Часто можна почути нарікання на неясний і заплутаний спосіб, яким філософи інколи виражають свої думки. Особливо щодо німецьких філософів склалася думка, що їх стиль є вельми непрозорий. ЕхсєрНв гхсірігпйів цій думці важко відмовити у слушності, хоч і не можна заперечити той факт, що філософи інших національностей також мають цей недолік, хоча й рідше.
Тоді насувається питання, чи неясність, якою характеризується стиль деяких філософських праць, є неуникненною, або, іншими словами: чи філософський стиль мусить у певних випадках бути неясним. Очевидно, нас тут не цікавлять випадки, коли текст автора доступний нам тільки в перекрученому виді або коли автор пише поспіхом і недбало. У такому разі неясність стилю є результатом, так би мовити, зовнішніх чинників, випадкових стосовно змісту праць. Але (пропустимо випадки зазначеного виду) неясність філософського стилю принаймні в деяких ситуаціях все ж видається чимось неминуче пов’язаним зі суттю певних проблем, які опрацьовуються у філософських працях, і з предметом вжитих у них міркувань. Багато хто вважає, що часом навіть ясно мислячий філософ, який прагне виразити свої думки якомога чіткіше, все одно не зможе цього зробити через заплутаність питань і проблем, які є предметом його розгляду. У такий спосіб не тільки пояснюють і виправдовують авторів, які послуговуються неясним стилем (часом вони самі так це пояснюють), а й розвивають й усталюють переконання, що неясність стилю прямо пропорційно залежить від глибини змісту філософських праць.
Однак невідомо, на чому ґрунтується думка, що про певні філософські питання і проблеми неможливо писати ясно. Важко собі уявити, щоб хтось зміг довести, що всі праці, які розглядають певний предмет філософських роздумів, відзначаються неясним стилем. Натомість набагато легше довести, що навіть про предмети, які на загал вважаються складними й заплутаними, той чи інший філософ може виразитися цілком ясно. Звідси припущення, що неясність стилю деяких філософів не є неуникненним наслідком чинників, пов’язаних безпосередньо з предметом їх розмірковувань, а наслідком мутності й неясності способу їх мислення. Тоді справа виглядала б так, що ясність думки і ясність стилю йшли б нога в ногу настільки, що той, хто ясно мислить, теж ясно б писав, а про автора, який пише неясно, слід було б думати, що він не вміє ясно мислити.
На користь цього погляду свідчить надзвичайно тісний зв’язок між мисленням і мовою, зв’язок тим тісніший, чим абстрак-тнішу думку виражає мова. Не слід розуміти відношення мислення до мови на зразок відношення, наприклад, між виображеною (такою, яка уявно грає нам у вусі) мелодією та її вираженням за допомогою нот. Багато людей чудово виображують собі мелодію, але мало хто вміє записувати її нотами. Це справа важка, а нотні знаки мають із вираженими у них звуками чисто конвенціональний зв’язок. Людська ж мова не є системою конвенціональних знаків, а передусім вона є не тільки зовнішнім виразом мислення, а й його інструментом, за допомогою якого ми можемо мислити абстрактно; мислячи, ми мислимо словами, а отже, мовою.
Якщо ж під час вираження наших думок вголос або під час їх записування ми зіштовхуємося з початковим порядком, в якому нам насувалися наші думки, то так, власне, чинимо тому, що за такого узовнішнення наших думок за допомогою голосу чи письма відкриваємо в них певні неясності, яких ми не помічали, коли ці думки з’являлися в нашій свідомості перший раз.
Тоді справа не виглядає так, що нібито ми могли б спочатку мислити і тільки пізніше одягти наші думки в словесні шати, тобто нібито ми могли б мислити про якусь філософську проблему ясно, а потім, приступаючи до словесного вираження тих ясних думок, були б змушені через складність цієї проблеми задовольнятися їх неясним вираженням. Адже наша думка, особливо абстрактна, з’являється відразу у формі слова, в щонайтіснішому зв’язку з виразами мови. Якщо ж під час вираження наших думок вголос або під час їх записування ми зіштовхуємося з труднощами і сумнівами, якщо підбираємо слова, переставляємо початковий порядок, в якому нам насувалися наші думки, то чинимо так саме тому, що під час такого «узовнішнення» наших думок за допомогою голосу чи письма, ми відкриваємо в них певні неясності, яких не помітили, коли ці думки вперше розгорталися у нашій свідомості. Адже таке «узовнішнення» думок гальмує їх потік, розгортає їх перед нами ще раз у повільнішому темпі і в такий спосіб полегшує виявлення непомічених з першого разу недоліків.
