Леся Українка: «дні праці й ночі мрій»

«Коли у мене справді є талан, то він не загине, – то не талан, що погибає від туберкульозу чи істерії! Нехай і заважають мені сі лиха, але зате хто знає, чи не кують вони мені такої зброї, якої нема в інших, здорових людей»¹.

Леся Українка

Леся. У листі до Драгоманових, орієнтовно датованому кінцем 1876 року, п’ятирічна дівчинка признається: «Мене перезвали на Лесю». Згодом її сестра Ольга Косач-Кривинюк пояснить: «.Лесю до 5-ти років звали Лосею, а тоді вона перейменувалася на Лесю, бо їй не подобалося ім’я Лося»².

Донедавна в Лесі був лише один братик Михайло (Міша, Михась), старший за неї на півтора року, з яким вона була нерозлучною і в навчанні, і в розвагах, – жартома їх удома називали спільним ім’ям – Мишолосіє. Та з’явилася у Мишолосія сестричка Ліля (Ольга), і вже їх у батьків – Ольги Драгоманової (Олени Пчілки) і Петра Косача – стало троє, знову таких дружніх в іграх, дитячих забавах, у читанні книг.

Леся у дев’ятирічному віці напише першого відомого нам вірша «Надія». Була вражена арештом улюбленої тітки Єлі – сестри її батька Олени Антонівни, яка навчалася на медичних курсах у Петербурзі. У зв’язку з замахом на петербурзького шефа жандармів Дрентельна багато свободолюбивих молодих людей було репресовано. Молоденьку Олену Косач заслали спочатку в Оленецьку губернію, а через два роки, коли сталося вбивство царя Олександра II, дорога тітки Єлі на засланні пролягла в глибокий Сибір. Лише згодом, через кілька місяців, Леся дізналася про те, що вона довго-довго не бачитиме своєї дорогої тітки, яка навчила її плести вінки, вишивати за народними узорами.

 
Ні долі, ні волі у мене нема,
Зосталася тільки надія одна:
Надія вернутись ще раз на Вкраїну,
Поглянуть іще раз на рідну країну,
Поглянути ще раз на синій Дніпро , —
Там жити чи вмерти, мені все одно.
 

Цей монолог ліричної героїні відтворює настрої знаної ще з найменшого малечку «тьоті Єлі», душевні переживання якої з драматичним хистом передала маленька Леся.

Леся Українка. Весною 1885 року батько Лесі привіз у придбану три роки тому садибу в селі Колодяжному на Волині свого родича – молодшого брата дружини Олександра Драгоманова. Він передав від Михайла Павлика кілька примірників львівського журналу «Зоря», в якому поряд із віршами Олени Пчілки вперше були надруковані поезії її доньки Лесі – «Конвалія» і «Сафо». Юна поетеса вперше також побачила надрукований свій літературний псевдонім: Леся Українка. Олександр Драгоманов показав ще один сподіваний дарунок – «Вечерниці. Оповідання Миколи Гоголя. Переклад Михайла Обачного й Лесі Українки». Цей творчий тандем брата і сестри – Михайла і Лесі – особливо порадував родину Косачів, яка три роки тому поповнилася ще однією донькою Оксаною, а рік тому – сином Миколою. Наймолодша сестра Ізидора (Дора) з’явиться на світ у 1888 році.

Леся рано пізнала таїну образного слова, відчула магію творчого осяяння, чому сприяла рідна мова, народна пісня, звичаї, обряди, спілкування із волинськими селянами та 'їхніми дітьми. Змалечку діти Косачів гралися із селянами-однолітками, бо мати Ольга Петрівна Драгоманова цілеспрямовано вводила дітей в атмосферу української народної стихії, спілкування, гри, співу.

Високий патріотичний дух української інтелігентної родини Драгоманових огорнув Лесю, яка народилася 25 лютого 1871 року в Звягелі (нині Новоград-Волинський), бо саме рішуча в обстоюванні національних ідеалів, вольова, енергійна і безкомпромісна Ольга Косач-Драгоманова взяла на себе духовне виховання дітей, прищеплюючи їм передусім любов до української мови, національної культури і водночас долучаючи їх до світової літератури. По суті, під її крилом формується національна аристократія. Суворо, відповідально, нерідко з холодним серцем і прагматичним розумом береться Олена Пчілка за домашнє виховання дітей. «В дітей мені хотілося перелити свою душу й думки – і з певностю можу сказать, що мені се удалося[.] – згадувала Олена Пчілка в листі до О.Огоновського в лютому 1892 р. – Власне, я […] завше окружала дітей такими обставинами, щоб українська мова була їм найближчою, щоб вони змалу пізнавали її якнайбільше. Життя зі мною та посеред волинського люду сприяло тому».

