ЧАСТИНА І
ШУКАЙ КОРІННЯ – УСЕ В ТОБІ

Корінець перший

* * *

«Боїнг» м’яко скрегоче колесами бетонованим полем та зупиняється на відведеному спеціально для нього секторі аеропорту «Бориспіль». Ремені безпеки відстебнуто, мобільні телефони знову ввімкнено. Ще якісь кілька хвилин – і трапом бадьоро тече людський потік із ручною поклажею, сувенірами в кишенях, дітьми, які весело галасують та смикають дорослих. Біля літака вже чекає спеціальний автобус, який доставляє пасажирів безпосередньо до терміналу аеропорту. Звісно, він трохи замалий для всіх прибулих, особливо після європейських напівпорожніх автобусів, однак пасажири «Боїнга» розуміють: іншого не буде. Тож остаточно спускаються з небес на землю та втискаються у транспортний засіб, люб’язно наданий «Українськими авіалініями».

По трапу зійшов невисокий чоловік у діловому костюмі та осінній куртці, розмахуючи чорним шкіряним чемоданчиком і усміхаючись широкою, майже білосніжною посмішкою. На вигляд йому можна було дати років 30–40, тобто вік був зовсім не конкретним. Він попрямував до автобуса й загубився в натовпі.

Уся дрімота та сонливість Андрія, молодого міцно збитого журналіста, щезли, тільки-но він відчув, що хтось легенько трусить його за плече. Після нещодавнього «відпочинку» в спортивному таборі, де обідній сон був обов'язковим, хлопець цієї пори хотів спати майже весь тиждень. Спортивний режим, як-не-як…

Андрій випростався в кріслі, витягнувши руки з кишень спортивної куртки, автоматично зняв затемнені окуляри та подивився своїм твердим поглядом на незнайомця.

Перед ним стояв та усміхався на всі 32 зуби описаний вище панок.

– Перепрошую, що потурбував, та, можливо, ви підкажете, як мені дістатися до цієї вулиці? – він простягнув папірець із нечіткою, нашвидкуруч виведеною назвою. Андрій не без проблем прочитав написане.

– Хм-м, підкажу. Це в районі метро «Дорогожичі». Як вийдете – запитайте в перехожих, вам розкажуть – там недалеко… Або гляньте по карті… Маєте карту?

– Маю, але не Києва, – засміявся чоловік.

– То тримайте мою! – Андрій витяг із внутрішньої кишені своєї куртки атлас Києва. – Вона вже трохи застара, давно нею не користуюся, бо маю на телефоні… Ваша вулиця тут, напевно, є, тож, думаю, розберетеся…

Чоловік узяв атлас та подякував. Як це не дивно, а вийшло все так, ніби вчинок Андрія для незнайомця був зовсім звичайнісіньким, буденним – буцімто йому щоразу по прильоту до аеропорту дарують атласи. Хоча, хто зна, можливо, так воно й було. Бо після цього дивний пан зник у терміналі аеровокзалу, зоставивши Андрія в легкій задумі.

Однак, почувши оголошення про прибуття літака із Франкфурта-на-Майні, хлопець схаменувся й мерщій побіг до контрольного терміналу, на ходу вставляючи касету в диктофон. На борту саме цього літака мав прилетіти пан посол, у якого Андрій повинен був узяти інтерв’ю про останні події, що трапилися в Німеччині й мали відголос навіть в Україні.

Перед входом до відділення контролю аеропорту, куди теоретично також мав прибути посол, уже зібрався добрий десяток журналістів.

«Ще б пак, подія ж неординарна!» – подумав Андрій.

Відверто кажучи, працювати репортером хлопець не любив, та й репортажі не дуже в нього виходили. От і був «засланий» шефом, Борисом Едуардовичем, на цю «каторгу», чи то пак – на підвищення кваліфікації.

