Читать книгу «Шлюбний договір» онлайн полностью📖 — Мишель Ричмонд — MyBook.
image

Мішель Річмонд
Шлюбний договір

Ця книга є художнім вимислом. Будь-які посилання на історичні події, реальних людей і реальні місця – ненавмисні. Інші персонажі і події є вигадкою автора, і будь-які збіги з реальними подіями, місцями або людьми, живими чи мертвими, є суто випадковими.


Шановний читачу!

Спасибі, що придбали цю книгу.

Нагадуємо, що вона є об’єктом Закону України «Про авторське і суміжні право», порушення якого карається за статтею 176 Кримінального кодексу України «Порушення авторського права і суміжних прав» штрафом від ста до чотирьохсот неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або виправними роботами на строк до двох років, з конфіскацією та знищенням всіх примірників творів, матеріальних носіїв комп’ютерних програм, баз даних, виконань, фонограм, програм мовлення та обладнання і матеріалів, призначених для їх виготовлення і відтворення. Повторне порушення карається штрафом від тисячі до двох тисяч неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або виправними роботами на строк до двох років, або позбавленням волі на той самий строк, з конфіскацією та знищенням всіх примірників, матеріальних носіїв комп’ютерних програм, баз даних, виконань, фонограм, програм мовлення, аудіо- і відеокасет, дискет, інших носіїв інформації, обладнання та матеріалів, призначених для їх виготовлення і відтворення. Кримінальне переслідування також відбувається згідно з відповідними законами країн, де зафіксовано незаконне відтворення (поширення) творів.

Книга містить криптографічний захист, що дозволяє визначити, хто є джерелом незаконного розповсюдження (відтворення) творів.

Щиро сподіваємося, що Ви з повагою поставитеся до інтелектуальної праці інших і ще раз Вам вдячні!

Кевіну


1

Я лечу кудись «Сессною», і літак стрибає по повітряних ямах. Голова розколюється, на сорочці кров. Я й гадки не маю, скільки минуло часу. Я дивлюся на свої руки, очікуючи побачити кайданки, але їх нема. Лише звичайний ремінь безпеки перехопив мій поперек. Хто мене пристебнув? Я навіть не пам’ятаю, як сідав у літак.

Через відчинені двері кабіни видно потилицю пілота. У літаку нас лише двоє. Під нами – засніжені гори, літак атакують вітри. Пілот ані мить не відволікається від приладів, спина його напружена.

Я підіймаюся та торкаюся голови. Кров запеклася – липке місиво. У животі бурчить. Останнє, що я їв, – французький тост. Але коли це було? На сусідньому сидінні я знаходжу пляшку води та сандвіч, загорнутий у папір. Я відкриваю пляшку і п’ю.

Розгортаю сандвіч – шинка зі швейцарським сиром – і вгризаюся в нього. От лайно. Щелепам боляче жувати. Схоже, хтось дав мені в пику вже після того, як я відключився.

– Ми летимо додому? – питаю пілота.

– Дивлячись що ви називаєте домом. Ми прямуємо в Хаф-Мун-Бей.

– Вам нічого про мене не сказали?

– Ім’я, пункт призначення та й по всьому. Я просто таксист, Джейк.

– Але ви член «Договору», так?

– Звичайно, – відповідає він незворушним тоном. – «Вірність Дружині, відданість Договору. Поки смерть не розлучить нас».

Він обертається, але тільки для того, аби окинути мене поглядом, після якого стає зрозуміло, що питань ставити більше не варто.

Ми влітаємо у повітряну яму, і сандвіч випадає у мене з рук. Лунає сигнал тривоги. Пілот лається і гарячково тисне на кнопки. Він кричить щось диспетчеру повітряної служби. Ми стрімко втрачаємо висоту, і я, вчепившись у підлокітники, думаю про Еліс, згадую нашу останню розмову і шкодую, що стільки всього не встиг сказати.

Утім, літак несподівано вирівнюється і набирає висоту, і все ніби приходить у норму. Я збираю з підлоги шматки сандвіча, сяк-так загортаю в папір і кладу на сусіднє сидіння.

– Вибачте, турбулентність, – каже пілот.

– Ви не винні. Хороший маневр.

Нарешті, вже над сонячним Сакраменто, пілот розслабляється, і ми балакаємо про те, що хлопці з «Голден Стейт Ворріорс» несподівано добре відіграли сезон.

