Частина перша

Розділ перший
Похвала предкам

Мій дід був селянином, і батько мій народився у старовинному селі, що дістало свою назву від імені того алемана, який за часів поділу ріллі увіткнув у землю свій спис і збудував тут перший двір. Минули віки, і коли згас рід, що дав селу його назву, якийсь феодал зробив цю назву своїм титулом і збудував замок, про який ніхто не знає тепер, де він стояв; невідомо також, коли помер останній нащадок цього благородного роду. Саме ж село стоїть і до цього дня і зробилося навіть іще велелюднішим і жвавішим, аніж раніше; декілька десятків одних і тих же родових імен, що були в ходу ще у далеких прадідів, незмінно переходять із покоління в покоління і слугують усе більш численним онукам і правнукам. Маленьке кладовище, що розкинулося навколо давньої, але завжди ошатно побіленої церкви, за весь час жодного разу не розширювалось, і тепер його земля складається буквально з самих зітлілих кісток померлих поколінь; навряд чи знайдеться хоч одна грудочка на глибині до десяти футів, яка не була б свого часу плоттю людини, можливо, плоттю одного з тих орачів, що століття за століттям зорювали навколишні поля.

Втім, я дещо захопився й зовсім забув про ті чотири ялинові дошки, що кожного разу опускаються в землю разом із небіжчиком і ведуть свій рід від таких же давніх, як і саме село, зелених велетнів, що зростають на навколишніх горах; я забув далі згадати про грубе, але добротне полотно, що йде на саван; втім, і воно виросло на тих же рідних полях, тут його і ткали і білили, а тому воно так само предмет сімейного ужитку, як і ялинові дошки, і не заважає землі нашого кладовища бути такою ж прохолодною та чорною, як і всяка земля. Вона суцільно вкрита найсоковитішою зеленою травою, а троянди та жасмин розрослися тут так шалено і в такій дикій привабливості, що свіжу могилу не треба прикрашати окремими кущиками, – її просто прорубують у квітучій гущавині, і тільки могильник зможе знайти в цих чагарниках місце, яке можна перекопувати наново.

Село не налічує і двох тисяч жителів; великі групи односельців, по декілька сот душ кожна, носять однакові прізвища, але всього лише двадцять – тридцять із них вважають одне одного родичами, бо рідко хто пам’ятає спорідненість далі прадіда. Потрапивши з незбагненної пітьми небуття на яскраве світло сонця, ці люди гріються його теплом і прагнуть узяти від життя що можуть, щось роблять, за щось борються і знову йдуть під могильний покров, коли настає їх черга. Вражаюча схожість їх носів достатньо красномовно говорить про те, що у них неодмінно має бути не менше тридцяти двох спільних предків, які утворюють безперервну родовідну лінію, але, переконавшись у цьому, вони зовсім не прагнуть з’ясувати, в якому порядку їх предки йшли один за одним, а вважають за краще потурбуватися про те, щоб цей живий ланцюг не обірвався на них самих. Тому-то вони знають усілякі місцеві перекази та дивовижні історії й можуть розповісти їх в усіх подробицях, зате не знають, як і чому їх дід одружився саме з їх бабцею. Кожне вважає, що воно само собі має завдячувати всіма своїми доброчесностями або принаймні тими якостями, які – відповідно до його способу життя – уявляються йому доброчесностями; що ж до вад, то у селянина не менше причин бажати, щоб вади його батьків було забуто, ніж у пана, бо, незважаючи на свою зарозумілість, останній часом така ж грішна людина, як і всі ми.

Село оточують з усіх боків великі польові та лісові угіддя, що становлять багате, невичерпне джерело достатку для його мешканців. Розміри цих володінь здавна коливалися приблизно в одних і тих же межах; щоправда, час від часу яка-небудь видана на сторону дівчина відносить із собою частину багатств, зате сільські женихи нерідко йдуть добувати собі наречених миль за вісім в окрузі, прагнучи не лише повністю відшкодувати втрачене, але і сприяти тому, щоб населення села зберігало належну різноманітність характерів і рис обличчя, і виявляють при цьому глибшу та мудрішу турботу про здорове продовження роду, ніж патриції або купці інших багатих міст або монархи Європи.

Та все ж розподіл власності зазнає з року в рік деяких змін, а за кожні півстоліття змінюється до невпізнання. Діти тих, хто вчора був убогим, нині – сільські багачі, а назавтра їх нащадки насилу прагнуть утриматися в межах середнього достатку, щоб потім або збідніти остаточно, або знову вознестися.

