс єдиним сином у родині, де панували чвари. Сім'я постійно потерпала від матеріальної скрути, але свідомість малого Рене була заручницею легенди про аристократичне походження. Його батько, Йозеф Рільке, мав селянські корені, мріяв про військову кар'єру (але став простим чиновником залізничного відомства). А мати, чешка Софія (Фія) Ентц, дочка купця, вперто прагнула домогтися певного становища при дворі Австро-Угорської імперії. Софія не могла забути своєї першої дитини, рано померлої дочки, і трактувала сина як дівчинку, навіть одягала в дівчачі платтячка. Смерть дочки Софії остаточно поглибила відчуження в родині: мати поринула в релігійність. Із дитинства Рене страждав од важких станів тривоги та страху смерті, станів, які не покинули його до кінця життя. Батьки розлучилися, коли хлопцеві було 9 років, бо його мати свій шлюб вважала помилкою і тривалий час воліла жити окремо від родини, у Відні. Це дуже уразило чутливу душу Рене. Тоді ж з'явилися його перші дитячі вірші. Батько, всупереч здібностям сина та відсутності інтересу в того до військового життя, через два роки віддав хлопця до нижчої реальної військової школи в Санкт-Пельтені. У вересні 1890 р. Рене вступає до вищого реального військового училища в Меріш-Вайскірхені, звідки його в червні 1891 р. відраховано не без допомоги дядька Ярослава «за станом здоров'я», «…ці два заклади… не дали мені нічого такого, що могло б стати у пригоді моїм нахилам і здібностям», – згадував пізніше Рільке. У вересні, знову ж таки за наполяганням батька, Рене вступає до торгової академії в Лінці. Але вже в травні наступного року кидає навчання й повертається до Праги, де з 1892 по 1895 рік завершує середню освіту (перші шість класів гімназії пройшов за рік, останні два класи, з репетиторами, вже у звичайному режимі) і складає іспити на атестат зрілості. За свідченням Р. Роллана, пізніше Рільке скаржився, що «деякі риси його характеру вже не розкриються ніколи, настільки нещадно він був придушений жорстокими переживаннями дитинства».

Дев'ятнадцятирічним Рільке пише перші оповідання – в тому числі «П'єр Дюмон», спогади про своє навчання у військових школах. Також видає першу поетичну збірку – юнацьку данину романтизму та натуралізму – «Leben und Lieder» («Життя й пісні»). У її автора ще немає ні творчого, ні життєвого досвіду, ні власного почерку. Отож навряд чи можна збірку вважати вдалою. Кілька років по тому поет скуповував та знищував примірники цієї книги.

1895 р. Рене вступив до Кардового університету у Празі спершу на філософський, а потім на юридичний факультет. Спроба стати юристом не увінчалась успіхом. Хоч як дивно, але Рільке, відомий пізніше як поет суворої аскетичної форми та нечуваної самокритичності, в юності буквально завалював редакції журналів своїми творами, більшість із яких він пізніше не включав до своїх збірок. Захоплений ідеєю «виходу поезії в народ», Рене написав літературного листа (за фінансової підтримки Валерії Давід-Ронфельд, дівчини з великим достатком і зв'язками, в яку був закоханий) під назвою «Геть очікування!». Розсилав його по всіх усюдах, роздавав перед театрами, у клубах, згодом цей твір помер, як і поетико-політична драма «В майбутньому», що провалилася на сцені.

Виходить і перша з його кількох щорічних доріздвяних збірок, в якій намітилися риси зрілості, – «Larenopfer» («Жертви ларам»). Вона, створювана здебільшого пізньої осені 1895 р. у Празі, побачила світ у грудні того ж року. Відзначається особливою невимушеністю інтонації, щирістю почуття. Тут дуже відчутний вплив чеської народної поезії. Можна б сказати більше: тут живе Чехія, бо перед читачем чеські (а не австрійські чи німецькі) реалії, здебільшого чеською промовляють персонажі, предмети мають свої чеські назви. А надто пісня – вона називається рідною, а не чеською, як міг би написати про неї сторонній або чужий. Складається враження, що перед читачем не оригінали рядків віршів, писаних німецькою, а майстерні переклади цих рядків із чеської. У віршах-картинках усе залежить од пір року, освітлення, настроєності: і казковий краєвид із «куполами-жолудями» башт під «фіолетовим чорнилом неба» («Зі сторожової вежі»), і «у травах писане теплом ім'я надії сонцелице» («Весна»). Та боляче б'є в душу важкий тупіт фабричних людей, які йдуть із роботи з тавром нужди на спітнілих, закурених обличчях («За Сміховом»), вражає глибиною художності невеликий шедевр «У передмісті» з історією гіркого та щасливого життя… І над усім – заплакані очі дівчини-чешки із риторичним запитанням: «Kde domov muj?», зрозумілим без перекладу. І мотивам таємничості, загадковості спонтанно приходить на зміну жорстока дійсність уярмленого народу, серед якого він, на читацький погляд, іще є й від імені якого він іще намагається говорити. «Жертви ларам» – це прощання поета з Прагою, із Чехією. На жаль, назавжди.