* * *

Тим часом у іншій частині аеропорту високий русявий парубок стояв, обіймаючи свою наречену. Знаєте, як у тих прощальних сценах у кіно. Він – трохи повненький вайлуватий красень із зализаним набік чубом, у стильних джинсах та сорочці у смужку. Вона – струнка, чорноброва, кароока красуня в коротенькій спідничці, зеленій блузці та легенькій жилеточці. Дівчина відлітала на півроку стажуватися та переймати досвід дизайнерської майстерності в американських колег. А він, Юрій, залишався тут чекати та потроху готуватися до весілля, яке мало відбутися одразу після її повернення. За якусь годину кохана залишить свого обранця та неньку Україну й полетить у далекі краї на літаку вітчизняних авіаліній, де буде нудьгувати за домом, рахуючи дні до їхньої зустрічі…

«Хоча, мабуть, ні, Оксі точно не нудьгуватиме», – несподівано для себе відзначив Юрій. Чомусь він був у цьому впевнений, і на душі якось так неприємно зашкрябала кішечка.

Враз цю зовнішню ідилію було безпардонно порушено чоловіком, який невідь- звідки з’явився та налетів прямо на закохану парочку, ледь не впустивши свого шкіряного портфеля.

– Перепрошую, пане, пані… – і він помчав кудись далі, незграбно розмахуючи чемоданчиком і якоюсь брошурою.

«Зараз почнеться…» – тільки й устиг подумати Юрій.

– Ах ти ж!.. – Оксі закричала вслід чоловікові, перетворюючись із чарівної красуні з кінофільму на таку собі стервозну дівулю.

Юрій поморщився та поправив окуляри. Він робив так завжди у подібних ситуаціях. А вони, як це не сумно було констатувати, останнім часом були не рідко.

– … дивитися треба куди преш, окуляри купи! – завершила свою тираду Оксана.

– Оксі, Оксаночко, ну заспокойся, – Юрій взяв дівчину за лікоть. – Ходімо краще нагору, тобі вже час митний огляд проходити, щоб не запізнитися…

Дівчина пирхнула, та позаяк об’єкт її агресії вже давно розтанув десь у натовпі й розбиратися, по суті, було ні з ким, вона знову стала «слухняною дівчинкою».

– Бач, навіть «перепрошую» сказав. У нас зараз так рідко вибачаються… А яка ж милозвучна наша мова! – заспокоював Юрій супутницю.

– Якби вона була така милозвучна, то я б нею вже співала! – похмуро відзначила Оксана, піднімаючись сходами.

Вони зупинилися перед пунктом митного контролю. Все, далі Оксана мала йти сама. Юрій, відчуваючи якусь незручність, обійняв наречену та міцно-міцно поцілував на прощання.

– Щасливої дороги, люба… І бережи себе, добре? – хлопець подивився коханій у вічі й побачив якийсь, ще не знайомий йому, дивний вогник.

– Бувай, любий, – як лисичка, хитро промовила та, – а за мене не хвилюйся, па-па…

Ох і не подобалося чомусь останнім часом Юрію оце її «па-па».

«Та що вдієш, усі люди різні, мають різні звички… Зате готує вона гарно та й у ліжку просто бомба…» – філософськи думав він, махаючи рукою на прощання та поправляючи окуляри.

«Перепрошую…» – чомусь знову згадалося.

* * *

Поступово наближалася матінка Земля. Ось уже літак проскочив зону хмар і тепер у віконце (кому, звісно, пощастило отримати місце біля ілюмінатора) можна було розрізнити не більші за сірникові коробочки, акуратно розкидані на зелено-чорному тлі будиночки, малю-юсінькі мурахи-машини та чорні смужечки шосе, по яких ті повзли. Сам літак хижою птахою робив кола та спускався все нижче й нижче до своєї здобичі – шматка бетонної посадкової смуги.

Раніше цей момент був для Аліси найнеприємнішим. Її вестибулярний апарат просто не витримував перевантажень, які виникали під час посадки. Ото довелося батькам намучитися з нею в ті часи! При їхньому-то режимі перельотів…

Коли літак зупинився, усі в салоні зааплодували пілотам, висловлюючи свою вдячність за безболісне повернення із неозорої блакиті на таку рідну землю. Укотре вже не надто новий «Боїнг-723» та його екіпаж благополучно завершують рейс «Франкфурт-на-Майні – Київ». Вільних місць у салоні немає, і майже всі пасажири – жителі України. Німців набереться, мабуть, із десяток.