Ймовірно, що деякі автори навіть тоді не спроможні помітити неясності своїх думок. Адже і сліпий від народження сам не усвідомлює того факту, що він не бачить, а коли інші описують йому те, чого він не бачить, він не може цього зрозуміти. Тому немає сумнівів у тому, що й неясно мислячі філософи ніколи не помітять неясності своїх думок, а отже, і неясності свого власного стилю.
Отже, якщо наведені міркування є слушними, то вони значною мірою звільняють нас від обов’язку ламати собі голову над тим, що саме автор-філософ має на увазі, пишучи неясним стилем. Розгадування його думок буде вартим прикладання зусиль тільки тоді, коли ми матимемо певність того, що він мислить ясно, а неясність стилю в такому разі є наслідком перекручення тексту або поспіху в його написанні. Якщо ж ми не маємо такої певності, тоді можна спокійно вважати, що автор, який не вміє ясно виражати свої думки, не вміє також ясно й мислити, а отже, його думки не заслуговують на те, щоб ми намагалися їх розгадати.
Переклад з польської Степана Іваника
Символи у значенні конвенційних знаків, котрі використовуються у деяких науках замість слів мови, надзвичайно прислужилися цим наукам; ба більше, деякі науки не могли б зробити ані кроку вперед, якби від самого початку не використовували систему символів; тому розвиток цих наук йшов і продовжує йти пліч-о-пліч із розвитком їхньої символіки. Таким чином у деяких науках мислення та оперування символами виявилось не лише засобом, який полегшує дослідження понять і предметів, що входять до сфери цих наук, але й також засобом, який дозволяє лише тепер провести це дослідження.
Маючи намір користуватися цим засобом у дослідженні, ми повинні перш за все встановити або прийняти символи для понять і предметів, котрі маємо досліджувати; ми повинні також вибрати символи для дій, що їх маємо здійснювати, а ці дії ми повинні окреслити строгими правилами. Відтак, оперуючи символами, ми абстрагуємося від понять і предметів, що їх символізують, абстрагуємося також від того, що символи взагалі щось символізують; замість понять і предметів ми маємо перед собою їхні символи. Ці символи ми по-різному поєднуємо і переставляємо, здійснюючи над ними низку дій, і таким шляхом доходимо до певних результатів. Але ці результати, з’являючись у символічній формі, потребують тлумачення; тому після здійснення дій уже не можна абстрагуватися від факту, що символи, у формі яких з’являються результати досліджень, щось символізують; треба знову перенестися із царини символів у світ понять і предметів, що їх вони символізують; треба від знаків знову повернутися до того, що вони позначають і означають. І лише тоді, коли ми це зробимо, ми опинимося біля мети, досягнення якої мали нам полегшити або навіть просто уможливити символи та здійснювані над ними дії.
З цього випливає, що, використовуючи символи та оперуючи ними, необхідно постійно якнайсумлінніше зважати на факт, що вони відіграють роль засобу, який повинен вести до згаданої мети. Отже, символіку – цим словом ми для стислості охоплюємо тут як самі символи, так і здійснювані над ними дії – необхідно якнайточніше пристосовувати до понять і предметів символізації, її слід раз у раз піддавати суворому контролю, щоб не зустрітися із труднощами у підсумковій інтерпретації результатів, одержаних за допомогою символів і виражених її мовою.
Такі труднощі виникають тоді, коли ці результати не узгоджуються із переконаннями, незалежними від символіки; з переконаннями, разом із тим так глибоко – насправді або лише позірно – закоріненими, що вони не можуть – принаймні одразу – поступитися результатам, одержаним шляхом символізації. Тому виникає питання, чи слід переглянути незалежні від символіки переконання і прийняти результати, отримані всупереч цим переконанням завдяки застосуванню символіки, або ж навпаки – визнати незалежні від символіки переконання правильними, а отримані за допомогою символіки результати – хибними. Адже символіка внаслідок різних причин може привести до хибних результатів, наприклад, тому, що вона користується неоднозначними символами, або її дії не окреслені строгими правилами, або ж прийняті нею засновки не є відповідними і так далі.
