Книга или автор
0,0
0 читателей оценили
270 печ. страниц
2019 год
16+

Олег Говда
Пливе човен – води повен

 
«Ой, тії очі темніші ночі,
Хто в них задивиться, – сонця не хоче!»
 
І. Франко

Частина I.  Dente lupus, cornu taurus petit (Вовк іклами, бик рогами)

Розділ перший

«Козаком бути добре, а моряком – краще…»

Дитячий віршик крутився в голові, як закільцьований файл, дуже точно відповідаючи настрою і краєвиду.

Широка, метрів зо тридцять річка, спокійна, як озеро, неспішно несе невеличкий рибальський човен, ледь-ледь похитуючи його, немов колиску. Ще й шепоче при цьому, ніби кіт на припічку муркоче. Синь, трохи вибілена рідкими пір’їнками хмар – вгорі і внизу. Красота… Тепло, світло і мухи не кусаються.

Подивившись, як я даю собі раду з веслами, Полупуд довго думав, жуючи вус, потім зітхнув і посадовив мене на корму. Довіривши стерно. Правда, перед цим додатково прив’язав його ремінцем до уключини.

Дія супроводжувалася коментарем, що він не збирається ганятися за стерном, через те що у декого руки з дупи ростуть.

Я, звичайно, міг би заперечити проти таких грубих інсинуацій. Руки у мене, як у всіх, до плечей причеплені, але коли запорожець перебуває у поганому настрої, краще промовчати. Від уїдливих слів корона з голови не впаде, а від щедрого козацького запотиличника – запросто. Особливо у виконанні Василя Полупуда. Навіть разом з головою.

Причина ж для кепського настрою запорожця була вельми поважна. У нас вкрали коней…

Ну, не щастить нам на коней – хоч трісни. Як то кажуть, то сіль в оці, то скалка в п’яті. Але і це ще не найгірше. Зрештою, кінь товар ходовий, цінний. У будь-якому господарстві потрібний… Загалом, сам в руки проситься. Значно гірше те, що коней викрав Олесь.

Василь як дізнався, аж обличчям потемнів. Ще б пак, ми того пуцьвірінка, як сирітку, байбуза, посеред чистого поля на кургані знайшли. Обігріли, нагодували, дали притулок, а він нам таку підлість влаштував. Та я б його за це власними руками…

До речі, про руки. Саме вони і вручили Олесеві поводи. Вчора вечором. Всі вже спати лягали, коли він підійшов і каже: «Не можу заснути в курені. Весь час здається, зовні хтось зачаївся і мене підстерігає. Піду, Петре, назовні ляжу. Хоч підскакувати кожну мить не треба».

Узяв сідло, пітник і вийшов. Пошарудів там, влаштовуючись. Через якийсь час знову заглянув.

– Не йде сон?

– Ні-і… Дай збрую, відведу коней до річки. Напою і скупаю…

– Не можна ж вночі.

– Ти про русалок? – хмикнув Олесь. – Не хвилюйся. Мене не зачеплять… – і швидко пояснив: – Річкові дівчата кінського поту не люблять. Близько не підходять.

Чуже бажання добровільно потрудитися задля загального блага завжди знаходило відгук у моїй душі. Тим паче, ця робота чекала зранку на мене. Так що я без жодних сумнівів мерщій видав Олесеві все необхідне і, незважаючи на прийняте рішення зав’язати тісніше знайомство з дещо дивакуватим хлопцем, в помічники не набивався. Після вчорашніх турбот і пригод зайва година сну була важливіша. Та й Олесь нікуди не дінеться. Наговоримося ще… А от він вирішив інакше.

– Старий я дурень… – зітхнув Полупуд. – Бачив же, що хлопчині, як під хвостом горить, так на Січ рветься. Але думав, що це він усе ще з неволі тікати продовжує. Таке часом трапляється з тими, хто з полону врятувався. Їм здається, що ще не досить далеко втекли, і погоня ось-ось наздожене. Думав, серед такої кількості козаків хлопчина відчує себе у безпеці і заспокоїться. А воно, бач як вийшло… Не догледів.

