Нова стара баба

"Нова стара баба" - невеличка сімейна сага, дія якої відбувається починаючи з середини 20 століття та закінчується наші дні. Місця дії - далекий і холодний Сибір та найкраще місто в світі - Київ.
Варвара і Зойка - 85-річні бабусі, абсолютно різні по характеру, але такі дорогі одна одній подруги. Вони розмовляють різними мовами; Зойка - жінка з характером, сварлива, голосиста, проте дуже добра в душі; Варвара ж, навпаки, спокійна, врівноважена, від неї не дочекаєшся лайливих слів.
Ці дві жінки пройшли через багато складнощів, вони разом приїхали з Сибіру в Київ, рідне місто Варвари і таке далеке для Зойки. Проте остання швидко зосередилась та всіма силами допомагала Варварі виховувати доньку Наталю, а потім онука Славка.
Саме через Славка і почалась цікава сімейна історія: виявляється 34-річний "хлопчик" знайшов нову бабу. Хто вона? Як виглядає? Звідки? Чи може це одна з колишніх їхнього дорогого онучка? Старенькі настільки перейнялись цією проблемою, що навіть вдались до детективного методу ))))
На щастя історія закінчилась чудово. Славко, нарешті, знайшов своє щастя чим дуже порадував стареньких. В кінці я так розчулилась, що на очах виступили сльози.
Дуже приємна книга про дружбу, любов до дітей, кохання, тяжке життя в часи Радянського Союзу та вже незалежної України.

Знаєте за що я люблю Денисенко? За її непересічний стиль, уміння створювати героїв, які з одного боку шаблонні, а з ыншогог такі особливі, життєві та чуттєві. А ще за те, як вона формулює свої думки та вкладає їх в уста своїх героїв.

На пані капітанші МЧС була форма, і представилася вона по формі: «Вікторія Петрова, народилася в Новгородє Вєліком, живу тут, вчилася теж тут, маю офіцерське звання та кімнату в общазі, говорити буду російською, мене ця ваша мова на роботі затрахала». Віка не прогиналася під цей світ, вона вміла прогинати його під себе. «На раз-два-три».
Коли Зойка то все почула, жодних розмов із Вікою Петровою не розводила, берізки не обіймала і не висаджувала, натомість стала вітатися: «Добридень, пані Вікторіє, Слава Ісусу! Як ся маєте?» Моя грішна душа зловтішалася, не знаю, чи зробила це Зойка через любов до мене, чи завдячуючи своїй непримиренній натурі «старої панкоти» (як каже Славік).

До того ж, інколи так і помічаєш в персонажах когось знайомого....

Зойка матюкала усі фіскальні служби, котрі звала «смоктальними», а одного разу замовила у кількох церквах поминальний молебінь для усієї податкової служби країни.

Ця маленька сімейна історія особисто мені до смаку. Нема вульгарщини, нема ескалації конфлікту до неправдоподібних меж. Але є люди, живі, зі своїми "тарганами" і звичками. Люди, що мають свою історію, свої звички та настрої.

Вже досить давно я не читала літературу, написану чистою українською мовою. так вже склалося, що зручніше мені читати все ж таки на російській. Але маю зазначити, що саме таку літературу варто читати саме українською. Навіть за умови існуючого перекладу, я б не радила читати цю книгу іншою мовою.
Тут увесь шарм та лоск повістей у мові, що немов мед покриває вашу душу.
У цій книжці одразу дві повісті: «Нова стара баба» та «Забавки з плоті та крові». Вони не схожі між собою, не мають спільної теми і відкривають абсолютно різні емоції.
У новій старій бабі мова йде про життя, про етику поведінки, про філософію відчуттів. Дві жінки: абсолютно різні і несхожі між собою Зойка та Варвара. Варвара – щира українка, що розмовляє рідною мовою. Вона тиха, спокійна, врівноважена. Від життя не чекає чудес, пливе немов дровинячка по річечці. Зойка – її антонім. Вона гучна, нестримана, часом груба і пробивна. Ці дві жінки символізують дві сторони одного життя. Є ще багато-багато інших діючих персонажів, але звертати на них увагу я не буду. Усю цю повість можна сміливо розтягати на цитати і шпиняти їми оточуючих. Ця книжка є невеликим посібником для тих, хто не може вирішити як краще жити і яким бути.
У забавках історія зовсім інша. Є сліпа дівчина Міра і є дуже незрозумілий для мене хлопець Ерік, він же Ернест. Міра спокійна, мрійлива і в той же час смілива, тому що іде проти вітру, забиваючи на свої проблемі із здоров'ям. Вона незламна, не дивлячись на тендітність. Ерік... Навіть не знаю, що про нього сказати. Він дивакуватий, постійно знаходиться у своїх скажених думках (а вони скажені, чесне слово, хто у здоровому глузді буде роздумувати над тим, що непокоїть Еріка?) і приховує своє "Я" під образом дівчини. Він не транссексуал, проте дуууууже дивний. Що у цих двох людей може бути спільного? Але щось їх об'єднує. Спочатку це дружба між двома дівчатами: відверта, без прикрас. Вони діляться одна (один) з одною секретами та переживаннями, разом смакують каву та канапки з сиром. Дивно, але після того, як відкрилася правда, їх взаємовідношення не стали гіршими, просто перейшли в щось більше. Ця повість не навчила мене нічому, окрім того, що потрібно завжди пам'ятати хто ти є і куди ти рухаєшся.
Загалом, я ні разу не пожалкувала, що придбала цю книгу. Я читала її перед тим як поїхати на роботу, стоячки у тролейбусі, коли їхала додому, лежачи в ліжку перед сном. Я поринула у розповідь і відчула сум, коли вона закінчилася. Якщо у вас є можливість прочитати цю книгу – не впустіть її.