Однак зустрічаються, як здається, люди, для яких сформульованого вище питання не існує, або такі, які заздалегідь мають на нього готову відповідь. Аджє вони непохитно вірять у непомильність символіки, якою користуються. Вони вважають, що у випадку неузгодженості результатів, отриманих шляхом використання символіки, із переконаннями, незалежними від символіки, ці переконання повинні поступитися цим результатам. Однак цю неузгодженість вони рідко усвідомлюють, бо забувають про те, що символи щось символізують – іноді навіть відкрито це заперечують; таким чином вони взагалі не зазіхають на тлумачення результатів, які прибрані у символічні шати; символи, і здійснювані над ними операції, будучи першопочатково засобом досягнення мети, стають для них самоціллю19, предметом палкого замилування і джерелом величезної інтелектуальної насолоди.
Таке бурхливе захоплення у певному напрямку, яке цілковито підпорядковує чийсь спосіб мислення і поведінку, як відомо, називається манією. Кажуть про графоманію, еротоманію тощо. Чому ж не можна говорити про символоманію? Адже описані вище люди належать до своєрідного типу з характерним комплексом симптомів, аналогічних симптомам, які притаманні графоманії тощо. Тож там, де ці симптоми проявляються, можна буде справедливо вжити слово «символоманія».
Із символоманію пов’язана і постійно її супроводжує, як негативне доповнення, прагматофобія, якщо можна цим терміном окреслити таку характерну для символоманів неприязнь до речей, тобто до того, що символи, будучи знаками речей, у найширшому значенні цього слова, символізують. Символи і способи їх комбінування є чимось, що винайдено людиною; отже, тут є місце для далекосяжної свободи і для вільних конвенцій. Самі ж речі, які позначаються символами, разом із відношеннями, які виникають між речами, є загалом чимось незалежним від людського мислення, внаслідок чого вони не допускають жодної довільності і не підлягають жодним конвенціям20. Зате вони вимагають того, щоб символіка брала їх до уваги, щоб результати, до яких вона доходить, їх не ігнорували – а така вимога для символомана надзвичайно невигідна, оскільки вона перешкоджає йому займатися улюбленою справою, а саме: оперувати символами. Тому символоман відсторонюється від самих речей і воліє про них не думати і не чути. Таким чином він каже: «Про те, чим є речі, ми не лише нічого не знаємо, але й не повинні прагнути до того, аби щось про це дізнатися. Ми не маємо потреби у цьому.. ,»21.
Найсприятливішим ґрунтом для розвитку символоманії і прагматофобії є математика. Її символічна мова, бувши серед усіх найдосконалішою і бувши одночасно мовою чудово розвинутих наукових досліджень, дозволяє здійснювати довгі дедуктивні виведення, які полягають у відповідному комбінуванні символів. У ході таких довгих, часто надмірно заплутаних символічних операцій дедукції, які вимагають найбільшої концентрації думки, її не можна відривати від символіки і звертати до речей. Це переривало б оперування символами і здійснювану за їхньою допомогою дедукцію. Отже, символи виходять на перший план, а речі відступають якомога далі, зрештою про них можна зовсім забути. Тому легко виникає така спрямованість думки, яка може перетворити математика на символомана і прагматофоба.
Тип такого математика описує Г Буа [Н. Bouasse], професор фізики в університеті Тулузи, наступними словами: «Математик є апаратом для дедукції; його характеризує майже цілковита відсутність думки. Він обертає корбу алгоритмічної машини; у міру свого бажання він виводить із неї, у різних іпостасях, істини – або також і дурниці, – які перед цим заклав у свою машину. Для цієї нікчемної роботи у його розпорядженні є досить удосконалені знаряддя, досконалість яких звільняє його від думання про те, що він робить, і навіть від думання взагалі. Він обертає корбу, як робить це білка у своїй клітці, собака кухаря у своєму колі, злочинець, засуджений на важку працю в тюрмі.
