Олександр Ірванець — отзывы о творчестве автора и мнения читателей
image

Отзывы на книги автора «Олександр Ірванець»

11 
отзывов

killingdream

Оценил книгу

Олександр Ірванець та його чергова книга «Хвороба Лібенкрафта» - нова загадка для читача, що шукає нестандартну інтелектуальну прозу. Якісна сучасна українська література - реальність, а не виняток, як і ця книга.

Хвороба то чи зцілення від сірих буднів - розумієш лише тоді, коли гортаєш сторінка за сторінкою цей роман, заглиблюючись у його нутро. Напруга тримається практично постійно під час прочитання, що не дозволяє залишити книгу так просто. Кілька годин дощового дня - і ви дізнаєтеся секрет хвороби, що змушує здригатися всіх жителів провінційного містечка… Загалом маємо справу з дивним місцем на карті, де цілком можливо могли б і ми вжитися, проте…чи хотіли б?

“Чому з віком усе в житті так втрачає смак?”

Дальше...

Чи ви б могли собі уявити сьогоднішній день як сон, а свої найбожевільніші сни, сповнені тривог, фантазій та польотів думок як найкритичніший вияв реальності? Чи можна було б жити у створеній реальності, сповненій власним суб’єктивізмом та жахами, якими забита голова? Ірванець виявився настільки сміливим, щоб висловити власне "фе" деякому варіанту тієї реальності, яка була б можлива, якби… Якби люди справді були і справді кожен сам за себе, використовуючи замість раціональних висновків власний інстинкт самозбереження, то така антиутопія стала б цілком реальною. Або ж якби якби СРСР досі процвітав. Читаючи книгу видно політ фантазії саме в напрямку: а що було б якби…Ні, звісно такий розвиток подій - це жахіття, тому в книзі панує атмосфера містики, жахів і деякою мірою огиди…

«Обступивши тіло хлопця, семеро чоловіків почали розмірено і методично завдавати ударів, переважно черевиками, намагаючись влучити в голову. Хлопець скрикнув, кілька разів різко смикнувся, але тут водій, відіпхнувши когось із пасажирів, широко розмахнувся й різко опустив ключа йому на потилиця. Хрускіт було чути аж у вагоні».

Не для читачів зі слабкою психікою. Хоча, зрештою, для любителів Стівена Кінга та Чака Паланика, які теж роблять ставку у своїх творах на враження читача містикою, страхом, жахами та насильством.

Отож, хвороба Лібенкрафта. Дивовижні червоні плямки, що дозволяють БАЧИТИ із заплющеними очима більше, ніж звичайним зором, хвороба, що приносить розуміння багатьох речей, того, що ніколи не зрозуміють ті, хто не здатен бачити тим неймовірним простим зором через повіки. Чи є взагалі можна назвати хворобою таке? Можливо панацеєю, яку із нерозуміння та незнання визнали ще небезпечнішою деградацією, ніж буденність.

“Дивись в глибину”.

Поделиться

ablvictoriya

Оценил книгу

Одного разу Шлойма Ецірван заснув не вдома, а у гостях. А прокинувшись, з'ясував, що до своїх рідних повернутися не може – побудована за одну ніч Стіна (на кшталт Берлінської) поділила його рідне місто на два: західне Рівне і східне Ровно. Минув певний час – і Шлоймі дозволено відвідати рідних по той бік Стіни. Насправді ж йому належить виконати певну місію…

У романі очевидне протистояння минулого і теперішнього. Це досі актуально в наш час, адже і зараз, через 22 роки з оголошення Незалежності, багато хто з українців сумує за минулим і, оглядаючись назад, мріє потрапити «по той бік Стіни», у затишні радянські часи… Або хоча б якось приклеїтися до "дружньої російської держави". Ситуація у країні і часто штучне розжарювання обстановки з боку політиків цьому також сприяє.

Та у Ірванця радянські часи зображені з огидою і сарказмом. Що і недивно для людини творчої. Особливо мене «вставило» саркастичне зображення смерті радянської укр.літ., що втілено у образі письменниці Степаниди. Назви її творів і короткий зміст змусили мене хіхікати. Як же від цього тхне класичними творами радянської літератури, деякі взірці якої я терпіти не можу!

