Читать книгу «Війна з державою чи за державу? Селянський повстанський рух в Україні 1917–1921 років» онлайн полностью📖 — Колектив авторів — MyBook.

Дмитро Архірейський
Павло Ісаков
Михайло Ковальчук
Денис Красносілецький
Володимир Лободаєв
Борис Малиновський
Юрій Митрофаненко
Дмитро Михайличенко
Владислав Резніков
Війна з державою чи за державу?
Селянський повстанський рух в Україні 1917–1921 років

© Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», видання українською мовою, 2017

© Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», художнє оформлення, 2017

Рекомендовано до друку Вченою радою Університету економіки та права «КРОК» (протокол № 4 від 14 грудня 2016 р.)

Під загальною редакцією Володимира Лободаєва.

Рецензенти:.

Патриляк Іван Казимирович, доктор історичних наук, професор

Пиріг Руслан Якович, доктор історичних наук, професор.

Срібняк Ігор Володимирович, доктор історичних наук, професор.


Громадський просвітницький проект «LIKБЕЗ. Історичний фронт»

Повстанський рух – прикметна риса Української революції

Очевидно пам’ятаючи мої давні роботи з історії повстанського руху і махновщини зокрема, автори книжки запросили мене написати до неї передмову. Іншими словами – влаштувати своєрідний переклик наукових поколінь, щоб з’ясувати, на що пішло чверть століття сучасної історіографії, як далеко історична наука просунулася у вивченні цієї проблеми, які виклики стояли перед нею тоді і чим вона переймається зараз. Приблизно так. Спробую впоратись із цим непростим завданням.

Усе почалося з другої половини 80-х років ХХ століття. Радянський Союз намагався позбутись іміджу «імперії зла» і разом з тим не позбутись ролі провідної держави світу. Це вимагало докорінної реорганізації, в тому числі і змін у поглядах на історію. Однак реформаторам не вистачало ні знань, ні досвіду, усе робилось майже навпомацки, інтуїтивно і налякано. Історики почали з пригадування досвіду «хрущовської відлиги», коли дуже непослідовно намагалися реабілітувати репресованих за сталінських часів діячів революції, проте далеко не всіх. Так, наприкінці 80-х років настала пора говорити про Бухаріна і Троцького як про найвидатніших опонентів Сталіна в комуністичному середовищі. Після відкриття архівів і спецфондів олюднення революційного простору набрало широких масштабів. Спочатку це робилося заповненням «білих плям», тобто без зміни ленінсько-сталінської парадигми революції. Та логіка вільного пізнання дуже швидко показала, що в радянській історичній науці було мало спільного з реальними історичними подіями, оскільки керувались науковці насамперед ідеологічними догмами, схемами і табу. Саме так сталося і з повстанським рухом.

