Книга или автор
4,2
6 читателей оценили
174 печ. страниц
2019 год
16+

Ллойд Джонс
Містер Піп

Присвячую моїй сімї



Характери міґрують.

Умберто Еко

Видавництво Фабула

2019

Copyright © Lloyd Jones 2006

© А. Копівська, пер. з англ., 2019

© «Фабула», макет, 2019

© Видавництво «Ранок», 2019

Шановний читачу!

Спасибі, що придбали цю книгу.

Нагадуємо, що вона є об’єктом Закону України «Про авторське і суміжні право», порушення якого карається за статтею 176 Кримінального кодексу України «Порушення авторського права і суміжних прав» штрафом від ста до чотирьохсот неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або виправними роботами на строк до двох років, з конфіскацією та знищенням всіх примірників творів, матеріальних носіїв комп’ютерних програм, баз даних, виконань, фонограм, програм мовлення та обладнання і матеріалів, призначених для їх виготовлення і відтворення. Повторне порушення карається штрафом від тисячі до двох тисяч неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або виправними роботами на строк до двох років, або позбавленням волі на той самий строк, з конфіскацією та знищенням всіх примірників, матеріальних носіїв комп’ютерних програм, баз даних, виконань, фонограм, програм мовлення, аудіо – і відеокасет, дискет, інших носіїв інформації, обладнання та матеріалів, призначених для їх виготовлення і відтворення. Кримінальне переслідування також відбувається згідно з відповідними законами країн, де зафіксовано незаконне відтворення (поширення) творів.

Книга містить криптографічний захист, що дозволяє визначити, хто є джерелом незаконного розповсюдження (відтворення) творів.

Щиро сподіваємося, що Ви з повагою поставитеся до інтелектуальної праці інших і ще раз Вам вдячні!


Усі називали його Банькатий. Думаю, навіть у ті дні, коли я була худим тринадцятилітнім підлітком, він знав про своє прізвисько, але йому було байдуже. Своїми завеликими очима він намагався видивитися щось набагато цікавіше, ніж нас, босоногих дітей.

Він мав такий вигляд, ніби пережив страшні страждання і не зміг їх забути. Очі випиналися з його величезної голови, ніби хотіли втекти з обличчя, неначе йому треба було вибігти з дому швидше за всіх.

Банькатий щодня носив той самий білий лляний костюм. Його штани обвисали на колінах через вологість і спеку. Іноді він причіплював собі клоунського носа. У Банькатого і так був завеликий ніс, не варто було ще й того червоного м’ячика чіпляти. Та іноді він його накладав: певно, щось це для нього означало. Він ніколи не усміхався. У дні, коли він ходив із клоунським носом, здавався надзвичайно сумним, тому ми відводили очі.

Банькатий тягнув мотузку, прив’язану до візка, де стояла місіс Баньката. Вона була схожа на Снігову Королеву. Усі жінки нашого острова мали кучеряве волосся, але Ґрейс випрямляла своє і вкладала короною на голові, і здавалася такою пишною, ніби це не вона стояла у візку босоніж. Дупа в неї була така здоровенна, що ми переживали за сидіння у вбиральні. І взагалі ми не розуміли, як її мати народила з такими розмірами.

О другій тридцять пополудні папуги сиділи на деревах і дивилися вниз – на людську тінь, утричі довшу за нормальну. Їх було тільки двоє, містер і місіс Банькаті, але на вигляд це було, як ціла процесія.

Менші діти прилаштовувалися за ними хвостиком. Наші батьки не дивилися, їм було цікавіше розглядати, як колонія мурах тягне гнилу папаю. Хтось із мачете стояв, чекаючи, поки вистава закінчиться. Малі діти, папуги і собаки, що сиділи на своїх кістлявих дупах, клацаючи зубами на комарів у повітрі, дивилися, як білошкірий чоловік тягне на буксирі чорношкіру жінку. Ми, старші діти, відчували, що за цим криється щось глибше. Іноді до нас доносилися уривки їхньої бесіди. Місіс Воттс страшенно сердилася. Містер Воттс, здавалося, відбував якесь давнє покарання або програв парі. Загалом, картина цілком вибивалася з нашого узвичаєного світу, у якому день у день усе повторювалося.

