Ми і наші дивовижні сімейні історії
Ця книга саме про них - левова частина все ж Іренині сімейні історії і трошки чужих. Спогади бо - це безкінечний вир, з яких можна черпати-черпати і ніяк не вичерпати до кінця: щось хочеться приховати, бо ще не час, щось само ховається в пам`яті, до чогось змінюється відношення, а, отже, сама історія.
В дощ дорослі не гуляють, а їдять вуджену курку і дивляться телевізор. Гумові чоботи і парасолі в яблучка видаються тільки дітям.
"З роси, з води і з калабані" - це книга в трьох частинах, відповідно. Перша, "росяна" відноситься до голопупого, шкільного і підліткового часу Ірениного життя: Яремча (чи ж бо Яремче?), бабуся в Черській області, перші дискотеки, мальчікі, поїздка з батьками за кордон, співи і шкільні будні. Найбільша і найвеселіша частина, хочу сказати. Самоіронії Карпі ніколи не бракувало, а в "росі" вона просто цвіла буйним цвітом. Бо це найкумедніший відрізок життя - наївність вкупі з підлітковим максималізмом штовхають на дивовижно дебільні вчинки, які згадувати через надцять років - саме задоволення. Сама така. Як згадаю свій шостий клас і дев*ятикласника в безрукавці з драконом - так і червонію: мале дурне і лижі не їдуть.
"З води" - набагато куціша частина, яка вміщує короткі оповідки - чистої води вигадки та графоманство (ну мені так здалось). Мені не пішло...Чи то яскравий контраст з попередньою частиною, чи просто не мій формат...Запойним читанням я цього разу не хворіла - просувалася книгою поволі, тому, на брак відпочинку списати не можу. Припала до душі "Любов суккуба" та "Removable feast" з усього. Не скажу, що надто цим переймалася - попереду ще одна частина книги і шанси на гарне закінчення.
Ну, частина, назвою "Калабаня" не може бути поганою по замовчуванні. А "Роздвоєння уявної особистості або листування Ірини з Іреною" й поготів. О, роздвоєння, переписка - мої слабкі місця))
Я завжди бачу в людях краще. Але знаю про справжнє.
Щодо книги вцілому - менше матів, дитинство все ж таки, багато западенської говірки, жартів та реалій 90-х. Мова - дуже Карпина. Вона або сприймається або ні. На моє щастя - завжди її книги сприймала "розмовними", автентичними з розмовами автора, в чому і переконалась пів року тому. Саме так Ірена спілкується, саме так вона пише і нічого не змінюється. Мене це тішить. Як мінімум, це насторожує, коли на папері - суржик, а на людях - вимова і стиль вчительки української літератури. Навпаки теж насторожує. Література Ірени дуже легка - як і вона сама.
Тому книга від мене отримує своїх чесних 8/10, серединка ж не зайшла.