– Зараз він влаштує церемонію.

Оксана й невістки витягують із печі горшки, Сидір Левкович із Шуриком всілися на покуті. Артем виграє ложками, Настя крає домашній хліб, притискуючи буханку до грудей, і складає окрайці у велику білу миску Васильківського заводу.

– Дивіться, сьогодні навіть коньяк «три гички» дістали.

Горпина ставить на стіл літрові бутлі самогону з кукурудзяними корками, відставляючи подалі коньяки, казенні кислі вина.

Петро виглядає у вікно, потім швиденько скидає туфлі і, напустивши шевелюру на обличчя, сідає на батьків стілець. Він повертає обличчя до повеселілої родини тим боком, де в Левка світяться всі зуби. Він імітує батьківські рухи, і в манері людини, якій достобіса набридли всякі застольні анекдоти, всякі дурнуваті реготи, намагається сказати те, що належить йому сказати по праву батька.

Сім’я очікувала видовища, Оксана подивлялася у вікно – не нахопився б зненацька дід.

А Петро віщав голосом старого:

– От, люди добрі, дочекався я синів. Не всіх, правда, та хай йому скрутиться, хто не приїхав на батькову смерть. Тож як ви розлітаєтеся завтра, то позавтра й почнемо гостювання з доброго діла: разом, усією родиною виллємо криницю.

Тут один із Петрових хлопців потягся до миски, не дочекавшись патріаршого благословення глави сімейства. Петро так огрів його дерев’яною ложкою по лобі, як справжнісінький дід. Хлопченя захлипало, а Наталка насупилась:

– Сказ тебе взяв би – дитина без голови зостанеться.

Та Петро й далі копіював старого:

– Коли з головою приїхала, з головою й відпровадимо. Цить ти! Не привчили вас до порядку. Так ось, цю криницю ми ще з вашим дідом викопали. У кожного із вас, любезні мої синочки, нарівні з материнським молоком ходить ця вода.

– Ой Господи, і як же славно, – зловила сльозу кулаком Оксана, – як жалко, що дід Левко не почує.

– Тільки декому пішла вода чиста як сльоза, а от, приміром, Петрові, – Петро на хвилю знову став слухняним сином, щоб зразу ж перевтілитися в батька, – Петрові, напевно, із жабуринням завжди тягнули, от і вийшов він тепер пришелемонений трохи, йолопуватий.

– Тату, чого-то ви на мене нападаєтесь, я, може, до сусіда ходив воду пити, а вашої й не куштував, – спробував одбутись жартом Петро-син.

…І вже сам Левко, причесаний, делікатний, ніби вів далі почате сином у його ролі:

– Так хто ж тепер полізе в криницю? Прийдеться, напевно, свої сімдесят літ опускати, а то в кожного персональна колька в боку, в того серце несправне, той худий – на вітрі не встоїть, той безрукий, той безголовий. Сам полізу!

Старий перервав свою імпровізацію і повів оком у бік Оксани, що так і тяглася своєю юною статтю до зібраного нарешті родинного товариства, так і світилась, як свічка на каштані в травневе запаморочливе розмай-небо.

– А ти що сплещеш, господине кирпата?

– Мене опустите, дідуню, я ж тоненька.

– Тебе ще треба заміж спершу видати, а потім уже опускати в оту холоднечу. Сам полізу, – ще раз завершив підпилий Левко…

Родина сиділа на призьбі, перекидалася жартами, відпочивала.

На вулиці тарахкотливим голосом заговорив мотоцикл, близько до штахет підкотив ІЖ. Із заднього сидіння легко зіскочила жінка, лишивши за кермом маленького чоловічка в темних окулярах, що зрісся ногами з машиною.

Жінка була висока і струнка, ступали легенькі літні черевички, як вилиті, лежали на ній чорні з іскорками штани, шурхотіла припорошена блакитна вельветова куртка. Довгі смагляві пальці правої руки вимахували вогнисто-фіолетовим букетом будяків, ліва рука нервувалась у кишені.

Вона роблено спокійно одчинила хвіртку і, закинувши назад красиво посаджену голову, мов скакова лошиця, напівзлою-напівсумною ходою пройшлась по подвір’ї.

Левкова родина завмерла од несподіванки.