Власне, поняття «повстанський рух» радянська історіографія просто не знала, розповідалося про боротьбу з «куркульською контрреволюцією», «політичним бандитизмом», «дрібнобуржуазною націоналістичною контрреволюцією». За переконаннями В. Леніна, дрібна буржуазія (читай: заможне селянство та ремісники) була найнебезпечнішим ворогом радянської влади і «диктатури пролетаріату». Чому? Тому що саме ці люди мали невелику власність – кілька десятин землі, трохи худоби, – яка дозволяла тяжкою працею здобувати свій хліб і відтворювати складену багатьма поколіннями хліборобську традицію і культуру. Українське селянство не сприймало комуністичну ідеологію поголовної рівності, що ґрунтується на праві держави привласнювати результати важкої праці. Щоправда, був у селянина ще один ворог, який робив його ситуативним союзником більшовиків. Це був поміщик – потужний конкурент на аграрному ринку. В нього і землі було більше, і техніки, а головне – політичних прав, освіти, вміння ефективно використовувати переваги великого господарства. Селяни в своїй масі були не проти позбавитися конкурента у революційній крутоверті. Тут їх шлях час від часу збігався з більшовицьким, але поза боротьбою з поміщиками різко розходився. Яскравим проявом подібної тактики є історія махновського руху. Моя перша розвідка з історії махновщини називалась «Комбриг Нестор Махно». З кінця зими до середини літа 1919 р. Н. Махно командував ІІІ Задніпровською бригадою, яка входила до складу дивізії П. Дибенка й успішно воювала з добровольчими частинами на Донбасі. Комбриг у Червоній армії був воєначальником доволі високого рангу (згодом генеральського), через те головний пафос розвідки (брошури) зводився до риторичного питання: а чому, власне, радянська історіографія, як і література та кіно, дають негативний і навіть вульгарний образ Махна, не бачать його заслуг перед революцією? А вони очевидні. Махновці тричі укладали союз із Червоною армією. Це вони спустошили тил денікінців, коли білі розгорнули активний наступ на Москву і були вже біля Тули. Це вони форсували у листопаді 1920 р. Сиваш і вийшли в тил армії Врангеля у Криму, після чого білі припинили опір. Відповідь собі і, сподіваюсь, читачам, я дав у більш загальній праці, яка називалася «Махновщина» і мала дуже важливий підзаголовок «Селянський повстанський рух в Україні 1918–1921 рр.». Відповідь була простою: вільний радянський лад, який відстоювали махновці і який передбачав нівелювання ролі держави, її невтручання в місцеве самоуправління і способи господарювання, не мав нічого спільного з більшовицькими спробами запровадження комунізму під керівництвом держави диктатури пролетаріату. Більшовики не хотіли ділити владу з жодною політичною силою, в тому числі й лівою, навіть у своїх лавах вони не допускали інакомислення. Викорінювали противників не стільки агітацією та пропагандою, скільки «червоним терором», ВУЧК, частинами особливого призначення, продовольчими загонами і Червоною армією. Ці державні інструменти застосовувалися проти селян, яким обіцяли землю, а потім зганяли в комуни, вилучаючи хліб на користь держави. Така практика і політика подавались як пролог до світлого комуністичного майбутнього. Безумовно, це спричиняло масовий селянський опір, у тому числі і збройний – у формі повстанського руху. Повстанські загони рідко вели активну наступальну діяльність, у переважній більшості випадків вони обороняли свої села, волості, повіти від нападників. Винятком була махновська армія, яка здійснювала великі рейди, швидко пересуваючись територією України.

Сьогодні, живучи в демократичному суспільстві, навіть дивно говорити, що людина має повне право обирати спосіб життя, мати власність, нести за неї відповідальність, бути захищеною у своєму праві законом, а фермер навіть може розраховувати на підтримку держави. Вихованій радянською школою, літературою та мистецтвом соцреалізму, комсомолом і партією людині, яку оточувала державна власність, а спроби виявити приватну ініціативу карались кримінальним кодексом, було непросто пояснити, що «куркуль» – це жупел, вигаданий комуністичною пропагандою, щоб переслідувати найпрацьовитіших селян, а «куркульська контрреволюція» – це спричинений агресією захист приватної власності, результатів своєї праці, а також сім’ї та громади від чужоземного вторгнення. Спроби комуністів поділити село на два табори – бідноту та заможних, – а потім внести в їх середовище класову боротьбу мали антигуманний, злочинний характер. Вони були добре засвоєні більшовиками за часів революції, а за десятиліття використані в період колективізації, у роки Голодомору, які фактично привели до втрати цілої соціальної верстви – селянства, хоча влада завжди твердила, що веде боротьбу лише з куркулем-експлуататором. Остання думка, власне, є побіжним аргументом на користь тверджень про селянство як єдине ціле, зв’язане культурою, релігією, виробничими процесами, соціальною психологією та національним характером.

