Оповідання

Посвята моїй любій матері

Смерклося. Рожевий на заході край неба м’яким блиском осявав морозне повітря; останнє світло помершого дня, продершись крізь шибки до хати, ледве-ледве змагалось з сутінями, бо в хаті вже таки добре посутеніло.

Хима, сидячи на ослінчику, підкладала солому у грубку. Веселе полум’я жваво стрибало по соломі, осявало старе, борознами пооране обличчя Химине, плигало по стіні золотим зайчиком. У хаті було тихо: лиш солома тріщала в грубці та цвіркун цвірінькав під полом.

– Старий!..

Тихо.

– Хомо! – голосніше обізвалась Хима.

– Агов!

З-за грубки почулась шамотня.

– Я оце сиджу, – почала Хима, – та й думаю, що в нас борошно минулося… Тільки в нас хліба, що на полиці… – І я не про що ж думаю… та що ж ти вдієш, коли не вродило… Доведеться пудити… Візьми в жида пуд та й поклади карбованця з сороківкою… А де тії гроші?..

Хима тихенько зітхнула. І знов стало тихо в хаті. Старі, хоч нарізно, та все про одно думали: свій хліб минувся, а купити ні за що…

«Починається!.. – думав Хома. – Оце він саме починається, той час, коли не стає хліба, нема й заробітків, час журби та горя, коли чоловік хотів би, як муха, зслизнути на зиму, щоб якось перетривати лиху годину».

Щороку сутужно Хомі, щороку не стає свого хліба, а сього року таки зовсім погано… І не дивниця, бо сього року недорід. Поля, звісно, обмаль: шнур під озимину, шнур під ярину, а шнур – толока, в кожній руці по шнурові. Ще як вродить, то потягне хліба до весни, а сього року жито вродило обрідне, ярину град вибив… Змолотив Хома жито, переміряв та й зажурився, аж сумно йому стало та страшно: жита усього було десять мірок… Коли б же хоч тих десять мірок змолоти – усе було б хліба на який там час, а то й на насіння треба лишити, треба і в гамазеї вернути, що винен… І так уже з тим хлібом поводилися обережно, так стереглися, щоб і крихіточка не загинула марно, а не стало… От лежить на полиці останній буханець хліба, а в діжі, де була мука, лиш пилочок біліє насподі, може, змете баба на галушки…

Конец ознакомительного фрагмента.