Про відвідування школи мова не йшла. Треба було відгородити дітей від російської шкільної офіційщини та контактів із привілейованими, як правило, русифікованими дітьми. Ольга Петрівна прагне культивувати в сім’ї українську мову (хоча батько Петро Антонович спілкувався переважно російською), навчати дітей іноземних мов. Особлива увага – засвоєнню світової літературної класики і спілкуванню з дітьми селян, аби її діти мали змогу вживатися в побутову атмосферу українського життя. Тому обов’язкові виїзди в села – Жаборицю, коли жили в Звя-гелі, Чекни, коли батьки переїхали до Луцька. Особливо зважала мати на те, щоб діти перебували в селі під час календарно-обрядових свят – на Трійцю, Івана Купала, на Великдень і Різдво. Й сама не витрачала марно час – записувала народні пісні й казки, звичаї, обряди, перемальовувала рідкісні узори волинської вишивки. Підготувала альбом українських орнаментів, який з’явився друком у 1876 році, а згодом було ще п’ять видань альбому. Коли родина Косачів проводила літо у селі Жабориці неподалік від Звягеля, Ольга Петрівна розповіла маленькій Лесі про мавку. Цей образ зачарує Лесю на весь вік, вона буде довго виношувати його в уяві й пам’яті, щоб згодом втілити в драмі-феєрії «Лісова пісня».

Саме в селах Леся навчиться пісень, переказів, казок, легенд, звичаїв, обрядів. Грою зі старшим братом Михайлом у Робінзо-на Крузо, героїв грецьких міфів, «Юнака та білу Вілу» «оживлювала» вона античні сюжети і літературні образи. Багато читала, опрацювала багатотомну працю з історії українського фольклору П.Чубинського, вивчала «Сербські народні думи й пісні» в перекладі М.Старицького, «Міфи класичної давнини» Штоля. Змалечку дівчинка захоплювалася мистецьки довершеними творами – українських, російських, польських, чеських письменників, вивчала грецьку, французьку, латинську, німецьку, польську, згодом – італійську та англійську мови. Особливу увагу приділяла творчості Шевченка, В. Гюґо, А. Мюссе, О. Бальзака, Стендаля, Жорж Санд, Ренана, Гейне, Міцкевича, Пушкіна, Байрона, Лермонтова. Так складалася її доля, що Леся змушена була багато часу проводити в ліжку, залишатися на самоті, тому самоосвіта, духовне самовдосконалення, інтелектуальний розвиток стали визначальними в боротьбі за інтелектуальне самовизначення обдарованої дівчинки. А доля присудила їй «тридцятилітню війну» з туберкульозом. Щасливе фізичне життя вже з десяти років Лесі не усміхалося, тому вона намагалася духовно зміцнювати себе і боротися за будь-яку можливість творчоствер-джуватися. Цей дивовижно послідовний гарт духу й волі розпочався після того, як Леся на річці Стир у Луцьку 6 січня 1881 року набрала крижаної води у валянці під час свячення води на Водохреще. Незабаром почала сильно боліти нога – розвивався туберкульоз в нозі, а через якийсь час ця хвороба захопила кісточки кисть лівої руки. Операції на руці, згодом на нозі, потім туберкульоз прокинувся в легенях…

Лариса Косач. На дванадцятому році життя Леся через хворобу лівої руки змушена відмовитися від чи не найсолодшої своєї мрії – стати музикантом-композитором. А які були сподівання матері, враженої успіхами доньки! Відкривала Лесі таємниці музичного мистецтва дружина композитора Миколи Лисенка Ольга Олександрівна О’Конор, яка закінчила клас вокалу Петербурзької консерваторії. Десятилітня Леся не лише брала уроки гри на фортепіано, але й вивчала теорію і композицію музики, сама почала компонувати музику. Та після надзвичайно болісної операції на лівій руці розпач охопив Лесю – не могла прийняти розлуки зі своїм другом фортепіано.

 
З тобою звикла я ділитися журбою,
Вповідувать думки, веселі і сумні, —
 

зверталася юна поетеса до свого розрадника і порадника з тужливим передчуттям гіркого розлучення. Не здійснилися її мрії творчо реалізуватися в музиці – відкритися перед світом своїм музичним талантом і залишити в музичному мистецтві своє ім’я Лариса Косач, Леся Косач.