Однак і головному герою не чужі згадки про минуле, адже кожна людина сумує за часами свого дитинства і юності. З щирою любов'ю зображено Місто у романі, рідне письменникові Рівне. Мені здаєтесь, цей роман особливо сподобається рівнянам (сама я у Рівному не була ніколи).

Проблема Шлойми, як і усього незалежного українського народу, мені здається, у тому, що по один бік стіни у нього немає майбутнього, а по інший бік – минулого. І те, і інше страшно.

Ще одна важлива думка грубо, але справедливо висловлена іншим героєм роману: «Гімно у нас спільне!» (у романі мається на увазі спільна каналізація). Дійсно, не треба ділити Україну на Схід і Захід, адже у нас один народ і одні проблеми (те саме «гімно», з якого треба разом вибиратись). І хоча кожного разу, коли я приїжджаю до Західної України, я відчуваю ту незриму Стіну (менталитетну, культурну – і, на жаль, не на користь рідного Сходу), я не вважаю нас різними народами і жахаюся однієї тільки думки про те, що нас можуть розділити.

Трошки про художні особливості твору. Оповідь ведеться від третьої і другої особи (чергується), а наприкінці роману з'являється і перша особа, письменницьке «Я». Сарказм перемежовується із ліризмом. Деякі моменти у романі цілком ірреальні.

Поделиться

vikaandvitalik

Оценил книгу

Як би Ви себе почували, якби одного чудового ранку місто розділила стіна? Ні, все вірно, саме стіна!! Її можна побачити, помацати, пройди вздовж ней, поплювати на неї, подерти її... Та що завгодно можна! Лише одне недоступно - Ві не можете пройти на ту, іншу частину свого міста... Саме в такій ситуації опинився Шлойма Ецірван (дуже незвичайне і'мя, як на українського героя). І по один бік опинився він та його дружина, а по інший - батьки й сеста, дитинство, друзі... І що робити в такій ситуації? Звичайно, намагатися поїхати до рідних. Хоча б ненадовго, хоча б на день. І цим він займається протягом кількох років, та ось йому випадає щасливий день - йому дають допуск на в'їзд до Східного Ровно на день. І він їде, щоб побачити матір, батька й сестру. Але що його там чекало не міг би вигадати й найталановитіший фантазер. А от пан Ірванець зміг!!!
Досить неоднозначна історія, зі своїми плюсами й мінусами (хоча де їх нема??). Проте я все-таки ставлю цій історії 4 з плюсом. І все-таки мене порадувало, що в підсумках місто стало єдиним.

Немов з висоти пташиного польоту побачив Шлойма рідне своє Рівне. Він неначе летів понад трасою, зі сходу, з боку Антополя, понад рестораном «Горинь», понад зоопарком, понад корпусами обласної лікарні, понад недолугим пальцевидним шпилем кострубатого монумента до якоїсь там річниці якоїсь там Перемоги, обставленого танками, гарматами та іншим мілітарним залізяччям, яке згори здавалося бурими земляними жабами, що посповзалися на своє жаб'яче весілля. Понад автовокзалом, друкарнею, понад перехрестям Відінська-Соборна, яка там іще Ленінська. Чи вже — Київська? Місто лежало під ним, ціле і єдине. Снували тролейбуси, автобуси й автомобілі, перехожі перебігали вулиці, людський мурашник кипів і вирував. Чверть мільйона людей, якщо не триста тисяч. Не велике й не мале, дуже середнє місто...