Бажаючи розігнати смуток, Василь взявся за весла і погнав човен з такою швидкістю, що вода аж спінилася. Я думав, запорожець розігріє кров і вгамується, але Полупуд навіть не думав збавляти темп. Загрібав, як найнявся…

Про те що Олесь пропав разом з кіньми, дізналися ближче до сніданку. Табун пасся в стороні від табору, а за хлопцем ніхто умисно не наглядав. Тож відкрилося все аж як вартові змінилися і хтось із козаків насмішкувато поцікавився, чого це ми своїх кобил окремо тримаємо?

Бачачи, що Полупуд не розуміє про що мова, вартовий додав, що бачив, як Олесь на інший берег з кіньми переправлявся. Але не затримував, думав, що Полупуд сам джуру кудись відправив, і тривогу піднімати не став. От тоді я і пригадав учорашню розмову.

Загалом, Олесь розрахував усе точно. Ми його ні в чому не підозрювали, а іншим до хлопця і поготів не було жодного діла. Незрозуміло інше, – якщо він справді на Січ подався, то чому таким дивним чином? Адже ми теж туди збиралися. Хотіли тільки сотника Сороку дочекатися.

Що може гнати хлопчину в кіш з таким нетерпінням? За допомогою поспішає? Куди і кому? Сам же казав, що людолови всіх убили. А якщо ні, то чому в Трясила козаків не просив? Десяток досвідчених і добре споряджених воїнів – доволі грізна сила. З півсотнею ординців цілком здатні самотужки впоратися. А сотню з обозом – затримати до підходу Сороки.

До речі, про сотника. Хотіли чи ні – а тепер уже при-йшлося чекати. На щастя, недовго. Мічений правду сказав, трохи ближче до вечора Сорока з’явився. З трьома десятками козаків. Про що вони з Полупудом тлумачили, я не чув. Але закінчилася розмова тим, що нам видали один із човнів, що були на заставі…

Так що тепер, по воді, ми навіть швидше за Олеся до Базавлука доберемося… Ось і питається – чого зірвався? Лишень гірше зробив. Яка б потреба його на Січ не гнала, конокрадів ніде не люблять. На що ж розраховував? Чи справа така пильна, що власної голови не шкода?

Ні, нічого не сходиться. Чим довше сушу голову, тим більше заплутуюся. І знову згадується навдивовижу чиста шия і зап’ястя без слідів оков у колишнього невільника.

– Я ось що запитати хотів… Ти не звернув уваги, що на тілі хлопця жодних слідів ув’язнення не було?

– Сліпий я, чи що? – в такт руху весел, розмірено відповів запорожець. – Ти правило рівніше тримай. На середині течія сильніша.

За роздумами я й не помітив, що річка помітно прискорилася. Навіть без зусиль козака, береги пропливали набагато шустріше. Та й шум посилився. Наче десь неподалік швидкісний автобан проходить.

Про причини Полупуда питати не став. Не дитина. Два і два скласти можу. Зрозуміло, що це вже Дніпро чути. Ще трохи і притока винесе нас на основне русло. От тільки нам з ним, на жаль, не по дорозі. Базавлуцька січ теж у плавнях, по інший бік ріки. Так що Дніпро доведеться навскоси проскочити. І чим швидше, тим менше потім вертатися… Тому Василь і сів на весла. Але, поки до боротьби з течією не дійшло, є час поговорити.

– А що ж не говорив нічого? Хіба не підозріло, що людолови хлопця не зв’язували?

– Трапляється і таке… – пробурчав козак. – Коли хлопчина гарненький, його окремо, разом з дівчатами тримають. Розумієш?.. Ну, і поводження інше.

Чого тут не зрозуміти. У толерантному суспільстві зріс, бодай його качка копнула. Власне кажучи, мені байдуже кому з ким веселіше жити, але… як то говориться, є нюанс.