Місіс Баньката тримала над головою блакитний парасоль від сонця. Ми чули, що то був єдиний парасоль від сонця на весь острів. Ми бачили багато чорних парасолів і хотіли знати: чим вони відрізняються від блакитного парасоля? Але ніхто цього не питав. Не через те, що хтось міг подумати, що ми дурні, аж ніяк. Але якщо багато розпитувати, то загадкова річ перетвориться на загальновідому. Нам просто подобалося це слово – парасоль – і ми не збиралися втрачати таємницю через якісь безглузді розпитування. Тим більше ми знали: хто це запитає, того відлупцюють, і надалі буде йому наука.

Вони не мали дітей. А може, і мали, але ті вже виросли й жили десь далеко в Америці, або в Австралії чи Великій Британії. Також у них обох були імена. Жінка – Ґрейс, чорношкіра, як усі ми. Чоловік – Том Крістіан Воттс, білий, як білки ваших очей, але із хворобливим відтінком.

На надгробках нашого церковного цвинтаря виднілися англійські імена. Лікар з іншої сторони острова мав повне англо-саксонське прізвище, хоч і був чорний. Ми звали свого знайомця Банькатим, але називали і «містер Воттс», тому що його ім’я було єдиним таким у нашому районі.

Вони жили самі у старому пасторському будинку, який не було помітно з дороги. Мама казала мені, що там колись був облаштований газон. Коли священник помер, влада забула про релігійну місію, а газонокосарка заіржавіла. Будинок заріс кущами з усіх боків, і ще до мого народження сім’я Банькатих, яка поселилася там, зовсім пропала з виду. Ми їх бачили тільки коли Банькатий тягнув візка зі своєю дружиною, ніби замучений поні з шахти, а місіс Баньката трималася за бамбукове поруччя візка.

Щоб вихвалятися, потрібні глядачі. Але місіс Баньката не дивилася на нас. Ми були не варті уваги, нас для неї не існувало. Та нам було байдуже. Нас більше цікавив її чоловік.

Банькатий був єдиним білошкірим на багато миль навколо, тому малеча витріщалася на нього, аж очі вилазили. Старші діти набиралися сміливості, стукали в його двері й казали, що їм треба зробити «шкільний проєкт» про нього. Коли Банькатий відчиняв двері, дехто з нас завмирав і роздивлявся. Я знаю старшу дівчинку, яку навіть запросили всередину – так щастило не всім. Вона розповіла, що в будинку купа книжок і що вона розпитала Банькатого про його життя. Він налив для неї склянку води, а вона сиділа на стільці з ручкою і блокнотом на колінах. Воттс сказав:

– Дитино, у житті було багато всього. І я ще чекаю стільки ж.

Дівчинка це записала, а потім показала своїй учительці, і та її похвалила. Вона навіть принесла блокнота нам із мамою, саме тому я про це і знаю.

Ми так цікавилися Банькатим не тільки через його білу шкіру, він був для нас загадкою і підтвердженням наших переконань.

Ми росли з вірою в те, що білий – це колір важливих речей. Морозиво, аспірин, святкові стрічки, місяць, зорі. Правда, білі зорі і повний місяць були важливіші у часи дитинства моєї бабусі, а зараз ми маємо генератори.

Коли наші предки вперше побачили білошкіру людину, вони подумали, що бачать привида або що це комусь дуже не поталанило. Собаки сиділи з відкритими пащами і спостерігали за спектаклем. Звірі, напевно, думали, що це якась розвага і білі люди почнуть крутити сальто назад, стрибати через дерева чи роздавати ласощі. Собаки завжди сподіваються на таке.

Мій дідусь уперше побачив білого, у якого розбився корабель, і той просив компаса. Дідусь не знав, що таке компас, тому був певен, що не має його. Я уявляю, як він плескав себе долонями по боках і усміхався. Дідусь не хотів здатися дурнем. Білий чоловік попросив мапу. Дідусь так само не знав, що це таке, тому тицьнув на поріз у білого на нозі й поцікавився, як так сталося, що акула пропустила таку наживку. Білий запитав, до якого берега його прибило і де він перебуває. Нарешті мій дідусь міг відповісти правильно, і сказав, що це острів. Білий запитав, чи має острів якусь назву. Дідусь своєю рідною мовою відказав словом, що означало «острів». Коли чоловік попросив розказати, де тут найближчий магазин, мій дідусь розреготався і вказав спочатку на кокосову пальму, а тоді на океан за спиною білого. Дідусь мав на увазі, що величезний океан заповнений рибою не згірше цілого магазина. Дуже люблю цю історію.