Поделиться

OksanaSamusenko

Оценил книгу

Фантастично-реалістичний нібито роман... За ніч посеред міста виросла неприступна стіна, розділяючи його на дві половини, на дві ідеологічні протилежні частини: прогресивну капіталістичну Західну і соціалістично-радянську Східну. Західне Рівне - яскраво ілюміновані башти п'ятизіркових готелей,  ресторани і пронулянкові тераси, дорогі крамниці-бутіки, ювелірні лавки, недешеві іномарки, іноземні туристи. Східне Ровно - соціалістична республіка зі своєю радянщиною, бюлетнями, парторганізаціями, спілками, пленумами, одами трудовому класу. Західне Рівне - світська інтелігенція, артисти, поети, митці, політики, аристократи. Східне Ровно - переважно трудовий пролетаріат, вчителі, лікарі, робітники.
Одне місто, а два окремі світи! Один часовий вимір - і дві різні епохи. Киівська-Ленінська, княгині Ольги-Кузнецова, Степана Бандери-Московська, Богдана Хмельницького-Артема. Футуристичний Захід і забутий сьогодні Схід.
Рівне оживає на сторінках роману. Віртуальна мандрівка містом змальована до дрібничок, так ніби гуляєш по Рівному насправді. Зоопарк, обласна лікарня, пагорб слави, друкарня, кооперативний технікум, кафе "Супутник", ЦУМ, майдан Незалежності, драм театр, Гідропарк, Ювілейний. Вулиці Полоботка, Струтинськоі, Киівська, Замкова, Приходька, Остафова, Пушкіна;  Тинне і  Грабник, Льонокомбінат і Ювілейний. Готель "Мир" , п'ята і п'ятнадцята школи, "водник", Басів Кут, медичний коледж і міська лікарня, алеі парку ім. Шевченка... Всього і не перелічити. Книга - не лише гід для рівнян, і цікавий путівник для гостей міста, але й матеріал для роздумів про суспільство, державу в цілому. Що відбудеться, якщо посеред населеного пункту, держави, людьми звести стіну, і чи можна буде іі зруйнувати?

Поделиться

GalinaBaluba

Оценил книгу

Книга з дуже цікавим підтекстом, а Ви знаєте що Ви всі десь в чомусь с цятками, а десь проти якихось цяток. Це наше життя, наша сутність, ми йдемо і бачимо людину, яка лежить на асфальті, ми не допомагаємо йому, бо він в брудному одязі,бо він алкаш чи бомж, бо він сам винен. А коли в автобус заходить брудна людина, ми всі жахаємося і просимо її вивести. тут всі зараз скажуть, ні я не такий, а було таке що ти стояв чи сидів і не допоміг комусь, а той брудний, той страшний, в нього цятки, цятки через які він бачить набагато більше ніж ти, ти який бачить не дальше свого Айфону
А найстрашніше, та найцікавіше, що ось він який кінець світу, там де нема про шо говорити, нема чого їсти, там де ти не живеш, а існуєш, таким був СРСР, таким може бути завтра, якщо ми не візьмемо його в свої руки.
Дякую Вам, пане Олександр!

Поделиться

svitlanka

Оценил книгу

Що б ви відчули, якби прокинулися одного ранку і дізналися, що ваше місто розділене стіною. І що якби вам не хотілося, а перейти з одного боку на інший неможливо. Таке й уявляти страшно. Особливо в нашому сьогоденні. Та ще й показано все на фоні твого рідного міста. Саме через це я і звернула увагу на книгу. Цікаво, читаючи опис вулиці, не малювати її в своїй уяві, а цілком чітко уявляти її реальну. Або ж взяти примірник книги і разом з ним пройтися описаними вулицями, як хотів Шлойма.
У книзі піднімається багато питань, у тому числі і вся огида радянського режиму очима автора, та головне залишається одне: не важливо, у який бік ти дивишся, на захід чи на схід, нестерпно боляче дивитися на своє місто, де пройшло все дитинство і юність, і бачити його розділеним.
Так, "Рівне/Ровно" - це не лише можливість показати страшні наслідки протистояння Захід/Схід, а й, в першу чергу, ода своєму місту. З ніжністю і любов'ю описані вулички, відомі споруди, місця дитинства письменника.

Місто моє… Недо-місто моє… Як люблю я тебе і як я тебе ненавиджу, і повік не розділю цих двох відчуттів, і ніколи не визначу, яке з них сильніше, яке з них правдивіше. По усих тих Парижах, Берлінах та Амстердамах я гуляв тимчасовим зайдою, минущим туристом, — і мав я там хліба шматок, і пива ковток, і слави кавалок, і півсотні розумак-інтелектуалів зазирали мені до пломбованого рота на читаннях та прес-конференціях, і гонорарні суми з кількома нулями я отримував там в акуратних конвертиках, щоб там-таки їх розпустити-розтринькати, але тільки в твоєму рідному затхлому лоні бував я щасливий з десятьма копійками в кишені. На твоїх вулицях, під твоїми дахами пізнавав я уперше і пекуче нестерпне щастя, і таку солодку ганьбу. Пил доріг твоїх, вулиць і площ, алей, стежок і завулків повік віків не струшу я зі стіп своїх.

