Три дня чтения в подарок
Зарегистрируйтесь и читайте бесплатно

Энн из Зелёных Крыш

Энн из Зелёных Крыш
Читайте в приложениях:
Книга доступна в стандартной подписке
205 уже добавило
Оценка читателей
4.72

«Энн из Зелёных Крыш» – один из самых известных романов канадской писательницы Люси Монтгомери (англ. Lucy Montgomery, 1874-1942). *** Марилла и Мэтью Касберт из Грингейбла, что на острове Принца Эдуарда, решают усыновить мальчика из приюта. Но по непредвиденному стечению обстоятельств к ним попадает девочка Энн Ширли. Другими выдающимися произведениями Л. Монтгомери являются «История девочки», «Золотая дорога», «Энн с острова Принца Эдуарда», «Энн и Дом Мечты» и «Эмили из Молодого месяца». Люси Монтгомери опубликовала более ста рассказов в газетах «Кроникл» и «Эхо», прежде чем вернулась к своему давнему замыслу, книге о рыжеволосой девочке и ее друзьях.

Читать книгу «Энн из Зелёных Крыш» очень удобно в нашей онлайн-библиотеке на сайте или в мобильном приложении IOS, Android или Windows. Надеемся, что это произведение придется вам по душе.

Лучшие рецензии и отзывы
Little_Dorrit
Little_Dorrit
Оценка:
103

Бывают такие книги, открыв которые, ты осознаёшь, что героиня фактически один в один похожа с тобой. При этом ты и смеёшься и плачешь, подмечая, что в вас схожего, а что именно разнится. Однако, чем ближе к концу, тем тревожнее становится на душе. Я прекрасно знаю, какого это, пробиваться наверх только благодаря своим знаниям. Когда у тебя нет знакомых, когда у тебя нет денег и связей, тебе остаётся лишь одно – полностью полагаться на свои силы и на свои знания. Как говорилось про детство одного известного человека «его отец умер, а зарплаты его матери едва хватало на жизнь, поэтому он всегда старался делать всё лучше и раньше всех, потому что только гранд и бесплатное обучение могли бы помочь его семье выбраться из нищеты». Здесь не всё так сложно, конечно же. Но хорошая учёба – это единственное чем могла отблагодарить Аня своих приёмных родителей.

В самом начале, я была неприятно шокирована. Ну не люблю я, когда кто-то болтает без остановки, пусть и в красочной форме, это ничего не вызывает, кроме как раздражения. И как хорошо, что это был единственный раз, когда я готова была сделать всё, лишь бы героиня умолкла. Второй аспект, который меня, мягко говоря, разочаровал в начале, так это то, что детей брали вовсе не потому, что ребёнок был нужен, что у мужа с женой ну не получилось, а просто потому, что была нужна бесплатная рабочая сила. Да, я знаю, что такой способ был раньше, об этом писал и Диккенс, но только его романы были рассчитаны на взрослую публику. А эта книга об Ане, специально создавалась для детского чтения. Извините, а какой вопрос возникнет у ребёнка после прочтения? Скорее всего, мама, а я родился в качестве рабочей силы, или потому что вы меня хотели? Да, в то время старались рожать больше детей не только из-за высокой смертности, но и чтобы было кому помогать по хозяйству. Но здесь это смотрится несколько отвратительно, когда Аня заметила, что должна была спать изначально в убогом чулане, холодном и мрачном, на каком-то топчане. Ага, ещё и еду бы раз в сутки и нет никакой разницы между тюрьмой. Да и не понравилось мне «а давай мы её вернём». Это что игрушка что ле? Простите, это уже самодурство какое-то. Ну да, произошла ошибка, да появился не мальчик, а девочка, но подумайте сами, протащить ребёнка через всю страну, обещать ему тёплый и уютный дом, а потом выставить его пинком за дверь, просто потому, что не того пола. Это нормально? По мне так нет. Я понимаю, что, это было привычное явление для того периода времени, и что все в общем-то к этому привыкли. Но я не понимаю, зачем акцентировать и детализировать то, как обращались с детьми, если это социальный посыл, то мягко говоря, неудачный. За это я снизила балл, не люблю когда человека, каждую минуту попирают тем, что его взяли, чуть ли не с улицы.

