Як же ж круто, коли мрії збуваються!
Думка банальна, але саме вона вперто бриніла в моїй голові останні півгодини читання "Мексиканських хронік". Виявляється, докладне ознайомлення із історією "сбычи мечт" - надзвичайно захоплива штука. Хто б міг подумати... Після купівлі "Хроніки" тихенько вилежувалися собі на шафі заледве не півроку - якось все не до них було. Що ж я... травелогів не читала?..
Нє. Он прямо таких - не читала. Яких? Написаних співвітчизником, однолітком, людиною, з якою все ж таки спільного куди більше, аніж із знаними зарубіжними мандрівниками... До того ж - написаних жваво, дотепно, і якось... на диво _правильно_ - збалансовано, динамічно, цікаво, небідною мовою. Після трохи нудьгуватих (чи просто - занадто деталізованих?) перших розділів про Мрію як таку та складнощі з її реалізацією, власне розповідь про місячну подорож Мексикою в Максима Кідрука побігла так, що від шелесту сторінок у вухах посвистувало. На декілька днів (розтягувала, як могла, але зрештою зламалася й дочитувала, не відриваючись) молодий письменник прорубав для читачів вікно у далеку чужу країну. Та ще й потягав оте віконце від узбережжя одного океану до іншого.
"Я хотів розповісти про всі принади далекої та таємничої Мексики, які днями й ночами не залишали у спокої й надили мене: про долину Анауак, Теночтитлан (чи по-нинішньому Мехіко), величні руїни Теотіуакану, про кошмари Акапулько, про старезний Монте Албан і привілля гір Оахаки, про таємниче Паленке, справжні джунглі, заїдливих москітів, верескливих мавп і гордих майя, про нескінченні перельоти, переїзди, втому і радість..."
А ще Максимові Кідруку вдалося не лише яскраво змалювати свою, не глянсово-курортну, а більш живу бекпекерську Мексику, а переконливо нагадати: мрії таки збуваються, тільки ж іноді їм в цьому треба допомагати!
«Я хочу, щоби кожен, хто прочитає цю книгу, на якусь мить повернувся в дитинство чи юність і згадав свої дитячі - глевкі, наївні, простакуваті - мріяння. Я хочу, щоб прочитавши Хроніки, ви не загубили свою Мексику...»
Теж думка проста, неоригінальна, банальна. Але менш справедливою вона від цього не стає. Адже дійсно - свої мексики є у кожного. І, може, таки варто давати їм шанс? У людей же ж виходить.