– Який сьогодні день? – питаю я.

– Вівторок.

Я з полегшенням і вдячністю помічаю в ілюмінаторі знайому лінію узбережжя і маленький аеропорт Хаф-Мун-Бей. Відразу після посадки пілот обертається до мене і каже:

– Не перетворюйте це на звичку, гаразд?

– Не збираюся.

Беру сумку і виходжу. Не глушачи двигунів, пілот зачиняє двері, розвертається і знову йде на зліт.

Я заходжу до кафе, замовляю гарячий шоколад, відправляю Еліс повідомлення. Будній день, друга по обіді, так що, напевно, у неї зараз тисяча нарад. Так не хочеться набридати, але мені справді треба з нею побачитися.

Відповідь приходить негайно.

Де ти?

На летовищі.

Звільнюся о пятій.

Від офісу Еліс до Хаф-Мун-Бей понад тридцять кілометрів. Еліс пише, що в центрі затори, тож я замовляю собі їжу, майже всю ліву половину меню. У кафе порожньо. Жвава офіціантка в бездоганно відпрасованій уніформі вагається. Коли я сплачую рахунок, вона каже:

– Гарного дня, друже.

Виходжу на вулицю і сідаю на лавці. Холодно, туман накочує хвилями. Поки під’їжджає старенький «ягуар» Елсі, я замерзаю. Підіймаюся і поки перевіряю, чи не забув чого, Еліс іде до мене. На ній строгий костюм, але для керування машиною вона змінила туфлі на підборах на кросівки. Її чорне волосся вологе від туману. Губи нафарбовані темно-червоною помадою, цікаво, чи це для мене? Сподіваюся, що так.

Вона встає навшпиньки і цілує мене. Лише тоді я розумію, як же сильно за нею скучив. Потім вона відступає на крок і оглядає мене з голови до ніг.

– Ну, принаймні, з тобою все в порядку.

Вона легенько торкається моєї щоки.

– Що трапилося?

– Точно не впевнений.

Я обіймаю її.

– Чого від тебе хотіли?

Мені так багато треба їй розповісти, але я боюся. Що більше вона знає, то більш це для неї небезпечно. До того ж, треба визнати, правда їй зовсім не сподобається.

Що б я тільки не віддав, аби повернутися у самий початок – до весілля, до Фіннеґана, до того, як «Договір» перевернув наші життя.

2

Буду відвертим, весілля – це була моя ідея. Може, не місце, частування, музика та всі інші речі, які так чудово вдавалися Еліс. Але сама ідея належала мені. Ми з Еліс знали одне одного три з половиною роки. Я хотів бути з нею, а шлюб здавався мені гарантією того, що я її не втрачу.

Еліс не завжди відрізнялася постійністю. В юності вона була відчайдушною, імпульсивною, іноді миттєво занурювалася у щось яскраве та блискуче. Я боявся, що як затягну, вона від мене піде. Весілля, якщо вже говорити чесно, було запорукою стабільності.

Пропозицію я зробив теплого січневого вівторка. Помер її батько, і ми поїхали до Алабами. Це був останній із її живих родичів, і його смерть шокувала Еліс. Після похорону ми два дні давали лад будинку в передмісті Бірмінгема, де Еліс провела дитинство. Ми розбирали коробки з речами на горищі, в кабінеті й гаражі. Будинок був повен речей, що належали її родині: нагороди батька, отримані за роки військової служби, бейсбольні трофеї брата, кулінарні книги її померлої матері, вицвілі фотографії бабусі і дідуся. Ми ніби наткнулися на скарбницю нечисленного племені, давно забутого і такого, що належало до зниклої цивілізації.

– Я остання, – сказала вона.

Ані нотки жалю, лише констатувала факт. Її мати померла від раку, брат наклав на себе руки. Вона це пережила, але не без шрамів. Зараз я розумію, що це становище останньої живої людини в сім’ї зробило її більш люблячою та відчайдушною, аніж могло бути. Якби їй не було так самотньо в цьому світі, не впевнений, що вона сказала би мені «так».

Обручку я замовив за кілька тижнів до тієї поїздки, а доставили її мені майже відразу, як Еліс дізналася про батькову смерть. Не можу сказати чому, але я поклав коробочку з обручкою в кишеню дорожньої сумки, коли ми виїжджали до аеропорту.