Наталка злякано відкрила рот, Артемові заманулося поставити взуту ногу в миску з водою, а юна Оксана всією поставою потяглась до прибулої – та легенько і розуміюче поплескала її по щоці.

– Тьотя Марія! – В голосі Оксани прорвалася така очікувана радість, що жінка машинально одірвалась од неї й дикувато огляділась.

Левкові невістки дивились на неї, як дивляться вимотані під хомутом коні на вигадуваного для скачок, облитого сонцем півторалітка. А Марія злісно помахувала трьома будяками – вона вишукувала очима бодай непримітний слідочок того, ради якого поспішала сюди на мотоциклі.

– Вона? – з легким презирством і потаємними ревнощами оглянула зніяковілу Соломію, вибравши з-поміж інших невісток ту, котра могла б бути Івасевою, допитливо зміряла її всю – від маленьких струнких ніжок до посипаного пилком вагітності лиця.

На порозі хати виріс підпилий Левко. І Марія відразу ж зломилась. Без єдиного слова, швидко пішла до хвіртки, потім побігла. Голова її схилилась, і лише яскрава дикувата квітка будяка горіла, дотлівала, а згодом і погасла.

Маленький Маріїн супутник вивів мотоцикл на дорогу, й вони поїхали. Левко, взявши Соломію за руку, кричав навздогінці:

– Нема Івася! Нема і ніколи не буде для тебе, стерво! Ось вона – моя невістка! Чуєш, дохторшо?..

Чоловіки мовчали, жінки, виведені з шокового стану, намагались виговоритись і звільнити себе від незручності.

– Іч ти, як вирядилась!

– Тепер, певно, жалкує, що покинула.

– Це він її покинув.

– Знайшла тепер лобуря з мотоциклом.

Чоловіки тікали од бабських теревенів, лише Петро знущався:

– Мені б таку жінку, я б її не випустив з рук.

– Ні слова про цю стерву! – крикнув Левко домостроївським голосом, і жінки йому вдячно усміхнулися.

Соломія, напружуючи всю силу волі, намагалась не заплакати. Та коли Левко невпевнено і боязко поклав свою смагляву руку на золоту голівку, вона захлинулася слізьми.

– Вона така гарна!

– Мій син теж гарний! – невдало потішав Левко невістку й поперхнувся од незручності…

Під грушею, під липою, в хаті, де навстіж розчинені вікна й двері, де вологий нічний вітер вигулює так привітно і розмашисто, скрізь – на ліжку, на тапчані, просто на свіжозмащеній глиною долівці, на запахущому сіні, абияк накритому ряднами, – скрізь спочиває родина, вперше і востаннє в житті так одностайно зібрана на батьківській землі.

Левко смалить чорну продовгувату люльку, вона закінчується химерним – не злим, фабричним, а добрим, сільським – Мефістофелем з дивною, власної фантазії, інкрустацією.

І коли до нього, викликана маренням із того світу, підходить шістнадцятилітня Параска, красуня з ледь окресленими шнурками брів, у білій нічній сорочці, в поликах, боса, трохи соромлива – майбутня мати його дванадцятьох дітей, така ж юна й лукава, якою була піввіку тому, і він, посипаний сивиною мужчина, веде її до своїх синів.

– Невже це ти, Параско?! І яка ж ти молоденька, ніби вчора нас посватали.

– Ще двоє з фронту не повернулось, а двоє – просто нікудишні.

Артем – електрозварник – з дружиною зігнулися калачиками на широкій койці-розкладачці.

– Цей мені миску привіз. Сім років тому як пообіцяв, а й досі не забув – пам’ятливий.

Сидір Левкович із Шуриком сплять на ліжку – батько в зеленій смугастій піжамі з начальственим неспокоєм збив простирадло з ноги, те єдине простирадло в господі, котре йому, єдиному, простелила Оксана як заслуженому родичеві. Простирадло приберігається в цій господі для найбільш персонистих гостей, яким не дай боже намуляти боки на твердому рядні сільського виробу чи наштрикнути вночі випещене тіло об кляту кострицю, якої баба не вибила як слід об бительню.

– А Сидір наш став тепер дуже хворобливий, раніше він сюди не приїздив – часу не було, а як погнали його з партійної лінії на профспілкову, а звідти аж на досаафівську, – тільки внески приймай та стріляй з малокаліберки, – так він уперше за десять років і батька побачив. Дуже хворобливий, похмурий, надутий такий…

Левко веде свою молоду дружину за руку, а вона його запитує, поправляючи фарбоване рядно на одному з синів:

– А як же тобі ведеться?