У процесі формування концепції Української революції як самостійного історичного явища стало зрозуміло, що селянський повстанський рух був однією з її найважливіших особливостей, наскрізним мотивом, який пронизував її від початку і до кінця. Уже в 90-ті роки ХХ ст. вітчизняним історикам вдалося доволі повно описати особливості повстанського руху, вивчити його кількісні параметри, партизанську тактику, ареали активних дій, особи отаманів. Великий вплив на українських істориків – дослідників повстанського руху мала книжка відомого італійського історика Андреа Граціозі «Більшовики і селянство в Україні, 1918–1919 роки: нариси про більшовизми, націонал-соціалізми та селянські повстання», опублікована 1997 року. А. Граціозі, вивчаючи проблему, дійшов висновку, що український повстанський рух набрав характеру національно-визвольного і «має парадигмальну цінність, особливу оригінальність і певне право першості в багатьох історіях нашого століття». Тобто те, що відбулося в Україні, неодноразово повторювалося згодом в інших країнах, які виборювали право на національну незалежність. У зв’язку з цим не треба дивуватися, що постать Н. Махна в світі відоміша за постаті М. Грушевського, В. Винниченка і С. Петлюри.

Якщо вже йдеться про персони повстанських отаманів, які радянською історіографією були зведені до рівня політичних бандитів і імена яких згадувалися лише в негативному контекcті, то ще в 90-х роках величезну пошукову та публікаторську роботу з повернення повстанських ватажків у героїчний епос революції здійснив Р. Коваль. Він є автором численних публікацій на цю тему. Тільки в одній з них – «Отамани гайдамацького краю» – було наведено біографії 33 отаманів. Р. Коваль і сьогодні плідно працює, досліджуючи повстанський рух. Популярністю користується розвідка Р. Коваля про отамана Зеленого (Д. Терпила), яка тричі перевидавалася і доповнювалася. Саме з підказки Р. Коваля тема повстанства набула художнього відтворення у творах В. Шкляра, роман якого «Чорний ворон» теж кілька разів перевидавався і перекладався іншими мовами та був номінований на Шевченківську премію. Повстанські сюжети надихнули й багатьох інших митців. Зокрема відзначу «Український вузол. Війна з Росією» Ю. Дмитренка-Думича. Автор назвав книжку романом-мозаїкою, в якому художню оповідь поєднано з численними фрагментами документів і свідчень очевидців. Головні герої роману – махновці. Вони і в центрі кіноповісті О. Михайлюти «Вольниця», а також документальної повісті О. Скрипника «За золотом Нестора Махна». Дуже інформативною і написаною з особливим щемом вийшла книжка двох авторів з Гуляйполя, В. Яланського та Л. Верьовки, – «Нестор і Галина». У дарчому написі автори визначили її жанр так: «…наша книжка виткана, мабуть, більше на емоціях: то гуляйпільський біль (і вчорашній, і сьогоднішній)». Нарешті згадаю і роман-хроніку М. Іванченка «Дума про вільних козаків», події якої розгортаються у 1917–1922 рр. на Звенигородщині.

А як сьогодні реагує на повстанську проблематику академічна історіографія, які завдання стоять перед сучасними дослідниками, чим відрізняються їх інтерпретації від інтерпретацій попередників з уже далеких 90-х років? Насамперед це розширення тематичного і хронологічного поля. Якщо у 90-х роках ХХ ст. історія Української революції передавалась переважно через політичні та соціальні сюжети, то сьогодні в них активно вплітаються військові. Якщо радянська історіографія активно використовувала парадигму громадянської війни, то сучасна українська – говорить про російсько-українське військове протистояння, яке почалося з оголошення Раднаркомом РСФРР на початку грудня 1917 р. війни Українській Народній Республіці. Невдачі українського державотворення насамперед пов’язані з зовнішньою агресією, білою і передусім червоною. Повстанський рух відігравав важливу роль у стримуванні цієї агресії у 1919–1920 роках. Зверну увагу на видану в 2016 р. «Історію українського війська». Це синтетична узагальнювальна, популярна праця, у якій змальовано історію українського війська від найдавніших часів до сьогодення. Одне з центральних місць у ній посідає розділ про військо визвольних змагань 1917–1921 років, де є ґрунтовний параграф про селянський повстанський рух, написаний В. Лободаєвим. Автор, розуміючи складність досліджуваного предмету, не вдається до його надмірної глорифікації, а намагається критично говорити про сильні і слабкі сторони руху. Повстанські отамани, на його думку, несуть значну частину відповідальності за єврейські погроми, пограбування, вбивства. Повстанський рух не спромігся виробити цілісної ідейно-політичної програми, його гасла часто ситуативно змінювалися, як і вектор руху (антикомуністичний, антиденікінський, антигетьманський). У зв’язку з цим автор ставить питання про конструктивність чи деструктивність досліджуваного явища. Це питання постає і на сторінках пропонованої книжки. Про що це свідчить? Насамперед про те, що вивчення проблеми стало значно глибшим, однак далеке від завершення. Автори не мають однозначної відповіді на поставлене питання. Воно залишається відкритим. І це добре, в історії нема раз і назавжди прочитаних і перегорнутих сторінок, є брак доказової бази, слабке вивчення контексту, проблеми методології. Коли вони долаються, з’являється нове бачення.

