Передмова

Добрі історики філософії кажуть, що Аристотель був першим гопом (звісно ж, вони казали трохи не так, бо називали речі «своїми» іменами, а не теперішніми). Є така історія: учень Платона настільки був дошкульно-прискіпливим до свого наставника, що змусив його покинути улюблене місце прогулянки в саду Академії і переміститися за його межі (підозрюю, що без стусанів не обійшлося, недаремно дідусь Платон обізвав юного Аристотеля «брикливим конем»). Гопи, отже, – це давній античний сюжет, і він простежується не лише в пролетарському середовищі, з яким переважно асоціюється. Сам я, грішним ділом звертаючись до цієї теми, дуже часто у приватних «польових дослідженнях» помічав, що серед теперішніх докторів наук та інтелігентів, включно з політиками й посадовцями, не кажучи вже про бізнесменів, міліціантів та заслужених діячів науки і техніки, трапляється встократ більше гопів, аніж, власне, серед тих нещасних виплодків соціального дна, позбавлених елементарного права життєвого вибору, яке щороку продукує своїх юних солдатів у мікрорайонах київської Троєщини і львівського Сихова, тернопільського Баму і донецької Путилівки.

Гопи – явище аж ніяк не стереотипне, як це прагнуть довести різні навкололітературні та навколонаукові діячі бездоганно-стерильного походження. І «нестереотипний» підхід куди продуктивніший і цікавіший, аніж «стереотипні» приписи й вироки, з обуреними, інтелігентоцентричними, збудженими, морально-осудливими вигуками та іншими пуками й мумуками. Як читачі літератури, ми з приємністю можемо дізнатися, що в дуже специфічних персонажів Діккенса, Селіна, Велша та нашого Ульяненка є «душа», їм навіть притаманна «любов» і «надія», вони можуть іноді «думати» і «кохати» (звісно ж – усе це в украй специфічний спосіб і в украй специфічних умовах). Саме література здатна зробити дотепним те, що в житті не може ним бути. Її справедливість якраз і полягає в тому, що вона себе нічим не обмежує, жодних тематичних табу собі не виставляє, бо, як казав ще мудрий Коцюбинський, все у світі – «літературний матер’ял». Любов і зрада, велич і падіння, страх і мужність, злидні й багатство, зло і добро, зло усвідомлене і зло неусвідомлене, поразка і безнадія… З усіма цими суперечностями література має справу і завдяки їм, вочевидь, є переконливою та існує. Вона здатна зазирнути туди, до чого зазвичай може вороже чи упереджено ставитися «громадська думка». Зрештою, окремі «смішні» кримінальні кіноперсонажі Тарантіно та братів Коенів – також слушне цьому підтвердження, і їм, як носіям-контрибутам «зла», ми навіть можемо симпатизувати.

Павло Коробчук також звертається до цієї теми. І звертається в досить незвичний та оригінальний спосіб. Його гопи – це не мешканці чітко фіксованої соціальної динаміки, з обов’язковими маркерами «часу і місця» та з відповідними атрибутами поведінки, а, радше, мерехливі персонажі в такій же мінливій ситуації. Все тече і все змінюється. Пейзаж, який їх породив, давно вже змінився іншим краєвидом, а той, відповідно, ще іншими. Три гопи, три брати Івани, про яких ідеться, проходять через купу перипетій і пригод – іноді вони поводяться як ідіоти, іноді – як наївні романтики, іноді – як робінгуди, а іноді, подібно до Великого Лебовскі з однойменного фільму Коенів, випадково опиняються в чужій грі. Вони ниці й симпатичні, романтичні та приземлені – ось найбільший ефект цієї книжки, що викликала саме такі суперечливі почуття.

Гопи Коробчука старіють, на їхніх обличчях усе виразнішає скорбота пізнання, вони стають сентиментальними, уважними до природи та навколишніх речей, схильними до рефлексування та усвідомлення втрачених життєвих можливостей. Фрагментована манера письма, яку обрав автор, ще більше ніби підкреслює плинність та безглуздість їхніх життів без мети і водночас прагнення жити по-людськи. Хтось із великих, здається, соціологів, так і не сказав (але натякав): «Горе тому, хто не звільнився від соціалізації». Ну що ж – зроблю це замість нього.

Анатолій Дністровий

* * *

Дітей вчить те, що їх оточує.

Якщо дитина живе з відчуттям безпеки – вона вчиться вірити.

Марія Монтессорі

Без зла і злочину ні до чого в світі не дійдеш і помножиш зло, якщо сам не вирішиш зробити зло разом за всіх і цим кінчити його.

