Макс Кідрук — отзывы о творчестве автора и мнения читателей
image

Отзывы на книги автора «Макс Кідрук»

41 
отзыв

MihajloKuzyak

Оценил книгу

Це перша книга Кідрука,яку я прочитав.Завдяки ній я дізнався дуже багато про істроію українського народу,визначні події,які відбувалися в процесі розвитку нашої нації та багато різних фактів,які мені було встидно не знати.Читаючи "Небратні",кожен українець повинен розуміти те,що ми унікальний народ,який не є одним із відростків Росії,а самостійним,потужним та незалежним народом.Автор дуже вміло відкрив мені очі на події,які відбувалися вже за мого життя:українську "сім'ю" та багато інших кримінальних організації,які функціонували на території нашої держави.
Моя оцінка-4.Я гадаю,що автор здатен на більше.Дуже пишаюся,що не всі люди закривають очі на події які відбуваються у нашій країні,а ще й відверто про це говорять.Буду продовжувати читати Кідрука у електоронному варіанті.

20 июля 2015
LiveLib

Поделиться

Amazzzonka

Оценил книгу

Так много разных историй о таких разных людях. Историй, написанных разными авторами и совершенно по-разному, но все такие трогательные и душевные.
Что же объединяет этих таких разных людей? Что объединяет Светлану (денно и нощно дежурящую в госпитале), девочку без имени, которая вязала свитерочки пингвинам, супругов Марину и Артема, крымчанку Тамилу и десятки, сотни других...
А объединяет их желание и готовность делиться. Делиться временем, деньгами, вещами, душевным теплом с другими, с теми, кому сейчас тяжелее, чем им. С теми, кто не сможет выжить без их помощи. Зачем им это? Может, они действительно прагматики? Которые "выплачивают кредит за жизнь". Или, может, это что-то другое?
В чем феномен волонтерства? Зачем люди безвозмездно жертвуют частичкой себя ради кого-то? Может, волонтерство - это и есть человечность?

Чому волонтери не роблять зупинок? Чому не можуть сказати «досить з мене»? Чому не перемикаються на свої справи?

Все истории заставляют задавать себе эти вопросы, но больше всего меня впечатлили две из них.
Первая - это эссе девочки, которая вязала свитерочки пингвинам. И хоть в ее истории не было ничего из ряда вон выходящего, но написано оно так трогательно и такие вопросы поднимает, что хочется его просто взять и зацитировать полностью.
А вторая - это "Тарзанка" - история девочки-красавицы Полины, по своей глупости или просто по вине несчастного случая оставшейся инвалидом. Девочки, которой пророчили блестящее будущее. И которое буквально за какие-то секунды стало серым и беспросветным с маленьким лучиком надежды - возможностью операции. Операции, на которую нужно насобирать оченьмногоденег, но которая позволит Полине снова стать на ноги. Годы сбора денег - и вот этот шанс практически в руках, но... Пожертвовать своим будущим ради будущего других, которых ты даже не знаешь. А вы на такое способны? До мурашек.

26 сентября 2018
LiveLib

Поделиться

mokasin

Оценил книгу

Поламані тіла, поламані долі - і небайдужі та незламні душі та серця. Багато молодих людей не змогли залишитися осторонь біди і жертвують своїми кращими роками, ставши волонтерами у госпіталях, на передовій і в тилу. І після перемоги вони не жалкуватимуть, бо їх переповнюватиме щастя.

До українців останнім часом, здається, дійшло, що тоді, як комусь поряд дуже зле, нормальній людині добре бути не може.

Перевод

Сломанные тела, сломанные судьбы - и неравнодушные и несокрушимые души и сердца. Много молодых людей не смогли остаться в стороне от беды и жертвуют своими лучшими годами, став волонтерами в госпиталях, на передовой и в тылу. И после победы они не будут сожалеть об этом - ведь их будет переполнять счастье.

