Читать книгу «Обре, сховайся добре!» онлайн полностью📖 — Костянтина Когтянца — MyBook.

Костянтин Когтянц
Обре, сховайся добре!

Дипломант Всеукраїнського конкурсу романів, кіносценаріїв, п'єс та пісенної лірики про кохання «Коронація слова-2009»

В руських краях ти багато отруйного зілля зустрінеш.

Та й на чаклунок також руська земля не скупа.

Бачив чаклунок я сам, що ночами у небі ширяли,

Бачив летючих відьом, що гарцювали вночі.

Бачив, як з чистого неба своїм чародійським закляттям

Ті чарівниці дощі й хмари стягали з небес,

Збурюють ріки вітрами і хмари громами сповняють,

Град насилають важкий відьомським словом своїм.

Себастіян Фабіян Кленович «Роксоланія». 1584 р.[1]


Розділ І
Козак без шаблі

Лютий 1651 року

Четверо їхали попереду саней, і троє з них думали про четвертого. Точніше, про першого.

Усі вони були досвідченими вояками, двоє – старими січовиками, і вислову «накази не обговорюють» не вживали – так само, як і не смішили людей відкриттями на кшталт: «Людині потрібно дихати». А хіба хтось сумнівається?

Отож, коли кошовий наказав: отаманом буде Боярин, – ніхто не сказав нічого. Однак думати – думали.

Кирин[2] Драгон, прозваний так, бо служив у драгонах,[3] кинув погляд назад, на сани, і зайвий раз переконався, що з обличчя Адама Першого (Божий дар якийсь у того Івана Сірка: скаже щось звичайнісіньке, а всі сміються. Ось і тоді, як Адам з’явився на Січ: «Раз Адам, то хай буде Перший» – ну що тут такого? А вся Січ реготала) – що з обличчя Адама нічого прочитати неможливо.

Утім, вони всі тут такі, тільки виявляється це по-різному: Адам мовчав, як німий, а Білий з Барилом теревені правили увесь час, а проте, якби хтось їх почув, то нічого, ну просто нічого б не дізнався. Драгон ще місяць тому не повірив би, що можна стільки часу балакати ні про що.

– Стійте! – голос Боярина хриплий, уривчастий, але Кирин уже вкотре впіймав себе на думці, що колись той, мабуть, непогано співав.

– Драгоне, в тебе… є якісь відчуття?

Згадані вже Білий з Барилом навіть не приховували свого здивування: що це ще за відчуття повинен побратим мати?

– Є, – похмуро відрубав Кирин, – є враження, що ми… що щось негаразд!

Страшний був урок, після якого затямив козак: його відчуття небезпеки не бреше. І не помиляється. Майже два роки тому…

– Пане полковнику, з Дубиною щось не те!

– Не те, – полковник Голота був у доброму гуморі, – у карти продувся, від молодиці відкоша отримав, пробував розпускати руки – то летів, та ще й спотикався. Макогін у вмілих руках – страшна річ.

– Пане полковнику…

Як, ну як йому пояснити?!

– Хоча він і твій побратим…

– Але мерзотник. Давно знаю. Та поки він при мені, то ось він у мене де!

Кулак полковника завбільшки з дитячу голову.

– Та й не тобі мене вчити!

– А якщо зрадить?

– А оце дзуськи! За ним таке, чого ляхи не подарують. Отож, хлопче, краще візьми десяток… про всяк випадок… – та до Пободайла[4] лети. Лети, а не їдь! На нас іде пан Мирський, а це страшний ворог, отож хай Степан поспішає.

Не бачив більше Драгон полковника. І ще тисячі півтори лягло трупом – через зраду Дубини. Ну і хто тепер доведе, що це він колись відчинив козакам браму замку? Хто з поляків це стане слухати?..

Отаман відімкнув скриню, що знаходилась у санях, витяг польські шапки, собі – дорогу, з пером та червоним лалом,[5] Драгонові ж передав кушме.[6] Кирин, відчувши в шапці вагу, помацав. Так і є – між шкірою та підкладкою дві сталеві дуги, хрест-навхрест. Шапка молдовського воїна… Руки робили свою справу, а душа у п’яти впала: Драгон нікому, ніколи не казав, що хоча і русин з походження, але родом з Молдови.