Андрєй Платонов

Не розумію людей, які хочуть вичистити міста від голубів. Жоден голуб ще ніколи нікого й пальцем не торкнувся.

Майк Тайсон

Чьо

«що», «де», «коли»

Жили собі за тридев’ять понтів три пацани.

Багатьом дітям батьки дають подвійні імена. От і цих обох пацанів звали подвійно: Іван-Іван. Третього теж. Вони називали одне одного скорочено, щоб не заплутатися. І-раз, І-два, І-три. Як вальс.

Пацани завжди ходили навприсядки, бо настільки звикли сидіти навпочіпки, що розівчилися розправляти свої коліна, немов крила. У майбутніх дипломних роботах антропологів можна стверджувати, що на прикладі цих Іванів відбулася зворотна еволюція. Тобто люди знову еволюційно попрямували в сторону плазунів. Попрямували навприсядки.

У них був один мозок на трьох. Тобто всі, хто з ними знайомився, завжди приходили до висновку, що в черепі кожного з трьох Іванів була лише третина середньостатистичного айк’ю. Напевно, саме через те, що вони відчували спільність мозку, брати між собою спілкувалися короткими фразами на кшталт «чьо», «сиш», «ващє». Ці слова були замінниками слів «що», «де», «коли».

Усі двадцять чотири години доби в них був вільний від роботи час.

нара йоні

Одного ранку І-раз прокинувся від того, що кліпнув. У нього була купа ніштякового настрою, хотілося настріляти цигарок або пару двадцять п’ять коп і поділити добро з І-два та І-три. І-два та І-три прокинулися з такими ж думками про куріння, бо цигарок ніхто з них принципово не купував. Башляти за курло заборонено умовним неписаним кодексом духовного гопівства. Утім, можливо, на небі існують ангели-гопники, які все ж написали такий кодекс.

На їхньому районі місця розплоду підмажорених лохів були на мазі. Коли Івани з’являлися в цих місцях, то одного жесту розпальцівкою було достатньо, щоби школярі, петеушники та інші дауни розступалися, як море перед Мойсеєм.

лошенятко довгоноге

На одній з таких «точок розборки» І-три різко підскочив до якогось чергового дауна з чубом, який носили жінки в серіалі «Санта-Барбара».

– Сиш! – поштиво натякнув І-три цьому очкозавру й скривився так, ніби щойно соломинкою занюхав васабі.

І-три ще не встиг розвинути свою промову, як хлопчина почав шарудіти у своїй сумці.

Усі троє Іванів задоволено гукнули «опачя» і ніжно поплескали дауна по шиї, мовляв, «шариш, чувак».

Але хлопчина дістав із сумки не лавандос, а фотографію. І простягнув її хлопцям. На фотці був зображений закривавлений чоловік у наручниках.

– Бачите, що міліціонери зробили з моїм татом? – обережно промовив хлопець. – Мій тато – чесний бізнесмен.

Івани перезирнулися так, як пустельні ящірки ворушать поглядом у пошуку води.

– Маю до вас трьох пропозицію, – зашипів даун, – покарайте кривдника мого тата. Поламайте ноги його родині!

Івани переглянулися так, ніби збиралися негайно станцювати чардаш або пацандобль. Намальовувалася серйозна замануха.

на суд і суда нєт

Івани дали добро. За солідну суму зелені. Чесно зароблену батьком хлопчини.

Треба було після півночі заповзти в будинок капітана міліції, який, власне, і командував свого часу побиттям бізнесмена. Взяти з собою бейсбольні біти, зв’язати родину, покалічити всіх, потрощити апартаменти.

Нюанс був у тому, що подвір’ям вільно бігав здоровезний агресивний пес, плюс – у шухляді, поруч із ліжком міліціонера, лежав пістолет, плюс – будинок моніторили кілька камер відеоспостереження.

Пса не було в будинку лише один день на тиждень, міліціонер кудись забирав його з собою на цілу добу. Замовник-даун розказав, коли саме собаки не буде вдома. Івани зібралися їхати на розбій саме в той день.

Хлопці намутили в корешів біти, зробили з панчох маски, приїхали в село під містом, у якому мешкав капітан міліції, і до ночі перекантувалися в лісі, може, суниці там збирали, невідомо.

пес

Брати тишком перелізли через високу цегляну огорожу, швидко пробігли до стіни будинку, оминаючи відеокамери. Залізли в підвал через невелике віконце. У повній темряві навшпиньки протиснулися до сходів, що вели з підвалу в коридор дому.

Але раптом хлопці почули автомобільний шум і завмерли. Шум наблизився, автомобіль затих. За якусь хвилину ворота зі скрипом відчинилися, й тачка заїхала на подвір’я.