До украинцев в последнее время, кажется, дошло, что когда кому-то рядом очень плохо, нормальному человеку хорошо быть не может.
14 декабря 2015
LiveLib

Поделиться

Amazzzonka

Оценил книгу

Макс Кидрук долго собирался написать продолжение своего "Бота", а я вот долго собиралась его прочитать. И таки собралась. Еще помнится послевкусие после первой книги - как чего-то захватывающе-интригующе-щекочущего нервишки, смешанного с чем-то мерзким (часто-густо встречающимися описаниями нелицеприятных физиологических процессов, нецензурной брани, драк и прочих атрибутов жанра триллер. Американизированный триллер, я бы даже сказала). И помню окончание первой книги - мелькнувших на экране в аэропорту "недоуничтоженных" белобрысых близнецов. Что ж, в первой книге явно проследилась затравочка на продолжение, а значит... Значит, будем читать.
Итак, автор начинает вторую книгу отнюдь не с безжизненной пустынной местности с соответствующим названием - Долина Смерти, а отнюдь наоборот. Место действия - океан, Эквадор. Но и здесь происходят страшные вещи - случился массовый выброс рыбы на берег. Да и не только рыбы - дельфины, киты, прочая морская живность - массово выбросились на небольшой кусочек суши в океане. Кто бы мог подумать, что "выловленная" и доставленная на рынки Гуаякиля рыба из той местности сделает такой переворот? И что мы снова встретимся со знакомыми нам выжившими персонажами из первой части - программистом Тимуром (который после случившихся событий больше не может написать и строчки кода), психиатром Лаурой и громилой Рино Хедхантером (который внезапно ударился в религию и даже дослужился до чина диакона).
Хотя ладно, предсказать встречу с главными героями было легко - на то оно и продолжение.
Во второй части намного меньше "научных" терминов и описаний, в разы меньше иллюстраций. И, несмотря на большое количество действий и событий, совсем мало сюжета. Ну т.е. 70, а то и добрых 80% книги - это нагнетание атмосферы, а последние 20% сюжета - какие-то скомканные. И, перевернув последнюю страницу, я поняла, что а) продолжению еще быть (но это не точно и неизвестно когда), б) застыла с вопросом - и что это было? И зачем это было? И действительно, зачем ему Тимур, если Тимур в этой части книги - вообще главный овощ? Собственно, как и его спутники. Ну ладно, Рино там кое-где кулаками помахал. А Лаура - тот человек, которая первая узнала про события в Эквадоре (от своего сокурсника) и собрала всю компанию в кучку (оплатив им билеты). Сказать, что "Бот-2" оказался полным разочарованием, я бы не сказала, все-таки читалось интересно и достаточно красочно рисовалась картинка в голове (даже сейчас перед глазами вижу эти горы выбросившейся на берег рыбы, кровавая баня в психиатрической больнице, наших героев, скрывающихся в склепе, кружащие в небе вертолеты, заброшенный и частично заметенный песком городок Сан-Педро, попытки перемещения в пустыне вчетвером на двух мопедах...), но все же... Есть какое-то разочарование в главном герое, что ли. Плюс еще приплетены украинские события 2014 года (да, я сама в них варилась, но вся жесть и вся реальная боль от реальных событий и реальной гибели моих земляков как будто измельчала и была скомкана перед лицом вымышленных событий, которые творились в Гуаякиле) - что тоже добавило мне вопросов - зачем?
И все-таки, если выйдет (или лучше сказать - когда выйдет) третья часть - я ее тоже прочитаю. Хочется же знать, чем это все закончится (и закончится ли).

17 октября 2021
LiveLib

Поделиться

natusiakam1

Оценил книгу

Стільки відомих письменників в одній книзі- то неабиякий подарунок читачеві. Коли читаєш Кідрука, пітніють долоні. Від Карпи віє грайливим настроєм. Галина Вдовиченко як завжди неперевершена...Тут багато болю. Але книга читається легко. Найглибший талант людини-здатність до самопожертви. Не всі його мають, тому й волонтерами стають обрані. Це сворідні "наркомани", які роблячи одного разу добро, не можуть на цьому спинитись. Цю книгу має прочитати кожен свідомий і не дуже українець. Я ж збережу її для дітей.