Хоча додому Аліса поверталася з Франкфурта, цілий тиждень вона провела в Берліні, працюючи консультантом із міжнародного права для свого батька, Григорія Петровича, Повноважного Посла України в Німеччині.

Пан посол та його секретар-аташе спускалися трапом першими. Аліса йшла на кілька сходинок позаду, уважно дивлячись собі під ноги, адже була на високих підборах. Її чорняве волосся розвіював легенький вітерець, а консервативний діловий костюм тільки підкреслював дівочу вроду.

– Дозвольте вам допомогти, – почула вона поряд чийсь доброзичливий голос.

То був невисокий чоловік у солідному костюмі, легенькій куртці з невеликим чорним чемоданчиком. Він галантно підхопив її під лікоть і довів до кінця трапа.

– Усього вам найкращого, – посміхаючись, просто мовив незнайомець.

– Дякую, хай і вам щастить, – відповіла трохи здивована такими манерами Аліса.

Чоловік, не озираючись, рушив до спеціального автобуса, який доставляв пасажирів до терміналу. Аліса разом із батьком-послом, його секретарем та охоронцем пройшла до автомобіля, що стояв неподалік, чекаючи на них.

Службове становище батька зобов’язувало тримати певну дистанцію від громадськості. Хоча парадокс полягав у тому, що сам Григорій Петрович значною мірою й представляв цю «громадськість» на міжнародній арені. Але, як казав його секретар-аташе: «Береженого й Бог береже».

* * *

Літаки Олексій не дуже любив. Особливо впав рівень його довіри до цих «металевих бляшанок із крилами» після подій 11 вересня у США^[1]. Тому він просто стояв поруч із машиною, скептично спостерігаючи за юрбами людей із валізами, які снували туди-сюди з усім цим своїм скарбом. Недалеко від нього розмістилися машини кількох телевізійних каналів. Біля них метушилися репортери та оператори, приводячи апаратуру в «бойовий стан».

«Напевне, сьогодні ми не побачимося… та воно й на краще… бізнес і жінки – несумісні речі, – подумав Олексій, а потім криво усміхнувся. – Часом…»

Несподівано, ніби з-під землі, перед ним з’явився громадянин зі шкіряним чемоданчиком. Як не дивно, сам чоловік своєю зовнішністю не привертав до себе жодної уваги, однак його чорний портфель, що вилискував на сонці, ще й як вирізнявся! Панок упритул наблизився до Олексія і прямо під ніс простягнув йому атлас Києва.

– Мені потрібно ось сюди, – безапеляційно мовив він, тицяючи пальцем у карту та широко усміхаючись. – Які тут у вас розцінки?

– Це вам не таксі, шановний, – крізь зуби процідив Олексій.

– Ой, справді? Тоді я дуже-дуже перепрошую, треба ж так… – незнайомець поплескав Олексія по плечу, круто розвернувся і помчав до інших машин. Здавалося, він просто не хотів помічати надокучливих таксистів, які зграями оточували кожного, хто виходив з аеропорту. Чи, може, це вони його не помічали?

– Перепрошує він, – пробурчав Олексій, приходячи до тями. Ну й нахаба! Сплутати мене із якимось таксистом? Нечувано!

– А ти чого там сидиш, гав ловиш? – гримнув він на гладенько вибритого водія-охоронця, який протягом усього дійства незворушно сидів у машині. – За що я тобі плачу?

– Ну-у, за охорону…

– Баранки гну! То охороняй! І не підпускай до мене всіх підряд!

– Ясно, Олексію Івановичу! – закивав водій.

– Сподіваюся, що ясно, а то…

Але Олексій свою промову-настанову не закінчив. Нарешті на виході з аеропорту з’явилася людина, на яку він очікував.