Пацани принишкли ще більше. Брати голосно ковтнули горлом.

Почувся чоловічий голос:

– Сходи побігай, Барсику!

Дверцята автомобіля відчинилися, і гопники почули тупотіння й хекання. Щось кілька разів радісно басовито гавкнуло.

Івани по черзі голосно ковтнули горлом. Вийшло три ковтки. Як вальс.

не біти, а лопати

За кілька хвилин очі пацанів призвичаїлися до темряви. У підвалі були кілька виямок, де ще не поклали підлоги, всюди розсипаний будівельний пісок, очевидно, підвал будинку ще облаштовувався. В кутку стояли три лопати.

Хлопці й зрозуміли, і відчули, що впродовж тижня (а саме стільки днів Барсик буде вільно гуляти подвір’ям і принюхуватися, чи нема часом поблизу гопівського м’ясця, щоб собі відкромсати шматочок) їм звідси не вибратися. Зрозуміли вони це телепатично, адже в них на трьох один мозок, який особливо потужно працює в екстремальних ситуаціях. А відчули вони це одним місцем (не трьома), бо, як і мозок, у критичних умовах дупа в них теж була одна.

Хлопці ринулися до лопат. Вони вирішили зробити підкоп через піскову виямку на підлозі, щоб покинути геть цей нічний будинок.

І-раз працював із натхненням, він докопався до глибини свого зросту, потім його змінив І-два. Що таке глибина людського зросту – їх зараз не переймало.

На викопування ями зростом І-раз пішло близько години, тож вони прикинули, що для того, аби докопати хоча б до дороги за територією будинку, треба витратити більше доби. І це якщо працювати в три зміни. Отже, приблизно п’ятдесят іванових зростів треба було прокопати, щоб виритися за цегляну огорожу.

Поки вони копали, на їхньому шляху траплялися триголові хробаки, недопиті пластикові стакани, срібні цвяхи, трухляві дошки, царські копійки (які пацани рефлективно клали собі в кишені), кістки мамонтів, коріння араукарії, касета з написом «Дискотека Аравия».

За двадцять годин мовчазного копання вони виснажилися, одяг і шкіра облипли шматками чорного ґрунту. Їм не було чого їсти, вони навіть доїли останнє насіння, яке І-три завжди носив у себе в кишені біля серця. Але хлопці все ж докопали дві третини від запланованого. Половина підвалу була встелена землею, яку доводилося виносити з тунелю.

У підвалі було чути, як пес гарчав на вулиці на кожного перехожого, що тинявся за огорожею. В тунелі вже можна було говорити без стрьому, що хтось із будинку їх почує. І тому вони все частіше промовляли один до одного схудлими обличчями – «ващє».

колектор

Раптом лопата І-раз натрапила на щось тверде. Це була бетонна стіна. Її треба було проламати. Хлопці знайшли під однією з земляних купок у підвалі дрельку. Вхід до тунелю їм довелося прикрити дошкою, щоб шум не проходив крізь шпаринки й стіни в будинок, де господиня саме готувала смачну страву для свого коханого чоловіка. Дрелька впоралася зі своїм завданням, а гопники догнали, з яким інструментом варто ходити на розбірки.

В один із моментів сверління пацани вивалилися в бетонний коридор…

Настільки сирий запах, що в Іванів почали випадати волосинки з ніздрів.

Такий лункий коридор, що гопникам здалося, що у їхні голови вмонтувався типовий алкогольний будун.

Безліч перекручених труб, в яких невідомими мовами буркотіли привиди і телепати.

Докопалися…

Пішли у світлий кінець коридора.

Довелося йти довго – добру годину. Тобто погану годину. На стінах і трубах пацанам зустрічалися написи на кшталт «демократія перемогла дерматит, а комунізм – кандидоз».

І знайшли Івани в кутку купу якогось напівбомжацького одягу. І почали вони перевіряти кишені на наявність (одягові ж не скажеш – «ану папригай»). І в кожній кишені валявся дріб’язок. І набили хлопці свої кишені жменями монет. І прошкували вони в мирі далі. І був день другий, просторіший.

(Ось як виглядає шлюз до раю гопників).

Зрештою, коридор звузився, в ньому з’явилися розгалуження, і він переріс у вузький колектор з купою дрібних труб. Так, ніби хлопці весь час йшли в кінець якогось гостряка, як три кроти в бетонному тупику, який не можна буде проламати. Так і помруть.

Але на черговому повороті пацани помітили каналізаційний люк над головою. Підсадили один одного, поповзли нагору. І-раз відсунув люк і побачив, що вони потрапили в шумне людне місце.