– Мені якось незвично серед них: тепер вони ніби за мене доросліші, всі посміюються надо мною, ніби я маленький.

– А це хто? Онучок? – запитує Параска, показуючи на наймолодшого циганчука, що зривається на ноги уві сні.

– Ні, це наш мізинок, он родимка на щоці, хіба не бачиш. Цей дуже принциповий.

Дід закашлявся довго і протяжно, аж дехто скинувся спросоння.

– Ти, Левку, – каже дружина, – коли в тебе ядуха, до дохторів не ходи – всі вони коновали. Шукай багульник, шипшину пий.

На двох стареньких кожухах спочиває Петро з сім’єю. Одне з онучат раптом стало хлипати, термосуючи матір. Проте ця товстуха Наталка тільки на другий бік повернулася.

– Хіба ж це мати? Я б уже тричі прокинулась, – ображено повела Параска і сама, взявши хлопченя на руки, своє незнане онуча, понесла його за хату. Дитя попісяло в найзвичайнісінький спосіб, і бабця знову поклала його до сплячої матері.

Левко приміряє один із синівських капелюхів, потім вішає його на суху галузину.

– А ти знаєш, як я дізнався, що наш льотчик удруге оженився? Приїхав він додому, я принюхався до кашкета, чую – не той жіночий запах, духи не ті. «Розвівся?» – питаю. «Як ти знаєш?» – він на мене скоса. Так я перед ним і не розкрився. Я, старенька, по кашкеті все зрозумів, дуже він якось чудно пахнув, не тою жінкою, що бувало.

– А чого він розвівся?

– Сьогодні була та, перша. Крепко гарна лікарка, та тільки вже зла дуже, та тільки дітей не родила. Нічого була пара, та тільки обоє були самі по собі.

Зривається вві сні Соломія, золоте волосся розсипалось по чорній оксамитовій подушечці. Параска вдивляється в її завіяне ластовинням лице, співчутливо шепоче:

– Дісталося їй, бідній, з Івасем.

У Левковій труні сидить у місячному сяйві квочка і тихенько перемовляється зі своїм пухнастим потомством, маленькі грудочки злякано ворушаться, а сонна курка знову поринає в непам’ять, пригорнувши курчаток крильми.

Старому незручно, що Параска обдивляється його труну, та його рятує згасаюча над хатою зоря.

– А звіздар образив мене. Коли б, каже, не син ваш у небі, ви б і на зірки ніколи не дивились.

Левко прочиняє дверці, всідається за кермо машини, а Параска придивляється до кирпатого борця, що саме розлігся обіч «Волги», дослухається до його дитячого прицмокування, і ані крихти уваги на діда-шофера.

– А ти знаєш, – ревниво нашіптує Левко дружині на вухо, – це не його власна машина. Мені звіздар проговорився. Це він для форсу – довго гроші збирав, а потім напрокат дістав, аби мені памороки забити. Ось, мовляв, батьку, до машини дожився… Не розумію я їх, і як мені вмирати прийдеться, коли вони якісь невлаштовані – кожен помочі потребує. І з кожним разом усе більше незнайомі мені, ніби і не з мого коріння – одна видимість сердюківська.

Потім вони сиділи удвох над магнітофоном. Левко брав своїми жовтими, поїденими тютюном пальцями маленький холодний палець своєї дружини і натискував на клавіш.

– Ось зараз почуєш голос Івася.

Та з приймача було чути лише здушливий кашель Левка, стрічка йшла в зворотному напрямку, старий не знав, як собі допомогти. Спочатку навіть зніяковів, а потім вони, притулившись одне до одного, спокійно слухали зрозумілий голос свого сина з якимись незрозумілими словами, хитаючи головами в такт мимовільних абракадабр, ніби дрімали над палахкотливим вогнем лежанки, ніби прослуховували магнітофонні записи все своє життя.

– Тільки голос у нього простуджений, – зауважила Параска, коли Левко натиснув її холодним пальчиком на інший клавіш, – мабуть, і ця, – вона кивнула на сонну Соломію, – не дуже доглядає його.