Через два тижні ми домовилися про зустріч з ріелтором, аби він оцінив будинок. Ми ходили кімнатами, агент щось швидко занотовував, ніби готуючись до відповіді на іспиті. Потім ми вийшли на ганок, чекаючи на його присуд.

– Чи впевнені ви, що хочете продати будинок? – запитав ріелтор.

– Так, – відповіла Еліс.

– Просто…– Він махнув у наш бік текою із затискачем для паперів. – Чому б вам не залишитися тут? Одружилися б, дітей завели. Будуйте собі своє життя. Цьому місту так бракує молодих сімей. Моїм дітям тут нудно. Моєму синові довелося піти у футбольну команду, тому що для бейсбольної дітей не вистачає.

– Тому що…– промовила Еліс, дивлячись кудись на вулицю.

Ось так. «Тому що…» Ріелтор повернувся до ділового тону. Назвав ціну, а Еліс її ще трохи знизила.

– Але це нижче за ринкову ціну для нашого району, – здивувався чоловік.

– Нехай. Головне, щоб швидше, – відповіла вона.

Він записав щось собі.

– Це тільки полегшить мені роботу.

За кілька годин під’їхала вантажівка, робочі винесли з будинку меблі та стару техніку. Залишилися тільки два шезлонги біля басейну, воду в якому не міняли, певно, відколи його вирили та забетонували 1974 року.

На ранок до будинку приїхала інша вантажівка, з іншими робочими – ріелтор надіслав ремонтну бригаду з новими меблями. Робочі діяли швидко і впевнено, розвішували по стінах абстрактні картини, розставляли на полицях дрібнички. Коли вони закінчили, будинок залишився ніби таким самим, але насправді став іншим: чистішим, просторішим, звільненим від мотлоху, в якому і була його душа.

Через день агенти з нерухомості уже приводили до будинку потенційних покупців, котрі перешіптувалися, відкривали і закривали кімнати, читали опис. Того ж дня ріелтор зателефонував і сказав, що знайшов чотирьох покупців, і Еліс погодилася на найвищу пропозицію. Ми зібрали речі, і я забронював зворотні квитки до Сан-Франциско.

Увечері, як з’явилися зорі, Еліс вийшла подивитися на нічне небо і попрощатися з Алабамою. Стояла тепла погода, із сусідського двору доносився аромат барбекю. Вода в басейні виблискувала у світлі ліхтарів, а в шезлонгах сиділося так само затишно, як, напевно, і того дня, коли її батько їх поставив, коли його дружина була красивою і засмаглою, а його діти – маленькими і невгамовними. Я відчував, що зараз нам настільки добре, наскільки це взагалі можливо в Алабамі, проте Еліс була дуже сумною і не помічала цієї краси, що так зненацька накинулася на нас.

Потім я розповідав нашим друзям, що ідея зробити Еліс пропозицію прийшла до мене саме цієї миті, спонтанно. Мені захотілося, аби їй стало краще. Захотілося показати, що майбутнє є. Я хотів принести їй щастя у такий важкий для неї день.

Я опустився на одне коліно біля басейну і, не кажучи ані слова, підніс Еліс каблучку на вологій від поту долоні. Вона подивилася на мене, вона поглянула на каблучку, вона посміхнулася і сказала:

– Гаразд.

3

Одружилися ми на березі Рашен-Рівер, за дві години їзди на північ від Сан-Франциско. Місяцем раніше ми приїздили сюди, аби оглянути місце. Причому двічі проїхали повз – на дорозі не було вказівників. Коли ми відчинили ворота і пішли стежкою до річки, Еліс обняла мене і сказала, що їй тут дуже подобається. Спочатку я подумав, що вона жартує. Місцями трава була аж у людський зріст.

Це була територія величезної молочної ферми, в полі паслися корови. Ферма належала гітаристці з першого гурту Еліс. Так, вона раніше була в гурті, і ви, можливо, навіть чули їхні пісні, але про це ми поговоримо пізніше.

Напередодні весілля я ще раз навідався на ферму і знову проїхав повз. Але цього разу тому, що місце мало зовсім інакший вигляд. Гітаристка, Джейн, кілька тижнів підстригала траву та настилала дерен. Вийшло чудово. Нагадувало поле якогось усесвітньо відомого гольф-клубу. Галявина переходила в пагорб, який похило спускався до річки. Джейн сказала, що їм бракувало нагоди привести все до ладу.