– Я й не хотів хлопця конфузити, – продовжив Полупуд. – Тим паче, перед козаками. Клеймо поставити багато розуму не потрібно, а змити – навіть кров’ю не завжди виходить… Ну, годі ляси точити. Зараз нас на плесо винесе… Гляди вперед і прав он на ту скелю… Бачиш? Яка на ведмежу голову схожа! – Василь напівобернувся і хитнув підборіддям, вказуючи напрямок.

– Бачу.

– Чудово… Круто не забирай. Дніпро тільки здається тихим, а хвиля сильна. Переверне човен і ойкнути не встигнеш…

– Зрозумів… – хотів ще додати, мовляв, не турбуйся, все зроблю як треба, але увагу прикував до себе великий човен, що зненацька вигулькнув з-за вигину. Прапора, вимпела або яких інших розпізнавальних знаків на ньому не було. А хоч би й були – я однаково на них не розумівся.

– Василю, дивись! – тицьнув пальцем. – Це чайка? Так?

Полупуд, що сидів спиною вперед, швидко глянув і хитнув чубом.

– Ні, Петре. То не бойове судно. Байдак купецький. Бачиш, як низько сидить? Замалим хвилю бортом не черпає. Жадібний купець… Багато вантажу взяв. Як тільки через пороги переправилися? Чи вже на пониззі довантажували? Та, Господь з ними… швидко йдуть, поспішають. Навіть вітрило підняли. Ми ще й на середину не випливемо, як повз проскочать. Забудь. Не відволікайся… Тримай рівніше. Бачиш, нас зносить…

Справді, щойно притока винесла човен на плесо, як Дніпро не забарився показати силу. Підхопив легке суденце, немов шкаралупу, і поніс. Василь налягав на весла, я ж намагався тримати рульове весло так, щоб йти навскоси.

Боротьба з річкою потребувала всієї уваги і сили, тож стало не до розглядання чужого судна. Пливуть люди до моря, ну… і шовковою скатертиною дорога. Головне, розрахувати швидкість так, щоб не зіткнутися.

Це тільки здається смішним… Мовляв, річка широка, з берега на берег стрілу не перекинеш… А насправді, якщо вже у моєму світі літаки примудряються зіштовхуватися – то краще ґав не ловити. Береженого і Бог береже.

– Суши весла! Пропустимо купця… – скомандував я, оскільки Василеві весь час озиратися було незручно, а байдак накочувався вельми споро. Весла, вітрило, течія… Це не лебідь, рак і щука. Тут запряг в одному напрямку тягне.

Полупуд втягнув весла і обернувся, цікавий подивитися зблизька на купецький човен. Я ж правив веслом так, щоб і човен не знесло сильно, і байдак пройшов повз нас, не ближче ніж за п’ятнадцять-двадцять метрів.

– Слава Ісусу Христу! – прокричав Василь, коли ніс байдака майже порівнявся з нами. – Звідки і куди прямуєте, панове? Якщо не таємниця велика…

– Зверху вниз за течією… – жартівливо відповів хтось. Після чого додав серйозніше: – Слава навіки Богу нашому! У Ачі-Кале1 правимо. Кажуть, нині там хорошу ціну на пшеницю дають. Саранча і в цьому році не дозволила голомозим урожай зібрати… на пні всі хліби стерла. Від Бахчисарая і аж під Перекоп – чорна земля. Як зорано.

Начебто нічого такого надзвичайного і не сказав, сарана на Туреччині діло звичне, але Василь чомусь втратив інтерес до розмови. Махнув знехотя, мовляв, бувайте і відвернувся.

– Крук! Ти бачиш хто це?! – закричав хтось у наступну мить таким голосом, наче йому жару за халяви сипонули. – То ж Полупуд! Щоб очі мої тріснули!

Голос цей для запорожця мав був знайомим, оскільки Василь пригнувся, немов перед стрибком і схопився за весла. Потім підхопився на ноги, небезпечно хитнувши човен.

– Втече! – продовжував рвати горлянку невідомий.

– Ні, не цього разу… – відповідав хтось спокійніше. А у наступну мить гримнув постріл. Човен хитнувся сильніше, і Полупуд зник. Разом з веслом…

Я в заціпенінні відпустив кормило, обіруч вчепився в борт і, не відриваючи погляду, дивився на річку, чекаючи, що голова козака ось-ось з’явиться на поверхні. Але час спливав хвилина за хвилиною, а запорожець не виринав. Занадто довго, навіть для такого відмінного плавця, як Полупуд.