Залишається літературна творчість. І хоча після появи в галицькій «Зорі» перших її поезій Леся три роки майже нічого не писала, проте багато читала, думала, мріяла. Обдумувала свою долю, гірко переживала свій стан, коли тижнями і місяцями змушена була перебувати в ліжку, страждати від болю і самотності. Із десяти літ Леся мобілізовує свій дух, наперекір своїй анемії, нападам істерії, а головне, найбільшому, найпідступні-шому, невідступному ворогові – туберкульозу. Вона відчайдушно чинить спротив тому нападнику, який намагається роз’ятрити біль, спотворити безсилим гнівом обличчя, змусити ходити на милицях, соромитися своєї хворої ноги і скаліченої операцією руки, а головне – позбавити її найулюбленішого заняття – гри на фортепіано. Боротьба щохвилинна, щоденна з особливим напруженням духовних сил, які Леся поповнювала, поринаючи у художній світ найвидатніших письменників, займаючись історією слов’янських народів, перекладами з інших мов. Дівчина усвідомлює, що для неї є один благородний вихід – духовне лицарство в умовах колоніальної несвободи рідного народу. Служити Духу творчості і через власну творчу діяльність заявити про свою лицарську мужність та жертовність в ім’я свободи – це той ідеал, який Леся прагне реалізувати.

У листі до брата Михайла 18 травня 1890 року Леся наводить уривок із свого програмного вірша «Contra spem spero!»³:

 
[…] Я на гору круту крем’яную
Буду камінь важкий підіймать,
І, несучи вагу ту страшную,
Буду пісню веселу співать.
 
 
Я співатиму пісню дзвінкую,
Розганятиму розпач тяжкий, —
Може, сам на ту гору крутую
Підійметься мій камінь важкий[…]
 

Отак щоденно Леся Українка бралася за «сізіфів камінь» свого творчого обов’язку і підіймала величезними зусиллями волі свою уяву до високого творчого узагальнення. «[…] тепер знову ходжу[…] по-котячому, та ще й спина болить гірш, ніж перше, – більше яких трьох минут не можу рівно сидіти[…] Отака-то твоя сестра ледача, Михайлику!» – іронізуючи над собою, пише Леся про свій фізичний стан напередодні поїздки на лікування до Відня. І наче між іншим, мовби про щось другорядне, несуттєве, повідомляє: «[…] Пишу маленькі віршики для власної втіхи і розривки, а роботи жаднісінької!» (10, 59)

Ці «маленькі віршики для власної втіхи і розривки» склали першу збірку її поезій «На крилах пісень», яка з’явилася друком у Львові в 1893 році. Допоміг видати книжку Іван Франко, який високо оцінив поезії Лесі Українки, наголосивши, що від часу Шевченкового «Заповіту» Україна не чула такого гарячого поетичного слова, як з уст цієї слабосилої, хворої дівчини. Леся Українка вже дивилася далі, обдумуючи своє творче покликання і вдосконалюючи свою поетичну майстерність. її не лякає, що критики і читачі зауважували «сумний колорит» першої поетичної збірки. «“На крилах пісень” не єсть моє остатнє слово, а коли я думаю йти далі, то вже ж вперед, а не назад, інакше не варто було виходити», – відповідала вона Осипу Маковею. (10, 154)

Ніжна серцем і велична духом дівчина наповнює свою національну гідність лицарською звитягою задля досягнення свободи людського духу. Вона поділяє думки свого славетного дядька Михайла Драгоманова (який не раз підписував свої статті псевдонімом Українець) про потреби формування духовно суверенної особистості на основі культури й етики. На домінанті лібералізму та філософського персоналізму в поглядах М. Драгоманова наголошував Іван Франко, який писав, що Драгоманов «вірив також у духовну силу, що помагає порушувати віз людської цивілізації. Властивим плодючим елементом у тій еволюції вважав людський індивідуум, його душу, волю й інтелігенцію»⁴.

Відчуваючи свою духовну спорідненість із авторитетним дядьком, Леся активно спілкується листовно зі своїм старшим другом і порадником, звіряє йому найпотаємніші думки, сумніви, надії. Перебуваючи на лікуванні у Відні, «розглядаючись на тую Європу та європейців», Леся швидко розпізнала певні хиби «конституційної монархії», хоча перше враження, пише вона в листі до Михайла Драгоманова, «було таке, ніби я приїхала в якийсь інший світ – кращий світ, вільніший. Мені тепер ще тяжче буде у своєму краї, ніж досі було. Мені сором, що ми такі невільні, що носимо кайдани і спимо під ними спокійно.» (10, 83)

Леся майже фізично відчуває пекучий біль від кайданів на руках і на шиї – ярмо неволі, особливо тяжке тут, в Європі, де утвердився парламентаризм і де права та свободи людини забезпечені законом. У листі до брата Михайла Леся признається: «Мені не раз видається (ти знаєш, як розвита у мене «образна» думка, – отже не здивуєш), мені видається, що на руках і на шиї у мене видно червоні сліди, що понатирали кайдани та ярмо неволі, і всі бачать тії сліди, і мені сором за себе перед вільним народом. Бачиш, у мене руки в кайданах, але серце й думка вільні, може, вільніші, ніж у сих людей, тим-то мені так гірко, і тяжко, і сором. Як приїду знов на Україну, то, певне, мене ще гостріше дійматиме, і страчу я остатній спокій, який там у мене ще був; та дарма, я о тім не журюся! Не про спокій нам тепер дбати» (10, 68).