На галявині були велике шатро, веранда, басейн з будиночком. На березі височіла сцена, на пагорбі – альтанка. Корови так само неквапливо блукали довкіл.

Принесли стільці, столи, парасольки, апаратуру. Еліс не любила весілля, зате полюбляла вечірки. І хоча за роки знайомства ми не влаштували жодної, вона мені про них розповідала. Танцювальні вечори, і дискотеки на пляжах, і тусовки в колишніх квартирах Еліс – у неї насправді був талант до цього. Тож в усьому, що стосувалося організації весілля, я повністю поклався на неї. Після місяців підготовки все було доведено до досконалості та розраховано по хвилинах.

Двісті гостей. Передбачалося, що їх буде порівну: сто з мого боку, сто – з її, але потім усе якось перемішалося. Список вийшов різношерстий, як і на будь-якому весіллі. Мої батьки і бабуся, партнери з юридичної фірми моєї дружини, колеги з клініки, де я працював, колишні клієнти, друзі з коледжу, однокласники, друзі Еліс по гурту та інші дивні персонажі.

І Ліам Фіннеґан із дружиною.

Ми внесли їх у список останніми – під номерами 201 та 202. Еліс познайомилася з ним за три дні до весілля в юридичній фірмі, де вона вдень і вночі працювала вже рік. Знаю, здається дивним, що моя дружина – юрист. Якби ви знали її краще, теж здивувалися б. І про це ми також поговоримо пізніше. Важливо тут, що прийшли Фіннеґани – Фіннеґан та його дружина, Ліам та Фіона, гості номер 201 та 202.

Еліс як молодий радник працювала над справою Фіннеґана у фірмі. Щось там про авторські права. Це зараз Фіннеґан став бізнесменом. А колись він співав у відомому ірландському фолк-рок-гурті. Ви навряд чи чули їхні пісні, але, можливо, десь бачили його ім’я. Про нього свого часу писали всі музичні журнали Британії – «Q», «Uncut», «Mojo». Десятки музикантів стверджують, що саме він найбільше вплинув на їхню творчість.

Коли Еліс доручили займатися справою Фіннеґана, його диски в нашому домі грали на постійному повторі. Сама справа була настільки простою, наскільки тільки може бути простою справа про захист інтелектуальної власності. Гурт початківців украв частину його пісні і зробив із цього відомий хіт. Якщо ви, як і я, не володієте технічною стороною музичного мистецтва, то не помітите схожості, але якщо ви музикант, то, як сказала моя дружина, відразу побачите, хто що вкрав.

Справа почалася з одного коментаря Фіннеґана, зробленого кілька років тому. Він сказав журналістові, що хіт того гурту підозріло нагадує пісню з його другого альбому. Він не збирався роздувати цієї справи, проте директор гурту надіслав йому листа з вимогою вибачитися і публічно заявити, що його підопічні пісню не крали. Тоді-то все і закрутилося, унаслідок моїй дружині довелося не покладаючи рук працювати над своєю першою великою справою.

Як я казав, вона була молодшим радником, так що коли Фіннеґан справу виграв, уся слава дісталася партнерам – власникам фірми. Через місяць, за тиждень до нашого весілля, Фіннеґан відвідав фірму. Суд постановив виплатити йому божевільну купу грошей, набагато більше очікуваного, і вже точно набагато більше того, що йому було треба, ось він і захотів подякувати всім за роботу. Коли він прибув, партнери провели його до конференц-зали і стали розповідати казки про свою геніальну стратегію. Фіннеґан їм подякував, а потім раптом запитав, чи не можна йому побачити всіх співробітників, які працювали над справою. Він процитував кілька фраз із клопотань і записок до справи, тим самим показавши, що він у курсі найдрібніших подробиць.

Найбільше йому сподобалася юридична записка, яку підготувала Еліс. Вона була забавною і креативною – зрозуміло, наскільки це припустимо у строгому документі. Партнери запросили Еліс до конференц-зали. Хтось згадав, що у вихідні вона виходить заміж. Фіннеґан сказав, що обожнює весілля, і Еліс жартома поцікавилася, чи не хоче він прийти на наше. На загальний подив, Фіннеґан відповів, що вважатиме за честь. Перед тим як піти, він ще раз підійшов до Еліс, і вона вручила йому запрошення.