Можливо, зараз мені не потрібно було читати цей твір, а, можливо, саме тепер і потрібно. Тяжко на душі, великий вир емоцій і почуттів викликано "Стіною". Хороша книга, однозначно варта уваги.

Поделиться

albeda

Оценил книгу

Така незвичайна книга Олександра Ірванця про велетенську ящірку Очамимрю, трупи, про випалений Другим Спалахом град (місто), царя та його дочок кукаколи і піпсіколи з одним нижнім тулубом та двома головами, про Кирюху та янку растаманку, некрофілію та растаман траву, яку так любила місцева молодь.
Спочатку було незрозуміло, хто така ця Очамимря, адже з її опису мені геть не йшов її образ. Було зрозуміло, що це була маленька істота, яка виловлювала пуговок та різну дрібну їжу. Проте і цього їй було достатньо, щоб почати рости і набувати неймовірних розмірів. З кожним разом її тіло, яке росло, потребувало все більше і більше їжі. Тож одного разу Очамимря запримітила істоту на двух ногах, яка стікала кров"ю та ледве пересувалась. Згодом ця істота впала та непорушно лежала. Очевидно, вона померла. З обережністю наша ящірка підповзла до трупу, та скуштувавши це м"ясо, вона зрозуміла, що більше нічого не зможе їсти окрім цього. Ось так Очамимря і почала ласувати людьми)
А тим часом у граді були свої порядки, де жителі за наказом князя повинні були кожного дня виходити на роботу- будувати міст. Міст вони будували новий, хоча у них уже були 2 конструкції моста, які залишились від "первих" людей. Князь вважав, що вони мають побудувати власний міст, тому що негоже постійно користуватись тим, що їм дісталось від першого покоління. Потрібно і свій вклад внести. Хоча смердам і не до вподоби була така праця, Азар"ян (підлеглий князя) відповідав за те, аби всі явились на роботу. Лише Кирюха мав привілегії, та міг пропускати або й зовсім не ходити, адже був улюбленцем князя. Він був розумним, та знав доволі багато про світ, чого не знали інші.
Далі ми можемо спостерігати за тим, як Очамимря набувала величезних розмірів лише за одну ніч, наївшись перед цим смачного людського м"яса. До речі, ящірка полюбляла молоде дитяче або жіноче м"ясо, воно було буцімто смачнішим та ніжнішим, на відміну від чоловічого.
Коли ж новина про звіра, що пожирає людей дісталась града- з""ясувалось і ще одне. Дочки-потворки князя, піпсікола та кукакола, стали повноцінними дівчатками, і їм потрібно було провести купання у річці. Проте це було небезпечно, ураховуючи ситуацію з трупами, яких знайшли біля ріки. Князь дожидався, коли повернеться Кирюха, аби він допоміг провести обряд з купанням, ну а також, щоб розповісти йому страшну новину про його янку. Він не знав як скаже про те, що Азар"ян побив до смерті янку, знайшовши її обкуреною у растаман траві. Так, растаман трава була заборонена і за неї дуже карали людей, проте це ж була янка- кохана Кирюхи. А Кирюха- єдина людина, яка розуміла ті речі, які не розумів сам князь. І що тепер буде? Прийдеться збрехати, адже і Азар"яна не можна видасти, він теж непроста людина для князя.
Взнавши таку новину, Кирюха мало з розуму не зійшов, постійно повторяючи "янкинемаянкинема" (янки нема). Знайшовши могилу янки, він довідався від волфа, хто і за що вбив янку. Викопавши її, він приніс її у будинок та почав ласкати. Чи то настільки сильна любов, чи Кирюха зовсім втратив клепку, невідомо. Але думаю і те, і інше.
Нарешті настав час купання дочок князя у ріки. Кирюха підготував зброю, всі князівські прислуги і няньки зібрались на березі ріки. Купання почалось, а тим часом і Очамимря запримітила собі цілу купу людей, які купчувались на березі та пару у рікі. Нарешті видалась чудова нагода поласувати. Підпливши ближче, вона запримітила дівчаток з двома головами та верхніми частинами тіла, але нижня частина у них була спільна. Зрозумівши, що це молода здобич, вона підкинула їх угору та відкусила нижню частину. У результаті дівчатка нарешті були розділені. На березі почався хаос, ніхто не міг хоча б якось поранити ящірку. Навіть Кирюха був безсилий зі своєю рушницею. Тому, після вблагань князя знищити цю тварюку, Кирюха прийнявся за роботу. По звукам, які видавала Очамимря, юнак зрозумів чого вона жадає. Він зробив із кожаних курток, склеївши їх скотчем, велику ящірку, подібну до Очамимрі. Це був її так званий кавалер.
І дійсно, нашій ящірці не вистачало партнера, тому вона швидко запримітила суженого і вже з радістю наближалась до нього. Але саме тут і встромили в неї ножа. Прийшов кінець Очамимрі, але не тільки їй. За собою вона понесла на той світ весь град. З її тіла почали виходити отруйні запахи, які знищили все навкруги. Залишився лиш один величезний скелет.

