Трембіта звучить. Чуєте? Плаче за коханням, що його давно вже віднесла потоком гірська річка. Не склалося, не судилося, не доля.
Іван та Марічка. Українські Ромео і Джульєтта. Діти гір, казкової природи і мальовничих полонин. Діти ворогуючих родин. Покохали, полюбилися. Стільки сподівань, надій, мрій. Стільки слів застигло в кронах смерек. Разом навіки?
Не їм кувала зозуля літа. Не для них рушники вишивались.
І весільні співи теж не для них.
Заросли вже давно стежинки, ті що разом вони топтали.
А "Черемош мчить, жене зелену кров гір, неспокойну й шумливу." Життя продовжуються, хоча воно вже зовсім інше.
Без Марічки, без ії співанок світ не такий. Де вони, ті милі очі? Ті чорні коси?
У Іванка туга в серці. Чорна хмара накрила всі мріі, перекреслила майбутнє.
Та час не стоїть на місці. Все минається. Все проходить. День за днем роки стирають навіть саме страшне.
И
Хто не втрачав коханої, той не знає, що рана не гоїться. Іван знав, саме тому, напевне, не мав щастя в подружньому житті, хоча мав достаток.
Палагня не була в тому винна. Просто вона не була Марічкою. У тому то й біда.
Розлука з коханою була вічною. Любов з Палагнею, саме любов, не кохання, була справжньою, але вогню не було. Серце не билось. Кольори не були яскравими.
Егей, гори-полонини, не бачити вам уже такого кохання. Нявки так не кохають. І мольфари теж.
Десь тільки знову заграє трембіти, сповіщаючи про чиюсь смерть.
Красиво заплаче вона за чужим життям, затужить за занапащеними роками.
Іван полине до своєї Марічки.
Вони все ж таки знайшли спосіб поєднатися.
Не сумуй, трембіто, не буди предків. У когось доля бути героєм. А в когось просто легендою.