Спортивні костюми Іванів зацофалися землею, на обличчях стирчала щетина. Пацани дві доби не стріляли цигарок і не збивали бабло – зголодніли до своїх вуличних зваб. Крапаль приханурилися.

Гопники випасали місце, куди приканали. Вони стояли посеред ринку. Всюди були лотки з сотнями симулякрів одягу.

Із рупора на стовпі лунав вальс.

собачі бої

А на базарі не можна отак відразу стати і когось кидонути на бабло – тут вистачає своїх паразитів і кацабел.

Хлопці помітили чоловічий натовп, із якого лунали крики, і їх потягнуло туди. Там проводилися собачі бої.

В одному куті на бій налаштовували пса саме того міліціонера, чию родину пацани мали покалічити. Міліціонер криками настановляв свого собаку, ледь стримуючи його рвіння до кривавої сутички. Піна з рота, вишкірені зуби, шизонуті очі – цей Барсик дійсно був моцним, як два мішки арматури.

І-раз знайшов мужика, який приймав ставки, і висипав перед ним усі свої копійки. У колекторі І-раз назбирав рівно сорок гривень і сорок копійок. Він поставив на Барсика. На нього майже ніхто не ставив, бо, як почули краями вух Івани, проти цього пса виставили чемпіона останніх років. А Барсика особливо ніхто не знав. Чоловік, який приймав ставки, сказав, що міліцейського собаку тренували щотижня впродовж останніх півроку, але особливих шансів у нього проти чемпіона не було.

Ось куди забирав міліціонер свого пса щотижня на одну добу.

Ось хто кришує усіх цих підпільних пасажирів.

бій

За кілька секунд до бою міліціонер дав понюхати Барсикові жменю соняшникового насіння. Собака просто оскаженів і ринувся в бій. Івани одночасно рішили, що цей пес – псячий гопник, бо відразу реагує на насіння.

Бій почався. Пси в несамовитому гаркоті почали кусати порожнечу, сподіваючись, що однією з таких порожнеч виявиться шия чи тулуб іншого собаки. Тіло кожного з них було підпорядковане щелепі. Усе навколо працювало, існувало й воювало лише завдяки щелепі й для щелепи. Тільки вона могла забезпечити псові подальше життя.

Масна й спітніла шерсть собак вилискувала на сонці, вони виверталися від зубів суперника, стукалися один об одного грудьми, дерли кігтями один одного до крові, намагалися намертво схопити один одного за шию – тоді суперникові доведеться вириватися, а з кожною секундою сили будуть витікати разом із кров’ю від глибокого укусу.

В одну мить Барсикові вдалося вивернутися від чергової атаки свого опонента і встромити свої зуби в шию суперника! Той кілька хвилин пробував виборсатися зі щелеп Барсика, махав іклами перед собою, звивався, ніби шланг під сильним напором води, пробував перекинути Барсика. Був весь засліплений кров’ю і люттю, які бризкали на власників псів, на рефері бою й на ошаленілу публіку.

Уже за кілька хвилин стало помітно, що тіло Барсикового суперника ослабло, почало танути. Міліціонерський пес почав його розривати, різко вертів головою в обидва боки. І в ці моменти кров із особливою радістю від звільнення капала на підлогу бойового майданчика.

У мить, коли в опонента Барсика підігнулися лапи, суддя замахав руками, що було знаком закінчення бою. Власники псів схопили своїх чотириногих агресорів за нашийники, намагаючись їх розняти. Суддя заходився лити воду на морду Барсика, щоб той розтиснув щелепи.

Бій закінчився, натовп у натурі ревів. Івани радісно, наскільки взагалі можуть радіти гопники, стрибали й обнімали один одного в передчутті виграного бабла. Їм було глибоко не до того, що ще добу тому вони могли опинитися на місці переможеного пса.

Барсик став подібний на бізнесмена з фотографії, якого міліціонер відмудохав разом зі своїми підлеглими до стану форшмаку й скинув у тюремну камеру, як до холодильної камери для зберігання туш тварин. На тілі бізнесмена, як і на Барсикові, було багато болючих ран, синців, крові й виснаження.

Барсик висолопив язика, вирячив очі, настовбурчив вуха, в яких і досі стріляв собачий адреналін. Але він переміг – беззаперечно і чотко. Настільки крутий пес, що йому можна завести ще кілька яєць.

Міліціонер вдоволено постукував його по грудях, дбайливо обтирав рушником, прикладав до ран знеболювальне. Не до ран бізнесмена, а до ран свого пса.

Також він думав про те, що в житті недосить просто бути чемпіоном, важливіше, щоб на переможцеві були наявні загоєні рани, як доказ боротьби за чемпіонство.

а хто слухав – маладца!