– Як же так? Ні, цього не може бути… – облизав пересохлі губи, подивився на купецький байдак і побачив націлене дуло мушкета. Навіть з десяти метрів воно здавалося величезною чорною дірою, здатною засмоктати весь світ.

– Гей, хлопче! Якщо теж не хочеш піти раків годувати, стрибай у воду і пливи до нас. Обіцяю, залишимо живим. У Ачі-Кале не лише збіжжя, але й невільники в ціні… Ну, чого завмер? У шаровари зі страху наклав? Нічого, поки допливеш – виполощеш. Ніхто й не помітить.

Гучний регіт був останнім, що я почув, перш ніж дніпровська хвиля підгадала слушну мить, розвернула човен поперек течії і одним дужим поштовхом перекинула його. Змахнувши руками, я полетів у воду, і хвилі зімкнулися над головою, наче завіса впала.

– ♦ —

Помирати не хотілося категорично. Абсолютно і цілком. Всіма фібрами або що там у душі є. Якого дідька?! Я не герой, що грудьми на амбразуру, і не камікадзе, та й взагалі – це не мій світ. Чому я повинен отак безглуздо загинути? Пропасти ні за цапову душу!

О-хо-хо… Якось негарно виходить. З переляку чи від несподіванки мене так плющить? Боягузтвом не те що віддає – смердить за версту, як недільним стервом. Треба для виправдання інше щось придумати, якщо не шляхетніше, так хоч благозвучне. Нехай і для внутрішнього використання, але чого хорошого в тому, що сам від себе носа вернути будеш?

Ой! Згадав! Є причина! Є! Мені ні в якому разі не можна вмирати. Адже тоді ніхто не дізнається про тих бідолах, що залишилися зимувати в плавнях. Якщо Полупуд загинув – я єдиний, хто може привести жінкам допомогу. Так що я тепер не належу самому собі і повинен вижити за будь-яку ціну!

Полегшало? Не надто… Але, як робоча версія, годиться. Тим паче, часу вигадувати щось інше все одно немає. Пара сильних рук вхопила мене за сорочку і втягла в байдак, немов куль. Яким я, про всяк випадок, намагався прикинутися. Не зумів…

Рятівникам якість гри не сподобалася і нагородою за фальш став міцний стусан під ребра.

– Ану, вставай! Бач, розлігся, як панянка!

Після чого я був поставлений на ноги і нагороджений ще одним чутливим стусаном у живіт. Аж подих забило.

– Гляньте, як повітря ротом хлипає! – заіржав хтось. – Чисто карась… – і продовжив уже без сміху: – Гей, карасику… Ти хто такий? Звідки Полупуда знаєш? Та не бреши. Вогнем катувати станемо!

– Не знаю я його…

Спробу відхреститися від знайомства з Василем не зарахували. І на підтвердження цього негайно прилетів міцний потиличник. В тому сенсі, що у голові загуло, як у церковному дзвоні. Коротка пауза і ще разок – тепер в інше вухо.

– Христом Богом клянуся! – заволав я, намагаючись уникнути продовження. – Перший раз його на Микитин-ській заставі побачив.

Устиг. Більше мене не били. Ким би не були ці люди, але Дніпро вони знали. До того ж не могли не бачити, звідки наш човен йшов. Хоча б напрямок… І що на тій протоці стоїть козацька застава, теж відали. Значить, я і про все інше міг не брехати. Ну, а до того, хто правду каже, і ставлення інше.

Мене штовхнули в груди, примушуючи сісти на якийсь куль. Але я не очікував подібної люб’язності, тож позадкував, перечепився за нього і повалився навзнак, ухитрившись добряче прикластися потилицею об фальшборт. Так що на якийсь час знову випав з реальності.

Установите
приложение, чтобы
продолжить читать
эту книгу
255 000 книг 
и 49 000 аудиокниг