© Олег Говда, 2019

© М. С. Мендор, художнє оформлення, 2019

* * *

 
Еней був парубок моторний,
І хлопець – хоч куди козак!
 

І. Котляревський

Вступ

Вельможний пан у циліндрі з високою тулією і трійці з тонкого англійського сукна стояв на краю стрімкого урвища. Спираючись обіруч на навершя майстерно різьбленої палиці та подавшись уперед, він дивився вниз. Із висоти, доступної не кожній пташині, світ видавався яскравим луб’яним малюнком. Величезна відстань краще за будь-який ластик стирала бруд повсякдення, надаючи виняткову можливість помилуватися пишністю недосяжного ідеалу. Напевно Господь саме такою уявляв собі Землю, коли починав Акт Божественного Творіння і ще не збирався ліпити людину.

Широкі, недбалі мазки величезного пензля. Багато яскравої зелені, плями теплої жовтизни і широка стрічка прохолодної блакиті… А понад цим – дивовижна гра тіней і сонячного світла.

– Ненавиджу… – пробурмотів тихо вельможа, міцніше стискаючи ціпка, наче збирався відлупцювати ним винного в буянні фарб. – Ненавиджу… – повторив ще запекліше і дещо голосніше. Міг би й заволати на повні груди, та який у тім сенс? Однаково ніхто не почує. Навіть сильний вітер, звичайний для таких висот, побоювався зачепити одиноку постать, обминаючи боком і зриваючи злість на безвинній кручі. Вишукуючи погано злежані камені і з грюкотом скочуючи їх по схилу гори.

Кількома метрами нижче, на крихітній терасці пронизливо скрикувала самка сапсана, схвильовано настовбурчуючи пір’я. Соколиха відчувала присутність чужака неподалік гнізда, але нікого не бачила. Це тривожило птаху, і, якби не пара пуцьвірінків, що вже оперилися, але ще не пробували злетіти, вона давно б метнулася геть, подалі від невидимої загрози.

– Прошу вибачення за запізнення, Повелителю…

Бундючний пан у сірій трійці відірвав погляд од величного краєвиду, невдоволено озирнувся і втупився у зігнуту в шанобливому поклоні худорляву постать у звичайнісінькій селянській свиті. Єдиною яскравою і нехарактерною прикрасою якої був строкатий циганський пояс. З жовтої шкіри, розшитий червоною ниткою і прикрашений безліччю блискучих мідних бляшок.

– Можеш не вибачатися, – недбало кинув вельможа, ледь помітним рухом підборіддя відповідаючи на глибокий уклін. – Я непогано провів час, милуючись околицями. Але надалі не варто так ризикувати, Босоркуне. У мене рідко бувають приступи меланхолії та добродушності.

– Ще раз прошу вибачити, Повелителю. Занадто клопітку справу ви мені доручили. Я вже геть з ніг збився, вишукуючи бодай-якийсь слід. Той триклятий козак Тиміш, немов крізь землю провалився.

– Не варто бездумно повторювати чужі бздури^[1], – глузливо хмикнув пан. – Навіть у вигляді приповідки, нареченої народною мудрістю. Якби Тиміш Куниця зумів вчинити окреслену дію – навіщо б ми його шукали? Провалившись крізь землю, він потрапив би простісінько до мене в тенета.

– Маєте слушність, Повелителю. Вибачте, ляпнув, не подумавши… Але, крім обмовки, все інше – щира правда. Навіть не збагну, з якого боку починати його пошуки.

– Дивно, Босоркуне, що провівши стільки літ поміж людей, ти так і не навчився їх розуміти. Запам’ятай, будь- кого можна знайти і примусити робити що завгодно, діючи через рідних та близьких… Як думаєш, чому я покликав тебе саме сюди?

– Бажання Повелителя закон. Мені і в голову не прийшло задуматися над цим, – знову вклонився худорлявий.

– Схоже, звичка розмірковувати тобі геть не притаманна, – осудливо мовив вельможа. – А даремно. За дурною головою і ногам нема спокою. Так люди кажуть?

– Вам видніше, Повелителю.

– Слушно… А тепер і ти можеш подивитися, – пан у сірій трійці тицьнув пальцем кудись у далечінь. – Поглянь. Що бачиш?

Босоркун навіть подумки не намагаючись обуритися (думки і почуття Повелитель розумів чи не краще за слова), слухняно повернувся у вказаному напрямку… І мимоволі охнув.

– Ви думаєте?..

Замість відповіді той тільки хмуро глипнув на худорлявого. Так, що Босоркун сполохано втягнув голову в плечі і зіщулився ще більше.

– Вибачте, Повелителю. Я зовсім не те мав на увазі.

– І цей у мене ще з найтямучіших чортів… – пробурчав вельможа. Потім націлив вказівний палець вниз, вказуючи на лаковані штиблети. – Бачиш, як забруднилися?

Худорлявий негайно рухнув на коліна, збираючись обтерти взуття Повелителя рукавом свитки.

– Облиш! – підвищив голос вельможа. – Ти прекрасно знаєш, яка ганчірка мені потрібна! І ось тобі моє слово: через місяць ти або витреш бруд триклятим штандартом, або вилижеш язиком. Але не ці м’які пантофлі, Босоркуне. Навіть не мрій! Для недолугих слуг у мене знайдеться відмінна пара чобіт з акулячої шкіри.

Чорт Босоркун крадькома проковтнув клубок у горлі, неначе вже наперед відчув у роті присмак власної крові.

– Я все, що накаже…

– Не треба порожніх обіцянок, – обірвав Повелитель. – Просто, виконай те, що я велів… Зроби мені втіху й отримай нагороду, а не покарання.

Закінчивши розмову, вельможа в сірій трійці змахнув полами плаща і ступив уперед, стаючи згустком мороку і зливаючись з тінню, яку відкидала скеля. Танучи і щезаючи в ній.

Худорлявий швидко підійшов до краю урвища, марно намагаючись простежити за своїм паном. А коли погляд його надибав гніздо чорного сокола, на виснаженому, хворобливому обличчі чорта з’явилася лиха і підленька посмішка.

Але й тепер неборака не мав талану… В ту мить, коли сопучи від натуги, Босоркун прикотив до урвиська важку брилу, соколиха сильним помахом крил виштовхнула обох пташенят з гнізда і кинулася слідом. Тож величезна каменюка, що з неймовірним грюком звалилася вниз, розчавила лише спустілу, покинуту пташину оселю.