Не считая начала, всё остальное очень мне понравилось. Меня впечатлило, как менялась сама Аня, причём аргументировано поясняла, какие в ней произошли изменения и как она взрослела. Здесь показан период от 11 до 16 лет, когда из ребёнка ты превращаешься в подростка, но в данном случае, без детства. Наверное, поэтому, я не буду читать продолжение, чтобы не видеть, как судьба станет её ломать. Первое, на что я обратила внимание, её тоже бесит, когда её называют Анютой и лучше Анной или Аней, но не в такой сюсюкающей форме. Да, мы Ани – такие. Мы серьёзные и редко шутим, скорее, мечтаем, философствуем, анализируем и применяем в жизни. В образе героини, я вижу саму себя, вот например те же самые проблемы с математикой, мне вот с трудом давалась алгебра и физика, зато всё остальное шло на отлично. И для того чтобы чего-то добиться и достигнуть, приходилось себя пересиливать, и проще говоря зубрить, но при этом не испытывать в данном предмете никакой потребности. Это сейчас ты можешь выбрать, что тебе преподавать – историю или математику, а на тот период все учителя были универсальными, они должны были вести все, что есть в школьной программе. Поэтому стремления Ани вызывают неподдельное уважение. Она действительно всего сумела добиться.

Меня интересовала так же и школьная система. Знаете, я ожидала увидеть что-то более жестокое, например то, что детей наказывали линейкой или чем похуже. Но здесь лишь ограничивались тем, что ставили в угол и писали позорную надпись. Да, это более мягкое наказание, но всё равно унижение. Я не считаю, что правильно такие вещи говорить перед всем классом, это не просто может занизить самооценку у человека, но и вообще отбить желание к обучению. Ну что делать, это тоже часть истории и воспитательного процесса. Но что мне нравится – дети имели возможность общаться, они узнавали мир не путём банальной зубрёжки, хотя когда экзамен на носу это и так и так нужно, а именно путём бесед и обсуждений. Дети больше времени проводили на воздухе, они гуляли, они собирали гербарии, а не как сейчас «вы должны заплатить за поездку всем классом в аквапарк». Оно мне надо? А моему ребёнку? Ничего что он потом приходит домой с головной болью, его тошнит и потом он с температурой дома? Нет, это не проблема родителей, что не выводят ребёнка гулять, и не закаляют его, это проблема учителей и их ценностей. Так вот в этой книге – ценности абсолютно правильные. Здесь учат ценить мир вокруг, замечать его светлые стороны. А не просто где-то побегать, что-то сломать. И да, здесь учат ценить внутренний мир человека, а не то, как он выглядит и его материальное положение.

В итоге я получила добрую и искреннюю историю, с правильными и актуальными ценностями. Здесь можно увидеть, как растёт девочка, как меняется её отношение к миру, но самое главное то, что она не утрачивает своё внутреннее «я», просто оно видоизменяется. Фантазии и игры сменяются рассудительностью и деятельностью. Самое главное – это не утрачивать свою искренность и свою суть. И знаете, всё же хорошо, что эта книга попалась мне не в детстве и не в подростковые годы, потому что тогда бы я точно не смогла оценить её по достоинству.

Читать полностью
innashpitzberg
innashpitzberg
Оценка:
95

"Только детские книги читать,
Только детские думы лелеять,
Все большое далеко развеять,
Из глубокой печали восстать."
Осип Мандельштам

Есть нечто непередаваемо прекрасное в первом чтении хороших книг для детей и юношества во взрослом возрасте. Некая особая романтическая ностальгия, легкая тоска по "заре туманной юности".

Главая героиня этой легендарной культовой серии сначала даже немного раздражала своей экзальтированностью, но очень скоро покорила необыкновенным жизнелюбием, чисто литературным воображением и эксклюзивным умением передать свои фантазии сложнейшими вычурно-красивыми фразами и редкими словами.

Блестящая литература для детей, ... и для взрослых.

That is my highest ideal of earthly bliss. I just love pretty clothes.

Читать полностью
Pochitayez
Pochitayez
Оценка:
87

Какая искренняя, щемящая, открытая и добрая книга! Она больше чем просто детский озорной роман, больше чем роман взросления – это настоящее знакомство с интересным добрым и хорошим человеком, с Энн из Зелёных мезонинов.
Признаюсь, я не сразу влюбился в неё, сначала она мне просто понравилась – живой источник оптимизма, сияющий и фонтанирующий силой своего бурного воображения. Но потом, когда я узнал её поближе, увидел её силу, стойкость, ум, самоотверженность, тогда оно и случилось – я полюбил эту героиню! Ох, как же мне хотелось назвать её своей задушевной подругой! Самое главное, что автор не делает её идеальной, нет – она тщеславна, зациклена на внешности, излишне обидчива… но благодаря этим недостаткам хочется любить её ещё больше! Энн настоящая! Настоящий хороший человек!
А места, в которых происходят действия! – даже если не подключать любимые героиней преувеличения – это просто рай на земле! Такая красотища!