Можу із впевненістю сказати що, "Очамимря" цікавий та місцями шокуючий твір. У творі поєднуються як реальні, так і фантастичні події.
Ще хочу підкреслити, що автор не вважав Очамимрю негативним персонажем. Він писав, що вона теж тварина, і діє по своїм інстинктам. Вона нікому не бажала зла. Адже ,хіба їсти- це зло? Так, людей, але ж ми також у свою чергу їмо тварин.

Поделиться

zadnipriana

Оценил книгу

Можливо,десь в цій книзі заховано глибокий філософський зміст, але я не маю "червоних плямок" на повіках, які б допомогли мені його осягнути. Не розумію, чому хтось назвав це антиутопією. Антиутопічного тут дуже мало. Моторошна,місцями гидка, темна і неприємна книга,сюжет якої позбавлений будь-якої логіки. Всі торочать про якусь хворобу,але ніхто не цікавиться ні симптомами,ні наслідками, ні перебігом. А кожного хворого забивають ногами з ненавистю, небаченою жорстокістю. Епізод з собаками взагалі поза межами мого розуміння. Що це взагалі було? Хоча... Це моє питання стосується всієї книги. Чому людям заборонили твори античної літератури? Де логіка? Де иотиви? Ця деталь взагалі не розкрита! В другій частині я очікувала якогось розвитку,сюжету,відповідей, а отримала ще більше подиву,смертей і шкодування за витраченим на цей твр часом.

Поделиться

Bobby-bobby

Оценил книгу

Я так и не дочитала ее до конца.
Мрачно, негативно, как буд-то меня поместили в сырой и темный погреб.
Не под настроение мне такая книга
а может я ее совсем не поняла

Поделиться

HershensonTendrils

Оценил книгу

Кніга Ірванца - спроба спраектаваць савецкую рэчаіснасць на сёння. Горад Роўна падзелены на дзве часткі - нашу, украінамоўную, і іх, рускамоўную. У нас сучасна, а ў іх - спецслужбы лютуюць. Я б сказаў, што прымітыўны сюжэт. Колькі разоў падобная алюзія выкарыстоўвалася ў кнігах, а ў кіно. І Ірванец не прынёс нічога арыгінальнага. Гэтая кніга для зацятых, часта неадукаваных, актывістаў, хто пры згадцы пра савецкае мінулае гаворыць толькі пра рэпрэсіі, русіфікацыю. І гэтай кнігай яны будуць трэсці, нібыта аргументам пра скрадзенае рускімі жыццё ў нашай краіны.
Выбар кнігі для перакладу, які зрабіў Уладзімір Арлоў, няўдалы. Бо калі пачынаць знаёмства з сучаснай украінскай літаратурай з гэтага твора, жадання чытаць іншых наўрад ці зʼявіцца.
Банальны сюжэт, а горш яшчэ тое, што апісаны ён прымітыўна. Не раю для прачытання.

Поделиться