Яким же чином розширюється поле досліджень? Насамперед дослідженням традиційної тематики. Як показовий приклад вкажу на праці В. Горака з історії виступу отамана Григор’єва, на доробок С. Богана, консолідований у книжці «Повстанці Одещини і Придністров’я: антикомуністичний повстанський рух на Південному Заході України у 1920–1923 рр.». Оригінальністю задуму та вмілим поєднанням краєзнавства з історією повстанства відзначається книжка В. Чопа та І. Лимана «Вольний Бердянськ: місто в період анархістського соціального експерименту (1918–1921 роки)». Ці праці – приклад своєрідного наповнення проблеми зсередини, її поглибленого детального вивчення. Регіональні особливості розвитку повстанства зумовили появу кандидатських дисертацій П. Ісакова, М. Гончара, Д. Михайличенка, В. Чопа.

Шлях хронологічного розширення тематики пропонує В. Лободаєв. Звертаю увагу на його книжку «Революційна стихія. Вільнокозачий рух в Україні 1917–1918 рр.». Уже навесні 1917 р. в Україні за/від/роджується «вільне козацтво» – парамілітарні сільські та волосні загони, які до осені того самого року об’єдналися в курені та кіш Вільного козацтва. Часто в літературі трапляється твердження про 60 тисяч «вільних козаків». Цифра ця неточна, але дає уявлення про масовість руху. В ньому було багато особливостей та характерних ознак, але в умовах наростання економічної та політичної кризи в країні на перший план виходили функції місцевої самооборони. Фактично це була модель, за якою формувався повстанський рух наступного року. Відома ключова роль «вільного козацтва» у Звенигородсько-Таращанському повстанні влітку 1918 року.

В історичній літературі склалося загальне враження про 1917 р., принаймні до жовтня, як про демократичну фазу революції. Однак це далеко не так, у цей період відбувалися накопичення та спонтанні викиди деструктивної енергії. Особливо вони помітні на селі, у протистоянні селян з поміщиками. Сотні маєтків було розгромлено – це часто робили вчорашні фронтовики, які поверталися додому зі зброєю та лівою ідеологією. Людина з рушницею починала відігравати в житті села особливу роль. Не випадково дослідники вказують на те, що значна частина повстанських ватажків мала у своїй біографії військову сторінку.