Крім Банькатого, ну, містера Воттса, і австралійських шахтарів, я бачила ще кількох живих білошкірих – у старому фільмі. Нам показали якогось герцога чогось там у минулому в тисяча вісімсотих роках. Камера просто показувала його без звуків. Ми подивилися, як герцог їсть. Він та інші білошкірі у фільмі носили вуса і білі штани, навіть піджаки з ґудзиками. Їм було дуже непросто сидіти на землі – вони постійно відхилялися назад і падали на лікті. Ми, діти, дуже реготалися з того, що білі хотіли сидіти на землі, ніби на стільці. Їм роздали свинячі ніжки на банановому листі. Один чоловік у шлемі щось запитав. Ми не розуміли, що він хоче, поки він не приніс шматок білої тканини і не почав витирати нею рота. Ми так реготалися, мало боки не порвали.

Найцікавішим для мене у фільмі був усе ж таки мій дідусь. Він був одним із худорлявих босоногих підлітків у майках, які стояли біля білих. Мій дідусь із напарниками зробили живу піраміду, він був другим зверху. Вони стояли перед білими чоловіками в шоломах, а ті їли свинячі ніжки. Нам загадали, щоб ми написали твір про те, що побачили, але я гадки не мала, про що той фільм. Я не розуміла, що там відбувається, тому я написала історію про мого дідуся і того білого чоловіка, якого занесло на наш острів і який лежав на березі нашого села, наче морська зірка. І що тоді в нашому селі не було електрики і ніхто не міг відрізнити горілку від рому.


Узагалі-то, я хочу сказати, що все це від нашого незнання про зовнішній світ. Моя мама знала лише те, що казав пастор на зборах і в розмовах. Вона знала таблицю множення і кілька назв столиць далеких країн. Також мама чула, що людина вже була на Місяці, але їй не дуже в це вірилося. Вона не любила хвалькуватість, але здаватися дурепою не любила ще більше. З Бугенвіля мама ніколи не виїжджала. На свій восьмий день народження я запитала, скільки їй років. Мама швидко відвернулася від мене, і я вперше у житті зрозуміла, що принизила її.

Пізніше вона повернулася з питанням:

– Як думаєш, скільки мені років?

Коли мені було вісім років, тато полетів кудись на літаку. Перед цим його запросили до класної кімнати і показали фільм про країну, куди він мав полетіти. У фільмі наливали чай (спочатку в чашку наливали молоко), але коли насипали кукурудзяних пластівців у тарілку, то молоко наливали опісля. Мама казала, що вони з батьком страшенно сперечалися щодо правильності останньої процедури.

Іноді, коли я бачила, що вона сумна, я була певна, що мама думає про ту їхню суперечку. Вона піднімала голову від якоїсь своєї справи і казала:

– Мабуть, я тоді мала говорити спокійніше. Я була надто різка. Як думаєш, дитино?

Мама дуже рідко серйозно запитувала моєї думки. І я знала, що можу її підбадьорити так само, як і з питанням про її вік.

Моєму татові показували й інші фільми. З машинами, вантажівками, літаками, дорогами, він від цього дуже стішився. А потім йому показали пішохідний перехід: там треба було чекати, поки хлопчик у білому піджаку підніме знак із написом «СТОП».

Мій тато аж засмикався. Там було безліч доріг зі складними поворотами, а ці діти у білих піджаках не могли контролювати транспорт своїми знаками «СТОП». Тоді вони з мамою знову засперечалися. Мама казала, що в нас усе так само – не можна ходити, де заманеться. Якщо йдеш не туди, то чуєш над головою клацання. Тому що, звісно ж, казала мама, так написано в Біблії. Можна знати про рай, але втрапити туди просто так не вийде.

Якийсь час ми дуже берегли поштову листівку із Таунсвілла від тата. Ось що він писав: коли літак піднявся у небо, тато вперше у житті подивився зверху на свою домівку. Зі сторони моря виднілися гірські вершини. А наш острів із висоти здавався не більшим за коров’ячий кізяк. Моїй мамі було чхати на всі ці деталі, вона хотіла знати, чи в тому місці, куди полетів тато, платять гроші.

Через місяць ми отримали ще одну поштівку. Тато писав, що на зарплату можна було прожити, ніби від хлібного дерева. От ми й вирішили поїхати до нього. Так і думали зробити, але Френсіс Она оголосив зі своїми повстанцями війну компанії на мідній шахті. Тоді я цього не розуміла, але саме через це червоношкірі солдати з Порт-Морсбі з’явилися на нашому острові. З точки зору жителів Порт-Морсбі, ми з ними – одна країна. З нашої точки зору, ми чорні як ніч. Солдати мали вигляд людей, виліплених з червоної глини. Тому їх і називали червоношкірими.