31 августа 2015
LiveLib

Поделиться

Ari70750

Оценил книгу

Перше оповідання Євгена Положія - "Обраний" дуже схоже на шкільний твір - коли тобі дали тему, яка ну зовсім-зовсім не до душі, а написати щось треба, та ще й обсяг витримати. І от ти пишеш - радість, вона повсюди, радійте люди - ви особливі. Пишеш, пишеш - вже ж нібито й небо описав, й перехожих і навіть собаку, а сторінок ще замало. І ти пригадуєш якийсь відомий класичний твір (такий, щоб поскладніше, та потовстіше був), і вже пишеш про нього (ну той що, що з читачів збірника його найімовірніше прочитало відсотків 30 щонайбільше), проте місія виконана, тридцять сторінок надруковано.
Тим контрастніше читати далі Люко Дашвар "Лакмус" – простий, але символічний твір з алегоріями та наявністю сюжету.
"Особливих немає. В принципі. Є звичайні, які забули, що вони такі ж, як інші..." - І в цьому, на мою думку, є головна думка твору. Незважаючи на відкритий кінець, хочеться вірити в світле майбутнє. Тим паче, що далі йде твір Макса Кідрука "Я полечу!" - цікаве, кумедне, легке і напрочуд молодіжне оповідання. Більше не буду нічого про нього писати - краще один раз прочитати оригінал.
Лариса Денисенко "Каштанове пташеня" - такі історії забуваються перші. Написано легко, проте сюжет скоріш сумний, ніж радісний.
Сергій Жадан "Шляхи сполучення" - тема кохання ніколи не втратить своєї актуальності, а тут ще й несподіваний кінець.. Зрештою мені теж сподобалось.
Галина Вдовиченко "Запах скошених кульбабок" - мила і трохи сумна історія про чудову жінку, котра жила не в чудовий час. З таких милих бабусь треба брати приклад!
Олександр Гаврош "Жертва любові" - упущені можливості - це скоріш привід для смутку, ніж для радості. Але життя у нас таке, яке є - прожив його вже не можна переписати наново - і треба про це завжди пам'ятати.
Яна Дубилянська "Остров" - це наче уривок з якоїсь пригодницької книги. Нам описали головних герої, місце їх майбутньої мандрівки і ... на цьому закінчили. Якщо добре попрацювати, з того міг би вийти досить непоганий роман... Саме так..
Ірен Роздобудько "Місцевість" - оповідь в дусі Оруела з посиланням на радянські часи, яка нас плавно виводить на наступний (він же останній) твір - Володимир Лис "Дорога 1429-2014". Взагалі це навіть не твір, а скоріш збірка статей різних років, об'єднана одним автором, однією темою, і доповнена висновком (проте від того не менш цікава). До НАТО можна ставитись по-різному. Я не люблю політику і не буду у неї лізти, нехай кожен вирішує для себе якого боку вулиці йому притримуватися. Скажу лишень, що мене шкрябонула по серцю промовка про мову.
"Але на той момент мені якось на думку не могло спасти, що так важливо у своїй державі розмовляти іноземною мовою."
Під іноземною малась на увазі російська (це так, про всяк випадок). Я дуже люблю українську мову, хоча більшу частину свого життя спілкуюся російською. Але також можу спілкуватися англійською та ще декількома східними та європейськими мовами.. і ніколи не могла зрозуміти цих реверансів навколо мови - вона потрібна, щоб люди могли ладнати між собою, а не навпаки. Якщо серед сотні нормальних людей ти зустрінеш десять - хамів, це не значить, що й всі інше 90 такі ж самі. Це не мова винна, а люди. То ж і причина в вихованні, а не в тому, що хтось з заходу, а хтось - зі сходу.

Взагалі збірка мені сподобалась - видно що кожен з письменників по своєму хвилюється за рідну країну, і це приємно. Тим паче в такі часи.

9 февраля 2015
LiveLib

Поделиться

Kitahara

Оценил книгу

Наважуся висловити непопулярну думку, що книжка надзвичайно слабка. До старих проблем Кідрука із стилем додалися нові. Письменник ще впертіше, ніж раніше, розжовує кожну маловажливу подробицю, будує надзвичайно довгі, перевантажені речення, вводить персонажів, заповнюючи ними по 20 сторінок тексту, лише щоб як-небудь епатажно їх роздовбати об стінку. Синоніми - просто жесть, усі ці "південноафриканець", "француженка", "блондин", "шатенка", "українець", "коротун", "пігмей" - це просто дитячий садок, рівень наймолодших авторів фанфікшену, з яких ще жодного разу не простібалися старші товариші.
2 сторінки автор детально пояснює механізм формування туману в пустелі - і, ого, що б ви думали! - туман майже ніяк не спрацьовує на сюжет. Герої трохи в ньому потинялися і нормально поїхали далі. Ну, затрималися трохи, але, їй-богу, в їх ситуації це була така мізерія, що аж смішно. Це загальна проблема книги: зайві деталі. Не розумію, навіщо за кожної нагоди переказувати підручник з метеорології чи, наприклад, козиряти знаннями про моделі танкерів, камери на дронах - ніфіга не зіграло на сюжет - і таке інше. Це все цікаво саме по собі, але дико, жахливо гальмує розвиток дії, гальмує читання і, бляха, бісить.
Коротше, надмір інформації, яка не є необхідною для розвитку історії і яку автор не спромігся відсікти, заповнивши лакуни чимось дійсно динамічним, психологічно напруженим, надзвичайно дратує.