Двома днями пізніше кур’єр привіз нам посилку. Того тижня ми отримали вже достатньо весільних презентів, тож особливо не здивувалися. Замість зворотної адреси було написано: Фіннеґани. Я розпечатав конверт; усередині виявилася біла листівка із зображенням весільного торту. Витончено.

Еліс та Джейку. Прийміть сердечні вітання з нагоди вашого майбутнього одруження. Поважайте свій шлюб, і він подарує вам багато щасливих моментів.

Ліам

Отримані до цього подарунки не можна було назвати сюрпризами. Я навіть вивів щось на зразок формули для визначення вмісту коробки. Вартість подарунка дорівнює доходу дарувальника, помноженому на кількість років знайомства і поділеному на число «пі». Ну, або щось на зразок того. Бабуся подарувала нам столовий сервіз на шість персон. Кузен купив тостер.

Однак обчислити подарунок від Фіннеґана не видавалося можливим. Процвітаючий бізнесмен, який тільки-но виграв гучну справу, музикант, у якого за плечима було безліч пісень, які, можливо, не принесли йому особливого багатства. Просто знали ми його зовсім недовго. Ну добре, ми взагалі його не знали.

Змучений цікавістю, я відразу ж відкрив посилку. Там виявилася велика, важка скринька із рецикльованої деревини з випаленим на кришці логотипом. Спочатку я подумав, що всередині якийсь ексклюзивний, жахливо дорогий ірландський віскі. Такий подарунок якраз відповідав би моєму рівнянню.

Мені стало трохи не по собі. Ми з Еліс не тримали вдома міцних напоїв. Я мушу пояснити. Ми з Еліс познайомилися в реабілітаційному центрі на північ від Сонома. Я тоді вже працював психотерапевтом і хапався за будь-яку можливість набратися досвіду. Друг попросив його підмінити, а я погодився. На другий день я вів груповий сеанс, на якому була присутня Еліс. Вона зізналася, що стала зловживати алкоголем і їй треба зупинитися. Не назовсім, а поки вона не змінить життя настільки, аби воно було стабільним. Вона сказала, що ніколи не пила раніше, але після серії трагічних випадків у родині стала поводитися нерозважливо і тепер хоче взятися за розум. На мене справили враження і її рішучий настрій, і ясність суджень.

Коли я через кілька тижнів повернувся в місто, то вирішив їй зателефонувати. Я вів групу для старшокласників зі схожими проблемами і сподівався, що Еліс погодиться перед ними виступити. Про свою проблему вона розповідала чесно і прямо, але чаруюче. Мені хотілося встановити довірчі відносини з підлітками, а Еліс вони послухали б. І анітрохи не зашкодило, що Еліс займалася музикою. Потерта косуха, коротке чорне волосся, гастрольні історії; вона круто звучала й виглядала.

Коротше, вона погодилася виступити перед групою, все пройшло добре, я запросив її пообідати, потім ми подружилися, стали зустрічатися, з’їхалися, ну а далі ви знаєте, я зробив їй пропозицію.

Отже, коли я відкрив подарунок від Фіннеґана, то внутрішньо зіщулився, побачивши шухлядки, схожі на футляр для страшенно дорогого алкоголю. У перші місяці нашого з Еліс знайомства вона взагалі не пила спиртного. Потім час від часу стала дозволяти собі баночку пива або келих вина за вечерею. Ті, у кого алкогольна залежність, ведуть себе не так. Однак у Еліс виходило зупинитися. Тільки пиво та вино. А стосовно міцних напоїв, то вона жартувала, що після них «дехто опиниться в тюрязі». Це важко уявити, але Еліс контролювала себе краще за всіх, кого я знав.

Я поставив подарунок на стіл. Витончений, елегантний дерев’яний ящик.

Однак напис на кришці був якийсь дивний.

«Договір».

Який це з ірландських віскі називається «Договір»?

Премиум

3.29 
(7 оценок)

Шлюбний договір

Установите приложение, чтобы читать эту книгу

На этой странице вы можете прочитать онлайн книгу «Шлюбний договір», автора Мишель Ричмонд. Данная книга имеет возрастное ограничение 16+, относится к жанрам: «Триллеры», «Современная зарубежная литература». Произведение затрагивает такие темы, как «остросюжетная мелодрама», «психологические триллеры». Книга «Шлюбний договір» была написана в 2017 и издана в 2019 году. Приятного чтения!