Оскільки йому бракує інтелектуального такту, тобто найелементарнішого здорового глузду, то він ніколи не досліджує того, що закладає у свою машину; результати ланцюга розмірковувань, завжди якнайзамкнутішого, іноді демонструють вражаючу невідповідність, яка зростає мірою збільшення кількості термінів, тож може трапитися (усе можливо!), що математик, незважаючи на його нерозумність, відчує докори сумління; однак цей факт є надзвичайно рідкісним. Зазвичай він не здається доти, доки йому не забракне олії в лампі, або в голові.
Хапаєш його за руку, яка обертає корбу; благаєш його, щоб він замислився над недоречностями, які виголошує. Він дивиться на тебе здивованим поглядом і питає: «Хіба я не здійснюю дедукцію за усіма правилами?» Ви погоджуєтеся, що логічний апарат бездоганний, але беручи до уваги результати, засновки, очевидно, повинні бути кращими. Він відповідає вам як Роше [Rochette]: «Я, мій пане, я зв’язую ланцюжки міркувань». І зі спокійною душею, із чистою совістю, тупак тупаком, знову хапається за корбу»22.
Те, що каже Буа, очевидно, є перебільшенням; перебільшенням, як у характеристиці типу, так і в його узагальненні. Буа просто описує «ідеал» математичного символомана і прагматофоба – а ідеалів, як відомо, не існує. Але, пом’якшуючи тут і повсюди яскраві барви, до яких вдався Буа, зводячи його надмірно в’їдливі епітети і порівняння до скромнішої норми, ми отримуємо уявлення про той розумовий тип, представників якого не бракує у реальному світі.
У сфері математики розвитку символоманії і прагматофобії сприяє – окрім уже згаданої значущості математичної символіки – ще й друга обставина, яка так само є «пом’якшувальною». Предмети, які досліджує математик, тобто «речі», позначені математичними символами, є здебільшого мисленнєвими конструкціями; з цього погляду вони інколи споріднені із символами, також вигаданими людиною. А оскільки ці «речові» конструкції людської думки здебільшого можна уявити лише у символічних шатах, то принципова різниця поміж речами та їхніми символами може у свідомості стертися. Унаслідок цього неузгодженість між результатами, отриманими шляхом використання символіки, і переконаннями, незалежними від неї – неузгодженість, за якої символоман і прагматофоб завжди стають на бік символів – виявляється зазвичай лише тоді, коли ми виводимо з цих результатів далекосяжні наслідки і під час аналізу речей повертаємось – хоча прагматофобу це й не подобається – до самих основ їхньої мис-леннєвої конструкції. Ця обставина – поряд з іншими – пояснює і виправдовує появу символоманії і прагматофобії власне у сфері математики.
Але розумові схильності, набуті завдяки знайомству із математичною символікою, іноді переносяться разом із нею і до інших наук, в яких математика, а тим більше її символіка, відіграють роль допоміжного засобу, перш за все до деяких природничих наук. Ці науки отримують величезну користь від використання математики та її символіки. Беззастережно визнає це також і Буа. «Само собою зрозуміло, – каже він, – що я відчуваю найбільше захоплення засновниками математичних наук. Треба володіти надзвичайною проникливістю, аби обдарувати нас машиною для дедукції, якою ми володіємо; послуги, які вона нам надає, є незмірними. Досягнувши певного рівня розвитку, науки не можуть обійтися без математики; адже, коли одного разу вибрано принцип, то з нього треба виводити наслідки; цю роботу механічно здійснюють певні галузі математики.. ,»23. Але і тут правильне відношення може бути спотворене; допоміжний засіб може зайняти перше місце, відтісняючи у самий кінець і цілковито усуваючи те, чому він мав слугувати. Такого спотворення правильного відношення не відбулося в умах цих засновників математичних наук; «вони були одночасно великими астрономами і великими механіками»24, що уберегло їх від символоманії і прагматофобії; однак цього не можна сказати про деяких «їхніх епігонів, вплив яких на викладання природничих наук надзвичайно згубний»25
О проекте
О подписке