Але форма, композиція, оповідна манера із дитсадківським скаканням фокалізації туди-сюди, бо інших засобів психологічного зображення, крім влізти героєві до голови, майже і немає, - то не єдине, що злить.

Із змістом порівняно із "Ботом" теж стало якось кепсько. Фабула книги на 504 (п'ятсот, блін, чотири) сторінки переказується, фактично, в кількох словах: сталася лажа, герої зустрілися, посперечалися, полетіли туди-то, влипли в три з половиною пригоди, деус екс махіна №1, проїхалися пустелею, розгадали таємницю, деус екс махіна №2, кульмінація, фінал. Причому пригоди якісь такі, що наших чуваків наче навмисне зачіпає лише рикошетом, бо так зручно: тут їх відпустили, там їм пощастило відлетіти, немає грошей - оп, серун із попередньої серії спішить на допомогу. І оффтопом: жарти про кал уже реально задовбали. Разом із патетикою кіношних зойків Тимура наприкінці і його пафосною внутрішньою промовою на могилі виглядає особливо дешево.

Про федералів автор забуває на 200 сторінок. На кой біс було показувати всі їх поневіряння на злітній смузі в Мачалі до першої спроби відліту - сюжетно незрозуміло. Сказати б, показати стосунки? Так немає стосунків - героїв немає, є картонки: агент Ліза з першого-ліпшого поліцейського процедуралу і купа статистів навколо її персони.

Словом, "Бот-2" виявився для мене дуже важким, нудним читанням. "Бот-1" слабкий на рівні стилістики, але насичений подієво, свіжий, цікавий, він захоплює попри всі "але". Інтернаціонал учених скаче, сіпається, нервує, убивається, словом, увесь час відбуваються якісь події. Герої пробують різні варіанти, будують теорії, майже всі активно задіяні. "Бот-2" виявився жахливим розчаруванням. Три змучені каліки видають за 500 сторінок 2-3 вимучені здогадки, причому ти здогадався на 100 сторінок раніше за них, бо автор тобі все ретельно розжував, у результаті чого герої лишають по собі враження безнадійних тупаків.

Такі книги береш заради гостросюжетності й напруги, а це щось розтягнуте й жахливо вторинне. Я розпочала читати "Бота-2" десь у травні 2016-го, а закінчити себе примусила лише сьогодні, і то чималим вольовим зусиллям.

При цьому, як не дивно, досить легко уявити, як з нудної книжки виходить нормальне таке голлівудське кіно. Тоді пафос і патетика стануть на місце, відсічуться тонни зайвих подробиць, блондинів і південноафриканців, а за умови нормальних спецефектів нікого не напружуватиме, що не герої рухають сюжет, а сюжет кудись волоче їх за собою.

Але як книга це не дуже. Погано.

5 февраля 2017
LiveLib

Поделиться

flomaster22

Оценил книгу

після випуску твердині у кідрука стався конкретний такий ґуаякільський передоз, і, либонь, написання нових бестселерів остаточно було поставлено на виробничо-кон'юнктурні рейки тотальної масовізації, а сам процес творення радше почав нагадувати блювання господнє з тією лише різницею, що менторський тон самозакоханого всезнайка й інші традиційні фішки та примочки, що кочують від роману до роману автора та розраховані на невибагливу авдиторію переважно підліткового віку, остаточно відбивають бажання знайомитися з його наступними опусами — ну а хулі: ремісники від літератури завше спокушали своїх читачів не якістю, а кількістю, бро, кількістю і нічим іншим (прикладів — хоч греблю гати ними: згадати бодай того ж таки кінґа, котрого у режимі нон-стоп останніми роками недобросовісно перекладає комерційно успішна видавнича контора зі зворушливою назвою клуб сімейного дозвілля).