И так, в радостях своего воображения, я прожил вместе с героиней её детство, и вместе с ней вступил на путь взросления. Было немножко больно наблюдать, как моя новоиспечённая подруга выросла, как она изменилась, стала молчаливей, задумчивей. Но как же радостно видеть, что внутри она всё равно осталась прежней озорной девочкой, чей взор оборачивает мир в радугу!

Единственные две претензии у меня к роману. 1 – Снова в главной роли сирота. Ничего не имею против, но какой-то это уже штамп. 2 – Я категорически против пары последних глав! Это кошмар! Они настолько жестокие, что я в них даже не верю.

П.С.: Я обязательно буду читать продолжение, мне интересно, что же станет с Энн, как она будет жить, какие испытания и радости её ожидают, я хочу прожить их вместе с ней. Она – замечательный человек, которая сплетала свои мечты о будущем из золотой пряжи оптимизма юности. И мне интересно – что же конкретно она сплела)
И экранизации тоже буду смотреть, стало интересно – а как вообще возможно перенести такую природу, таких героев и такую атмосферу на экран.

Читать полностью
Лучшая цитата
Нет ничего более раздражающего, чем мужчина, который не отвечает – кроме женщины, которая не отвечает.
1 В мои цитаты Удалить из цитат
Интересные факты
Енн із Зелених Дахів на противагу вампіркам і одержимо закоханим

08.03.2016 Автор: Алла Костовська

Наприкінці 2012 року у видавництві «Урбіно» побачив світ перший український переклад «Енн із Зелених Дахів», відтоді українські читачі та читачки із захопленням стежать за пригодами невгамовної фантазерки та мрійниці Енн Ширлі. Та кожна історія добігає кінця, і ось уже не за горами вихід заключної частини окталогії – «Рілла з Інглсайду», яку обіцяють презентувати в березні цього року. Читомо вирішило з’ясувати, в чому ж секрет популярності рудокосої героїні й чому вона є тим жіночим персонажем, якого ми так потребуємо сьогодні.
Тож напередодні виходу останньої книги, пропонуємо вам ознайомитися з роздумами канадської журналістки Хлої Теяди, дописувачки Fashion, про роль Енн в нашому житті та з думками людей, безпосередньо причетних до українського видання окталогії, – перекладачки Анни Вовченко та співзасновниці видавництва «Урбіно» Божени Антоняк.
Вже не пам’ятаю, хто дав мені першу книгу з серії «Енн з Зелених Дахів», та я знаю, що моє життя змінилося після того, як я прочитала про цю непередбачувану рудокосу дівчинку. Тому, коли з’явилася новина, що СВС (канадський телеканал — Читомо) знімає нову версію класичного творіння Люсі-Мод Монтгомері під назвою «Енн», я була більш ніж щаслива.
Я, як і багато інших жінок, виросла на оригінальному міні-серіалі 1985 року, з Меган Фоловз в головній ролі. Протягом багатьох років я переглядала його кілька разів, і це не лише через ностальгію (хоча визнаю, що однією з причин повторних переглядів була закоханість в Гілберта Блайта у виконанні Джонатана Кромбі), але також і через розуміння того, що сучасних літературних героїнь, які можуть нас чомусь навчити і стати зразками для наслідування, бракує.
Таких персонажів, як Белла Свон з «Сутінків» чи Анастейша Стіл з «50 відтінків сірого», сучасні феміністки вважають шкідливими для жінок. Тим часом книги продаються мільйонами примірників, і вже перетворені в блокбастери.
Звісно, це чудово, що молоді дівчата читають книги, де жінки постають головними героїнями, проте багато таких протагоністок насправді згубні і лякаюче антифеміністичні.