Нікому не казав, боячись, що його видадуть, бо у цьому питанні всі володарі одностайні: круль видасть, цар видасть, хан видасть, якщо взнають, хто сховався в їхніх володіннях. Може, і гетьман видасть: воно йому треба, щоб зайда якийсь людям такий приклад показував? Пошепки кажуть – були вже замахи на Богдана… А коли видадуть до Молдови – можеш кричати на муках, що ти нічого не знав, що гадав, у тій склянці ліки. Навіть якщо повірять, все одно сунуть палю в те саме місце, для науки народу, аби інші думали головою.

Боярин тим часом змінив кожух на дорогу шубу, а шаблю – на довгу шпагу.

– Свої б із мушкетів не привітали.

– А ти загни по-нашому.

– Ляхи теж по-нашому вміють.

– Так, як ти, не вміє ніхто. Тільки спочатку треба взнати, чи точно це наші, а то сам Потоцький як закричить: «Це лайдак Петро Білий, хапайте здрайцю».

І раптом, без переходу, Барило запитав те, про що думали всі:

– Краще скажи, Боярине, чому від своїх ховаємося?

Коли кошовий наказав їм (кожному поодинці) – їхати до нього на зимівник, поголити оселедці та сидіти як миші, – ніхто, ясна річ, нічого не питав.

Наступний наказ – їхати під Бояриновою командою, а якщо з ним, не дай і не приведи, щось трапиться, то з’явитися у Брацлав, до полковника Нечая – здавалося б, усе прояснив: мабуть, скоро Данило піде на ляхів, і тоді йому знадобляться досвідчені отамани, вони ж усі водили загони. І не треба оселедцями шпегам в очі впадати – ось вони, мовляв, запорожці. Але Брацлав вони об’їхали. А тепер явно націлилися в об’їзд Красного, де Нечай збірний пункт призначив.

– А для того, щоб нас менше бачили. Не до Нечая ми їдемо, а до левенців.[7]

Хоча сказане Боярином було дуже розумно – загін розбійників, якщо до нього додати п’ять досвідчених отаманів, може накоїти ляхам чимало лиха, – проте Драгон ладен був об заклад битися: бреше Боярин!

– Якщо нас до самого Нечая привезуть, це ще півлиха, він двох із нас знає в обличчя…

Барило, який був певен, що Данило знає в обличчя тільки його, аж крекнув.

– А потрапимо до наказного полковника – доведеться в льосі сидіти, поки Нечай повернеться.

– Якщо повернеться, – раптом прохопився Драгон. Сказав – неначе не власною волею, неначе само вискочило. Й інші це якщо не зрозуміли, то відчули.

– Цур тобі й пек за такі слова, – аж перехрестився Барило.

Отож рушили далі, а Драгон запалив люльку. Рушниця в нього добра, турської роботи, б'є точно, проте – ґнотова. Ото й навчився палити – в Молдові не встиг, на Московщині про це годі й казати: там за люльку відлучають від церкви.

А від люльки, як стане потреба, можна ґніт запалити.

* * *

Ляхи виїхали на кригу замерзлої річки на такій близькій відстані, що тікати було запізно.

– Райтари,[8] – самими губами прошепотів отаман. – Це краще.

«Чим краще?!» (Кирин не знав, що служба в райтарах вважалася серед польських панів непрестижною, отож райтарськими офіцерами були здебільшого іноземні найманці.)

Драгон ледь стримувався: останні півгодини усе його єство волало про небезпеку, проте Боярин кидав погляди, які могли означати тільки одне – «мовчи».

Тим часом їх уже підвели до головних сил загону – не такого вже й численного.

– Шандор Добо єстєм! – відрекомендувався Боярин. – Служу його милості пану віденському.[9] Посланий був у приватних справах його милості до Валахії.[10] Повертаючись, у Ямполі від купців почув, що буде війна – і вирішив їхати навпростець до Бара.

У Драгона змокла спина. Те, що верз Боярин, не лізло ні в які ворота!

Так, воєвода віленський міг послати людину в приватних справах у Молдову – він одружений з дочкою домінуса.[11] Але чому через козацькі землі?! Навіть якщо справді почув у Ямполі про війну, простіше назад вернутися – Ямпіль біля самого кордону! – та обрати безпечний шлях!