6 апреля 2016
LiveLib

Поделиться

ZanoZZZa

Оценил книгу

Так как книга написана на двух языках - позволю себе такую вольность и напишу рецензию на русском языке. Хоть и писать тут особо нечего.
Я увидела эту книгу в магазине в единственном, тогда еще, экземпляре и не смогла пройти мимо, ведь увидела столько знакомых фамилий, среди которых Фоззи, ненавистная мне Карпа, еще неизвестный Жадан, ну и конечно же, глубоко уважаемый и любимый Кидрук. Последний и сыграл решающую роль в покупке книги, ведь кто-кто, а Макс фигни не напишет.
Мне следует быть предельно осторожной, но при этом максимально откровенной в своих высказываниях, поэтому знайте, что я говорю исключительно то, что чувствую по окончанию чтения. Итак. Целая группа писателей собралась вместе, чтобы написать единое произведение об Украине и ее наследии, ряд историй, объединённых одной ДНК.
Начало меня, к сожалению разочаровало. Я понимаю, что цель Жадана была в том, чтобы перенести нас в старую Украину - со сложной, непонятной речью и далеким для современных людей, бытом. Но общее впечатление от его, и к сожалению, и следующих произведений было крайне негативным. Скучно, практически как на занятиях по украинской литературе, где-то около Стуса, Коцюбинскького и т д. Не люблю это с детства, уж не обессудьте.
Удивительно, но Карпа в этой книге не стала причиной раздражения, доставшаяся ей героиня прописана хорошо, вставки на французском уместны и корректны, так как героиня по сюжету проживает во Франции.
Немного легче воспринимается история Фоззи, пишет он легко и просто, персонаж понятен и читается о нем легко, но я бы не сказала, что слишком увлекательно.
Основная нагрузка, как по мне, легла на плечи Макса Кидрука, которому пришлось собрать все истории воедино и представить нам мир будущего. И автор делает это безупречно, впрочем, как и всегда. То, что открывается перед нашими глазами - интересно и захватывающе, при этом трогает и задевает за живое то, что это - прогнозируемо.
И знаете, если бы всю эту книгу написал Макс с Карпой и Фоззи - вышло бы здорово, и мне наверняка бы понравилось, но увы, во всем остальном для меня оказалось слишком мало жизни.
Нельзя хвалить книгу только за ее концовку. И оставлять ее на полке из-за одного лишь Макса я не хочу, пущу сие творение по рукам.
2 из 5.

13 ноября 2016
LiveLib

Поделиться

DaisyPo

Оценил книгу

Отже, 2057 рік. Китайські (звісно ж) мужі науки винайшли спосіб зчитувати генетичну пам’ять предків з ДНК нащадка. Піддослідний - український студент. Декілька поколінь - сім історій у виконанні сімох сучасних українських авторів з різною манерою повіствування. Винничук і Фоззі, як завжди, читаються на одному диханні. Кокотюха – не мій автор. Не люблю Карпу, але в цій збірці вона порадувала.

Окремо хочеться виділити історію Рафєєнка. Бо близька до болю. Доокупаційний Донецьк, відчуття наближення катастрофи у кожному реченні:

Знаете, у нас в степной части страны наступает иногда такое удивительное время, когда лета уже нет, а косоглазая придуравочная девочка-осень блуждает по городу в теплом оранжевом сарафане и делает вид, что не она буквально через месяц превратится в старую ужасную ведьму, фактически в умершую женщину, которую забыли похоронить. И тогда она будет ходить под дырявым зонтом, покачивая мокрой гниющей шляпой, и ты станешь ужасаться тому, что она в профиль напоминает Анну Ахматову, а анфас - вылитая Леся Украинка.

Умершая женщина так и блуждает не похороненная в этом безвременьи.

Донецк уверенно и давно находился в серой зоне тяжелого абсурда. Из прекрасного украинского городка Россия сделала буфер, чтобы через него загонять в Украину политико-мистическое дерьмо ручного изготовления. И православный Сталин на билборде у здания Театра оперы и балета — в общем, мелочь по сравнению с другими аттракциями, на которые так щедро было это время.

Історія заключна – недалеке «світле» майбутнє, новітні технології, колонізація Марса. Але людська сутність вона і на Марсі людська сутність. Персонаж Кідрука задається досить риторичним питанням:

Що, як причина не в обставинах, а в нас самих, у прихованих злобі, егоїзмі та потворності, що накопичилися за сотні поколінь і вкоренилися глибоко в ДНК?
24 января 2019
LiveLib

Поделиться