Для прикладу, Белла Свон – це героїня, чия єдина мета полягає в тому, щоб бути разом з об’єктом свого обожнювання, вампіром Едвардом Калленом. Вона хоче бути поруч так сильно, що відмовляється від людського буття і перетворюється на вампірку, щоб мати можливість провести з ним вічність. Леді, це не романтично. Це одержимість в найжахливішому її прояві.
Як і Белла, Анастейша Стіл з «50 відтінків сірого» також одержима чоловіком – емоційно скованим магнатом Крістіаном Греєм. Анастейша проводить свій час, підкоряючись бажанням Крістіана (як у спальні, так і поза її межами), і водночас тужить за більш «традиційними» уявленнями про романтику. Це аж ніяк не мило. Це регрес.
Захисники й захисниці цих літературних героїнь стверджують, що Белла і Анастейша – сильні жінки, яким просто не щастить у коханні. Та насправді вони написані, як одновимірні дурні дівчата, які хочуть, щоб чоловіки їх оберігали, й дуже переймаються думкою цих чоловіків про них. Давайте подивимося правді в очі: вони точно не пройдуть тест Бехдель (перевірка на гендерну упередженість).
Звичайно, сучасні тривимірні жіночі літературні рольові моделі існують – на думку спадає Катніс Евердін з «Голодних ігор» – але на кожну таку Катніс знайдеться Белла і, судячи з кількості проданих примірників, її однієї вже занадто багато.
І ми повертаємося назад до Енн, героїні, якої ми потребуємо тепер більше, ніж будь-коли, і яка досі може запропонувати багато гострих феміністичних уроків. Хоча Люсі-Мод Монтгомері написала її ще до того, як перші канадські жінки отримали право голосу.
Енн навчила нас цінувати жіночу дружбу. Для мене головною історією стосунків у книзі є не історія Енн і Гілберта, а історія Енн та її душевної подруги Діани. Незважаючи ні на що, вони завжди розраховували на підтримку й розуміння одна одної, навіть коли іноді їхні погляди були різними. Це ознака справжніх споріднених душ.
Енн навчила нас приймати себе такими, якими ми є. Хоча, безумовно, були періоди, коли Енн прагнула відповідати вимогам та ідеалам суспільства (втіленням яких були пишні рукави, маленький ніс та волосся кольору воронячого крила), та вона завжди обирала свою унікальність з її грандіозною манерою висловлюватись, надзвичайно багатою й барвистою уявою й схильністю до вигадування самобутніх ігор. І навіть коли її називали дивною, Енн впевнено й наполегливо відмовлялася змінити ту, ким вона є, – таке необхідне зараз нагадування, що це нормально – бути різними.
Енн навчила нас вимагати поваги. Вона важко боролася за те, щоб до неї ставилися з повагою. І неважливо, чи мова йде про вимову й правопис її імені, чи про її літературні пошуки й проби пера, чи про її здібності як учительки й здатність бути кмітливою і співчутливою жінкою. Вона не була покірною в своїх рисах характеру, відстоювала свої переконання й врешті перемогла цим місто Ейвонлі.
Енн навчила нас не сприймати образи від людей. Пам’ятаєте, як Гілберт назвав Енн «Морквою», смикнувши за косу? І пам’ятаєте, як вона після цього розбила грифельну дощечку об його голову? Що ж, він сам напросився. І хоча я не виправдовую насильство, та Енн вчить нас, що це не нормально, коли до людини торкаються без її дозволу. Розумієте?
Енн навчила нас мати свою думку і ділитися нею. Вона не боялася демонструвати власні переконання ─ чи то релігійні, чи то інтелектуальні, чи просто здоровий глузд. Добре це чи погано, та Енн завжди казала те, що в неї на думці, і не соромилася цього. Енн ніколи не боялася протистояти людям та інституціям, і її хоробрість в цьому ─ це те, чого ми всі можемо повчитися.