Цікавим і, на мою думку, перспективним майданчиком для інтелектуальної провокації та дискусії є спроба обіграти певну близькість, спорідненість таких явищ, як повстанський рух та отаманщина в армії УНР. У пропонованій читачеві книжці є цілий розділ, присвячений отаманщині, який вийшов з-під пера Ю. Митрофаненка, автора окремої монографії на цю тему («Українська отаманщина 1918–1919 рр.» – Кропивницький, 2016). У форматі вступної статті немає місця для розлогої дискусії. Загалом згоджуючись із загальним описом отаманщини та її негативною оцінкою, яку дав автор, сформулюю деякі застереження. Зокрема, непереконливо звучить теза про українську національну специфіку отаманщини, її ґрунтування на традиціях козацького самоврядування. Чи треба шукати коріння сваволі і непослуху, відсутності військової дисципліни та субординації в традиціях XVII–XVIII століть? Вони значно ближчі до революційного часу, зародились і виросли на розвалинах старої російської армії 1917 р., коли військові були активно втягнені в політичний процес, а дисципліна – порушена виборністю командного складу, масовим дезертирством, небажанням дивізій та полків виконувати накази, особливо наступати. Першим державним інститутом Росії Керенського, який повністю деградував і розвалився, був інститут армії, за ним впала решта.

Нові революційні армії – і червона більшовицька, і українська – формувалися спочатку на принципі добровільності як парамілітарні структури, народні ополчення, з виборним командуванням, з тісною прив’язкою до локальної території дій навколо своєї малої батьківщини. Кожен організатор місцевого загону, як правило учасник світової війни, старшина невисокого рангу, був харизматичною особистістю, «батьком», але повністю залежав від настроїв свого загону, мусив їх знати, інтуїтивно відчувати і діяти суголосно з ними, в іншому разі виникали великі ризики втрати авторитету, а з ним і влади. Те саме стосується і повстанських ватажків.

Є питання не тільки до отаманів, а й до Директорії. Вона була таємно створена для керівництва антигетьманським повстанням і брала під свої знамена всіх охочих, кому гетьманська влада уявлялася антинародною. Протягом тривалого часу Директорія не могла озвучити ідейно-політичну платформу своєї діяльності, зробила це лише наприкінці грудня 1918 року. Між членами Директорії не було узгоджених дій, її голова В. Винниченко просто на ходу, протягом кількох тижнів міняв свої погляди. Влада, яка спиралася на дискусії та вагання, не могла дістати ані масової підтримки в країні, ані зовнішнього визнання.

Перетворення Червоної армії на регулярну відбулося навесні-влітку 1919 р. завдяки політиці «розпеченого заліза», яку здійснював Л. Троцький і яка коштувала життя десяткам червоних командирів, схильних до непослуху та самостійних дій, у тому числі В. Боженку і М. Щорсу. Командування Дієвої армії УНР теж намагалося перетворити повстанську армію на регулярну. Цим займався генеральний інспектор В. Кедровський, однак утримання регулярної армії вимагало не лише насильства, а й величезних фінансових та матеріальних ресурсів, яких влада УНР не мала.

Як показали автори книжки, повстанський рух мав величезний революційний потенціал (бажання змінити Україну), однак не зміг його реалізувати повною мірою. Відповідь на запитання, чому так трапилося, залишається і далі нез’ясованою. Напевно, частина провини лежить на українській політичній еліті, яка не змогла виробити привабливу для більшості соціально-економічну та державно-політичну платформу. Поразка Української революції значним чином зумовлена відсутністю зовнішньої підтримки та більшовицькою агресією. Не варто забувати і про невисокий на той час рівень національної свідомості. Шлях із селян у націю був довгим, складним і суперечливим. Революція почала активно змінювати свідомість, але не змогла завершити цього процесу. На сторінках книжки уважний читач знайде чимало інших спостережень та думок, які сприятимуть формуванню глибокого, об’ємного образу Української революції. Запрошую до вдумливого читання.

Владислав Верстюк,

доктор історичних наук,

професор

На этой странице вы можете прочитать онлайн книгу «Війна з державою чи за державу? Селянський повстанський рух в Україні 1917–1921 років», автора Колектив авторів. Данная книга имеет возрастное ограничение 12+,. Произведение затрагивает такие темы, как «народные восстания», «народні повстання». Книга «Війна з державою чи за державу? Селянський повстанський рух в Україні 1917–1921 років» была написана в 2017 и издана в 2017 году. Приятного чтения!