Проте офіцер якось… неначе аж сонний став. Його думки текли мляво, повільно. «Козаки не користуються шпагами. І щитами також… А у того, у волоській шапці – ще й щит татарський».

(Щит з'явився тому, що своєму вмінню битися на шаблях Драгон не довіряв. З дитинства не вчений, бо – як батько вважали – мистецтво купця не в тому, щоб відбитися, а в тому, щоб домовитися, щоб не напали серйозні люди. Ну а якщо полізе якась голота – від них відбиватися краще ножами, сокирою та щитом.)

«…І чув я про цього Добо. Точно чув, і навіть бачив колись. Він трохи змінився, але це він».

– їдьте, панове.

Драгон ледь стримався, аби вголос не заволати.

Цього просто не могло бути. Не могло!

Жодне військо… Та що там військо – загін дітлахів, що у війну граються, ніколи не відпустить підозрілих без перевірки!

– Данке![12]

Боярин рушив коня, усі за ним. Отаман замугикав якусь угорську пісеньку.

«Він же назвався мадярським ім'ям…»

Усе тіло Драгона, усе його єство чекали залпу в спину або аркана на шию.

Десять кроків, п’ятдесят, сто… Ось уже і поворот… Ось вони вже за поворотом…

– До лісу, – прохрипів отаман.

– Сліди побачать.

– Ні. Це не головний загін, а навпаки зовсім!

Боярин рукою зігнув кущ так, щоб усі шлях побачили.

Шлях був жовтим, бо тисячі копит утоптали його, змішуючи сніг із кінським лайном.

– Отже… – Білий не договорив, та в цьому й не було потреби.

Якщо ляхи залишили Красне в тилу, а в тилову охорону направили жменьку райтарів – отже, Нечая погромлено.

– Треба до Брацлава. Попередити.

– Ні! – І, мабуть, зрозумівши, що тут не відбудешся простим наказом, Боярин пояснив: – Бути того не може, щоб ніхто не порятувався з цілого полку, та ще із сіл навколишніх. Брацлав без нас повідомлять. А от Богуна у Вінниці…

Справді, якщо поляки не цілковиті дурні, то тепер вони вдарять на Богуна.

Але чомусь ніхто не спитав – і звідки знає Боярин, що кальницького полковника треба шукати у Вінниці?

…Через кілька годин, коли вони з Боярином на хвильку залишилися наодинці, Драгон наважився запитати:

– Як ти це зробив?

Боярин і перепитувати не став: а що, мовляв, на увазі маєш? Помовчав трохи і пояснив:

– Ти теж так можеш, просто не вмієш. Чув, мабуть, що дівчина може хлопця приворожити? А ми можемо навіювати інші почуття: байдужість до всього, втому душевну. Навіть враження, що він мене десь бачив. Одне зразу запам'ятай: чари – річ дуже слабка. Дуже. Були б ми одягнені по-козацькому – ніщо б не допомогло, була б це польська корогва, де полковником пан вельможний, – не знаю. Може, я б і зміг задурити йому голову, а можливо, що й ні. Найманець, якому Польща не батьківщина, – це все ж таки інша річ.

* * *

– Сідай, Бо…

– Боярином на Січі прозвали. Усі інші імена, Іване, забудь.

– Уже забув, – засміявся полковник, який, до речі, виглядав юнаком. Він і справді був молодший, ніж інші полковники, але все ж таки не настільки.

– І ти, козаче, сідай.

– Дякую, пане полковнику…

– Забудь «пана», пани у Варшаві.

Стандарт

2.5 
(2 оценки)

Читать книгу: «Обре, сховайся добре!»

Установите приложение, чтобы читать эту книгу

На этой странице вы можете прочитать онлайн книгу «Обре, сховайся добре!», автора Костянтина Когтянца. Данная книга имеет возрастное ограничение 12+, относится к жанрам: «Книги про волшебников», «Зарубежное фэнтези». Произведение затрагивает такие темы, как «магія», «козацька доба». Книга «Обре, сховайся добре!» была написана в 2010 и издана в 2010 году. Приятного чтения!