Божена Антоняк, співзасновниця видавництва «Урбіно»:

«Урбіно» саме тому й узялось за цикл про Енн, бо ця чудова і всесвітньо відома класика досі в нас була недоступною, а ті, хто знайомився з окремими книжками, читали їх іншими мовами.
Завдяки перекладачці Анні Вовченко та редактору Анатолію Івченку наші читачі переконуються, що українською Енн звучить неповторно. У всьому світі Енн Ширлі знають передусім за романами Монтгомері й численними серіалами, мюзиклами, мультфільмами. У Канаді, на батьківщині Люсі-Мод Монтгомері, Енн Ширлі – один з найвідоміших брендів.
Канадці пишаються тим, що їхня співвітчизниця створила ці безсмертні книжки. Будинок-музей письменниці на острові Принца Едварда щороку відвідують сотні тисяч туристів. А ще абсолютно справедливим є те, що Енн – одна з перших справді феміністичних героїнь у художній літературі.
По-перше, від самої появи в домі Катбертів, які взяли дівчинку на виховання, Енн демонструє цілковито незалежний характер. Їй страшенно хочеться залишитися в цьому привітному домі не тільки тому, що тут (нарешті!) немає жодної пари близнюків і взагалі дітлахів, яких треба глядіти.
Дівчинка захоплюється навколишньою красою й негайно дає імена ставку, деревам, алеї. Уся її душа за тим, щоб тут залишитися. Та вона зовсім не та, на кого чекали в «Зелених Дахах». І одні з її перших слів – вдумайтеся: «То ви не хочете мене, бо я не хлопець?!», як на мене – це і є її поки що неусвідомлений маніфест маленької жінки, яка не вважає себе гіршою за хлопців.
Авжеж, це аж ніяк не причина відмовлятися від виховання маленької сироти. Та якщо вона небажана – немає ради, вона переживе цю гіркоту, але нізащо не вдаватиме із себе кращу, ніж вона є. Енн просто не вміє прикидатися.
Завважте: вона не вміє молитися й цілком щиро в цьому зізнається. А тоді творить власну молитву, спілкується з Богом так, як уміє і як вважає за потрібне. Хіба це не свідчення незалежності Енн і її волелюбного характеру? А враховуючи, що Люсі-Мод, або ж просто Мод, як називали письменницю її друзі, була дружиною пастора, за такі сміливі речі саму Монтгомері теж, безперечно, можна назвати феміністкою.
Хоч уявлення про фемінізм тоді й тепер, безперечно, різняться. Я б говорила тут не стільки про фемінізм, скільки про усвідомлення власної цінності, про власну незалежність і внутрішню силу. Енн змінює все і всіх довкола себе.
Окремо хочеться сказати про завершальну книжку циклу, де героїнею є Рілла Блайт, донька Енн та Гілберта. Юна вродлива дівчинка саме стоїть на порозі своєї весни й живе передчуттям численних приємностей і розваг, таких любих молодим дівчатам. Рілла – наймолодша в родині, може, тому вона трішки розбещена й егоїстична, а ще дівчина позбавлена амбіцій.
Їй не дуже хочеться вчитися в коледжі, хатня робота видається їй одноманітною й нудною. Вона не в захваті від малих дітей. Та Ріллині мрії, як і уявлення про життя, розбиваються одного вечора, коли стає відомо про початок Першої світової війни. Страшні події змінюють усіх, змінюють вони й Ріллу-Маріллу, яка з безтурботної й примхливої юнки перетворюється на цілеспрямовану й сміливу дівчину.
Думками про війну та втрати від неї пронизано майже кожну сторінку «Рілли з Інглсайду». Звісно, тоді ніхто не говорив про волонтерство, та Рілла, яка організовує осередок Червоного Хреста, декламує вірші на благодійних концертах, збирає гроші на потреби солдатів, переконує людей підписуватися на державну військову позику, якраз і стала активною волонтеркою.
Коли я читала «Ріллу з Інглсайду», то не раз просто не могла стримати сліз, адже в цій книжці можна знайти все, чим живе зараз моя країна.


Анна Вовченко, перекладачка циклу про Енн Ширлі українською мовою:
«Історію Енн, мені здається, у дечому цілком доречно буде зіставити з історією, викладеною сучасним афгано-американським письменником Халедом Госсейні в романі «Тисяча блискучих сонць» (A Thousand Splendid Suns). Порівняння несподіване, утім парадоксальне лише на перший погляд.
Енн, як сама, так і з донькою, Ріллою (восьма книжка окталогії Монтгомері, «Рілла з Інглсайду», майже повністю присвячена наймолодшій доньці Енн і Гілберта, яка проживає складні для всього світу 1914-1918 роки), достоту як героїні Госсейні, Мар’ям та Лейла, демонструють виняткове вміння лишатися людяними в суворому традиційному, а деколи навіть фундаменталістському суспільстві.
Це може здатися перебільшенням, адже вікторіанські селяни й дрібні підприємці, між яких випало жити Енн та її родині, не таліби, і воєнні дії в останньому томі безпосередньо не торкаються ні Канади взагалі, ні Острова Принца Едварда зокрема, проте якщо й буде перебільшенням, то хіба формальним.
В обох суспільствах, де головною цінністю людини є вміння підпорядковуватися встановленим приписам, увагу й співчуття привертає той, хто природно бачить і приймає особистість в інших, будучи передовсім особистістю сам. Людяність, взаємна підтримка, повага до чужого досвіду та довга пам’ять особливо потрібна жінкам, що перебувають на часовій чи географічній віддалі від суспільств, де кожен крок на шляху до права бути собою дається значно важчими зусиллями, ніж у Європі ХХІ століття (так, скажімо, Енн і Лейла називають своїх доньок на честь тих жінок, чия підтримка й допомога були визначальними у їхньому житті), і поступ ─ хай навіть непомітний під зовнішнім шаром обмежень та примусу ─ вільної людської волі.
Саме це закладає підвалини справжнього, не декларативного, практичного рівноправ’я. Окталогія Люсі Монтгомері (до слова, зовсім не такої щасливої в житті людини, як її героїня; Енн Ширлі є радше ідеальним, у певному розумінні утопічним утіленням доброї жіночої долі) постулює це власним змістом і формою.
Читать полностью