Наприкінці вересня 1896-го Рільке вирушає до Мюнхена, вступати на відділення філософії місцевого університету. Вивчає живопис, літературу, історію і філософію. Пише листи, читає вірші графині Ф. фон Равентлов, якою по-юнацькому захопився. Навчання не закінчив, одначе про нього вже заговорили як про поета. Того ж року Рене видав три випуски збірки, переважно з власними віршами, під назвою «Wegwarten» («Петрові батоги»), які, сам майже не маючи засобів до існування, безкоштовно роздавав своїм читачам із текстом на обкладинці: «Пісні, подаровані народу». Вони, як писав поет у передмові до першого випуску, мали «нести в убогі хатини хоч трохи радості й світла».

У грудні 1896 р. вийшла збірка «Traumgekrönt» («Вінчаний снами»), писана в 1894—1896 pp. Тут Рільке – неоромантик. Впадає у вічі вперта спроба зректися повсякденності на догоду «справжній поезії». Автору часом заважає конкретика значень слів, отож їх вигадливі конструкції – не що інше, як намагання уникнути однозначності сказаного. В окремих творах задля більшої ефектності Рільке нехтує навіть ритмікою, чого в попередній збірці він собі не дозволяв. Вірші – переважно споглядальні. В них панує атмосфера сну, мрії, тут відсутні грані між уявним і реальним. Свій настрій поет намагається передати за допомогою натяків, відтінків, напівтонів. Тут – «хвилі звуків», «дух ночі», «яблучний танок», «дух юного вина», «тінь метелика в траві». За відсутності поетичного стрижня у ліричній стихії раз по раз виникають модні під ту пору мотиви втоми, відрази до життя, що видаються надуманими й неорганічними, особливо після прочитання перед цим попередньої збірки, про яку йшлося вище. Було б несправедливим, одначе, не відзначити наявності низки вдалих віршів.

1897 р. – перша поїздка до Італії (Арко, Венеція). Після повернення, 12 травня в Мюнхені в оселі романіста Я. Вассермана Рене зустрівся із екстраординарною інтелектуалкою, на 14 років старшою за нього, уродженкою Санкт-Петербурга, дочкою німкені та генерала російської служби, походженням із прибалтійських німців (хоча предки-гугеноти були родом із Франції), Луїзою Густавівною Андреас (дівоче прізвище – Саломе). Вона ввійшла в історію як Лу Андреас-Саломе (1861—1937), «російська муза» Рільке, хоча насправді ця роль була завузькою для неї. Лу після навчання в Цюриху вийшла заміж і жила в Німеччині. В німецькій енциклопедії сказано, що вона – автор двадцяти виданих за життя книг есе та белетристики; там її порівнюють із найбільш відомими німецькими письменницями своєї епохи. Повідомляється також, що Лу фон Саломе була автором ста тридцяти дев'яти наукових статей із психоаналітики. Була відома своїм спілкуванням із талановитими людьми (до Рільке була дуже близькою подругою Фрідріха Ніцше, який був зачарований «росіянкою» з «орлиною гостротою розуму та хоробрістю лева», пізніше – Зиґмунда Фройда). Бути незбагненно близькою і такою, що водночас невблаганно уникає близькості, – в цьому ключ магії «сестринства» жінки, яка вражала сучасників розумом і силою характеру… Закохавшись у Лу, Рене пізніше під її впливом пише вірші, прозу про Росію (точніше б сказати – про Русь), перекладає російських поетів – Лєрмонтова, а також Ґіппіус і Фофанова; переклав «Чайку» Чехова, але переклад, на жаль, утрачено. Відтоді й до самої смерті Рільке не мав постійного притулку. Він жив то в Росії, то в Німеччині, Італії, Франції або Іспанії, частково підтримуючи себе заощадженнями, що дістались у спадок, частково за рахунок лекцій, але в основному за рахунок допомоги покровителів.[3]

У жовтні 1897 р. – переїзд до Берліна. Рільке оселяється неподалік вілли Вальдріден у Шмарґендорфі, де на той час мешкає Лу з чоловіком, професором-іраністом К. Ф. Андреасом, навчається в Берлінському університеті. А в грудні вийшла його збірка «Advent» («Перед Різдвом»), присвячена Ю. Вайнман, господині першого мюнхенського помешкання Рільке-студента. До неї ввійшли вірші, написані в 1896—1897 pp. у Празі, Мюнхені, Дрездені, Вольфратхаузені, Венеції, Південнім Тіролі, Констанці. Збірка є логічним продовженням попередньої – «Traumgekrönt» («Вінчаний снами»). Основний її настрій – очікування. Очікування різдвяного свята, творчого осяяння, нових шляхів у творчості. Хоча лише два роки минуло від часу написання літературного листа під назвою «Геть очікування!». Композиційно збірка складається з кількох циклів: «Gaben» («Дарунки») – з «первісним світом», із «часом, що сконав» «у безбарвності самотніх літ, де мулько голові»; «Fahrten» («Походи») – з венеційськими тихими гондолами, що «як помисли, темні», з відвідинами млина, що, «мовчазний і ветхий», натягнувши «по самі вуха шапчину», слухає, як співає струмок із людських пісень сумну; «Funden» («Знахідки») – де «тиша, в якій моє безвілля дише…» – з якимись несталими образами, що витають у напівснах-напівмаревах, та ін.











 







 






...
7

На этой странице вы можете прочитать онлайн книгу «Нотатки Мальте Лаурідса Бріге (збірник)», автора Райнер Рільке. Данная книга относится к жанрам: «Cтихи и поэзия», «Классическая проза». Произведение затрагивает такие темы, как «сюрреализм», «лирика». Книга «Нотатки Мальте Лаурідса Бріге (збірник)» была издана в 2011 году. Приятного чтения!