Новини про війну завжди приходять із чутками й домислами. Плітки – добрі друзі війни. Хоча ви можете обирати, чи варто вірити пліткам. Звідкись стало відомо, що нікому не дозволено виїжджати чи приїжджати на нашу територію. Ми не зрозуміли, – як можна замкнути країну з усіх сторін? Як можна країну зв’язати чи у щось загорнути? Люди вагалися, чи це правда, а тоді з’явилися червоношкірі солдати, і ми дізналися про блокаду.

Наш острів оточений морем, і з боку води червоношкірі патрулювали нас із човнів, а в небі літали їхні вертольоти. Радіо та газет у нас не було, ніякої інформації про ситуацію. Ми покладалися на чутки. Червоношкірі збиралися придушити повстання і примусити учасників здатися. Це таке ми звідкись почули.

– Ну що ж, хай їм щастить, – сказала моя мама.

Отак ми цим переймалися. Тобто нам було байдуже. У нас були риба, кури, фрукти. Усе, що й завжди. На додачу до цього ті, хто підтримував повстанців, могли сказати:

– У нас є наша гідність.

А тоді одного вечора всі вогні згасли. Закінчилося паливо для генераторів. Ми звідкись почули, що повстанці вдерлися до лікарні в Араві й забрали всі медикаменти. Наші мами через це дуже розхвилювалися. Скоро малюки почали масово хворіти на малярію, а допомогти їм було нічим. Ми хоронили дітей і відтягували матерів, які надривно ридали, від крихітних могил.

Ми, діти, трималися біля матерів. Допомагали їм у саду. Гралися у квача між височенними деревами. Стрибали по струмках, які спадали зі стрімких пагорбів. Ми знайшли кілька нових басейнів, у яких віддзеркалювалися наші бешкетні усмішки, гралися в морі, а наша темна шкіра від сонця ставала ще темнішою.

Діти перестали ходити до школи, тому що наші вчителі відпливли на останньому човні до Рабаула. На останньому човні. Гнітючі слова. Тепер із острова можна було лише піти по воді.

Усім було дивно, що Банькатий не поїхав, коли в нього була можливість. Місіс Воттс хоч і була місцева, але він міг її забрати. Усі білі так і зробили – позабирали своїх чорних дружин і подружок. Напевно, відступники.

Ніхто не знав, що робить Банькатий. Роботи в нього ніякої не було. Більшість часу ми його й не бачили.

Наші будиночки стояли на березі нерівним рядом, де-не-де виднілися проходи до моря. Усі двері та вікна були завжди відчинені, ми чули розмови сусідів. Воттси жили у старому домі молитви задалеко від наших тридцяти будиночків, тому ми не чули, про що вони говорять.

Іноді я бачила містера Воттса на пляжі або помічала його зі спини, і думала, чому це він тиняється і що узагалі робить. Ще й ці дивні церемоніальні прогулянки. З вікна нашого класу їх теж було видно. Коли вони доходили до перших будиночків, півні й кури вже чекали на них. У кінці вулиці містер Воттс тягнув свою дружину нерівним газоном, уздовж свинарників і кущів. Ми спостерігали за ними, сидячи на деревах і теліпаючи ногами, і сподівалися, що Банькатий стане перепочити і скаже місіс Воттс хоч би слово, бо ми ніколи не бачили, щоб вони розмовляли як чоловік і дружина. Так чи інакше, місіс Воттс, напевне, говорила голосно, може, навіть кричала, метаючи блискавки.

Ми не сумнівалися, що вона скажена. Містер Воттс був для нас загадкою, тому що він прийшов із незнайомого білошкірого світу. Моя мама сказала, що його плем’я про нього забуло. Адже відступників не залишають напризволяще.

Я не розуміла, як сильно важить для мене школа, поки її не закрили. Моє відчуття часу спиралося на школу – початок, кінець чверті, канікули між ними.

Тепер же ми були вільні й могли робити з нашим часом, що завгодно. Матері більше не будили дітей ударами віника по спині та криками: «Вставай! Вставай, ледащо!»

Ми так само прокидалися з першими півнями, але тепер просто лежали, слухаючи, як позіхають або дзявкають собаки уві сні. Також ми уважно прислухалися, чи не літають навколо малярійні комарі, яких ми боялися більше, ніж червоношкірих і повстанців.





Установите
приложение, чтобы
продолжить читать
эту книгу
255 000 книг 
и 49 000 аудиокниг