Ця книга немов різнокольорове намисто із життєвих історій нанизаних на нитку історії України. На долю кожного героя книги вплинули тим чи іншим чином події двадцятого і початку двадцять першого століття. Революція 1917 року, радянська окупація, колективізація, голодомор, Друга Світова Війна, табори, примусові роботи в Німеччині, депортація, наївні сподівання на світле соціалістичне майбутнє, здобуття Незалежності, тяжкі дев’яності, перший Майдан, другий… і знову війна… Всі ці події як кільця ланцюжка, що не перервати, не скинути з себе не вдається. Повторюються поневіряння людей, розпач, лишається стійка надія на краще майбутнє вже не для себе - для дітей.
Постать автора для мене нова в літературі. Ірина Бондарук народилась 24 січня 1942 року в станиці Вознесенській Краснодарського краю (в евакуації). Писати почала в 2010 році. Проживши таке «коротке довге життя» їй, певно, є що сказати. Недаремно ж ця книга має значну автобіографічну складову (мені так здалося), включаючи в себе і щоденникові записи далекого родича письменниці і його заповітне слово – опублікувати чи то оприлюднити. Сама книга розгладжується, немов столітній дуб, багатьма гілками людських історій. Любов, дружба, кохання, страждання, пошуки свого місця в житті, та попросту намагання вижити в тій чи іншій ситуації. Книга просочена історією нашої країни, що проходить через кожне життя героїв книги. А їх тут так багато! Кожен – особистість та шукач правди та справедливості.
Останні розділи книги присвячені сьогоденню, викликам сучасності. Відсторонено читати просто неможливо. Згадуєш, зауважуєш, співпереживаєш….
Дальше...
Мамочко, вибач за чорну хустину
Мамо, не плач. Я повернусь весною.
У шибку пташинкою вдарюсь твою.
Прийду на світанні в садок із росою,
А, може, дощем на поріг упаду.
Голубко, не плач.
Так судилося, ненько,
Вже слово, матусю, не буде моїм.
Прийду і попрошуся в сон твій тихенько
Розкажу, як мається в домі новім.
Мені колискову ангел співає
I рана смертельна уже не болить.
Ти знаєш, матусю, й тут сумно буває
Душа за тобою, рідненька, щемить.
Мамочко, вибач за чорну хустину
За те, що віднині будеш сама.
Тебе я люблю. I люблю Україну
Вона, як і ти, була в мене одна.
Автор вірша - Оксана Максимишин Корабель