І хоча Леся відчуває себе і серцем, і думками вільною людиною – шляхом систематичної самоосвіти та гартуванням волі й духу вона досягла внутрішньої свободи, – проте думки про під-невільництво свого народу, його колоніальне ув’язнення і духовне упослідження не давали спокою молодій поетесі.

 
Україно! Плачу слізьми над тобою.
Недоле моя! що поможе ся туга?
Що вдію для тебе сією тяжкою журбою?[.]
 

Леся усвідомлює, що тільки плекання свободи людського духу, творення шляхом поширення нових знань і розвинення горизонтів вільного мислення, набуття індивідуальної свободи на основі національної гідності й честі наблизять день волі для усього уярмленого чужинецьким режимом люду. З її ініціативи патріотична українська молодь розпочинає важкий культурницький проект – створення бібліотеки перекладів на українську мову найзначиміших творів європейської літератури. Так народилася творча студія «Плеяда молодих українських літераторів». У листі до Михайла Драгоманова, який допомагав не лише порадами , але й надсилав необхідні для перекладів книги, Леся радісно повідомляє про молодих своїх сучасників, серед яких «починає ширитися європеїзм; вони починають учити європейські мови і інтересуватись європейською літературою. Доказом сього може служити те, що ми (молодіж) задумали видати цілу серію перекладів найкращих творів європейських і російських авторів» (10, 45). Сама Леся перекладає поезії Альфреда Мюссе, «Мандри Гуллівера» Джонатана Свіфта, разом із Максимом Сла-винським відкриває українському читачеві «Книгу пісень» Генріха Гейне; свого дядька просить розшукати добрі збірники німецьких та французьких народних пісень, ведичних гімнів французькою або німецькою мовою: «[…]Страшенно мені сподобались тії гімни по уривках, які я знайшла в «Історії» Мепапі’а» (10, 64).

Її мета – розширювати коло вільно мислячих людей, духовно багатих, внутрішньо незалежних особистостей, бо чим більше буде таких національно свідомих «апостолів правди», поєднаних ідеалом свободи людського духу, тим реальнішою буде перспектива досягнення свободи для рідного народу, для національного пробудження, суспільної свободи.

Леся Українка вірила, як і Михайло Драгоманов, у «духовну силу, що помагає порушувати віз людської цивілізації» (Іван Франко), бо не лише в сфері матеріальних явищ, але й у сфері духу, віри, літератури й етики відбуваються органічні еволюційні зміни та розвиток.

Михайло Драгоманов – цей «речник гуманності» – був для Лесі уособленням духовного лицарства, жертовної самопосвяти ідеї Святого Духа, коли честь важить більше, ніж смерть. Про це високе благородство духу свого дядька і про його гідну смерть «на полі честі» Леся Українка пише 19 липня 1895 року в листі до матері: «Він поліг на полі честі, в останній день читав свою останню лекцію.» (10, 310).

Михайло Драгоманов назавжди залишиться в пам’яті як духовний лицар України, і вона свій дух плекає за його прикладом задля присвяти себе благородній національній справі – будити «розум, що заснув».

Сан-Ремо. Італія. 26 лютого 1902 року. Лесі Українці виповнився 31 рік. Настрій в іменинниці не святковий. У написаному в цей день листі до Ольги Кобилянської вона признається: «Сей день завжди якось неприємний, бо мимоволі оглядаюсь назад, «на путь минулу» і.» ( 11, 324).

Про свій настрій Леся Українка воліє далі не говорити. Основна тема цього звернення до емоційно і духовно рідної подруги («Мій любий чорненький хтось!») полягає в роз’ясненні свого ставлення до спіритизму, до спілкування з «духами»: «Я взагалі давно вже втратила віру в «духів» і спіритичних і всяких інших, добрих і злих, небесних і підземних (та, власне, свідомо й не мала ніколи тії віри), а часом, в хвилини подразнення нервового, щось одзивається, як, напр[иклад], страх дзеркал вночі, прикре почуття від темряви і т. і., певне, се якісь спогади фантастичного настрою мого дитинства, але я знаю, що то «пережитки», – вірю ж я тільки в одного духа, того, що про нього співав Heine в своїй «Bergidylle» і що йому служили всі найсвітліші душі людські. І з мене тієї віри досить. Той дух може замінити всіх духів, що грають на столиках, бо той дух грає просто на серцях людських і що може, те творить просто, без містифікацій, і створив він найкращі діла людської штуки через своїх обранців» (11, 324).