Мій батько помер дуже рано, і мені не довелося почути від нього, що являв собою мій дід; тому я знаю про цю людину тільки те, що в ті часи і для нашої сім’ї настала черга впасти в чесну бідність. Мені не хотілося б звинувачувати в цьому мого прадіда, про якого я вже й зовсім нічого не знаю, і я далекий від думки, що він був який-небудь вітрогон, найскоріше причина в тому, що його статок виявився роздробленим між численними спадкоємцями; і справді, у мене є безліч троюрідних і чотириюрідних братів, у яких я сам насилу розбираюся; чіпкі, як мурашки, вони тепер уже видерлися з нужди і збираються знову заволодіти більшою частиною своїх спадкових земель, неодноразово порізаних межами. Деякі з них, ті, що старші, встигли за цей час розбагатіти, а їх діти – знову впасти в убогість.

У ту пору Швейцарія вже зовсім не була схожа на ту країну, яку секретар посольства Вертер побачив свого часу такою жалюгідною, і якщо весняні сходи французьких ідей сховалися під нескінченним снігопадом австрійських, російських і навіть французьких ордерів на постій, то наполеонівська конституція принесла з собою м’яке пізнє літо і не перешкодила моєму батьку, який пас тоді корів, одного прекрасного дня розлучитися з ними й вирушити в місто, щоб вивчитися там чесному ремеслу. Відтоді односельці надовго спустили його з очей, бо, з честю завершивши нелегкі роки навчання і ставши майстерним каменярем, він віддався сміливим мріянням молодості, що все більш владно кликали його в незвідану далечінь, і, пустившись у мандри, побачив чимало чужих країв. Тим часом битва під Ватерлоо вже відшуміла, і під тихий шелест зроблених із паперу бурбонських лілій у Європі зажевріла блакитнуватим мерехтінням церковних свічок зоря нової епохи, що поступово осяяла своїм тьмяним світлом також і всі куточки Швейцарії.

Село, де народився мій батько, не уникнуло загальної долі: ще так нещодавно, в дев’яностих роках, його жителі раптом виявили, що з незапам’ятних часів вони теж живуть у республіці, а тепер до них урочисто в’їхала поважна мадам Реставрація з усіма своїми коробками та шабатурками і влаштувалась у цьому гніздечку якнайзручніше. Тінисті ліси, гори та долини, чарівні куточки, ніби створені для звеселянь, прозорі води багатої рибою річки, а навкруги – привільні простори, де принади цього живописного ландшафту повторюються ще і ще раз і де досі ще красується декілька населених замків, – усе це притягало натовпи гостей, які наїжджали з міста в будинки місцевих панів, аби пополювати, половити рибу, поспівати, потанцювати, попоїсти й попити вина. Пані не були тепер обмежені у своїх рухах, оскільки розсудливо вирішили не згадувати більше про ті моди, які революція здала в архів, і замість кринолінів і перук стали носити, – щоправда, в тих місцях із деяким запізненням, – грецьке вбрання часів Імперії. Селяни зі здивуванням дивилися на своїх знатних співвітчизниць, одягнених у білі прозорі хітони богинь, на їх дивовижні капелюшки та не менш дивні талії, що починалися відразу ж під пахвами. Ці аристократичні порядки процвітали особливо в домі пастора. Сільські священики реформованої швейцарської церкви нітрохи не скидалися на тих боязких і жалюгідних бідняків, якими були їх побратими по сану на протестантській Півночі. У Швейцарії, де всі прибуткові церковні посади займали майже виключно жителі найбільших міст, сан священика був почесним і входив до ієрархії можновладців, доповнюючи світські чини, і пастори, брати яких тримали у своїх руках меч і терези, теж були причетні до їх слави та могутності й попліч із усією іншою владою й у цілковитій згоді з ними енергійно правили у своїй сфері або ж удавалися до радощів привільного та безтурботного життя. Багато сільських пасторів були вихідцями з багатих сімей, і їх домівки нагадували великі панські маєтки; нерідко священик був за походженням дворянин, і тоді селянам доводилося величати свого пастиря «паном». Щоправда, в моєму рідному селі пастор не належав до їх числа; він був зовсім не багатий, але народився в поважній сім’ї старих городян, так що він сам і ввесь його домашній устрій відбивали сукупність рис, властивих патріархальному міському середовищу: гордість, кастовий дух і вміння повеселитися. Вважаючи себе аристократом, він немало пишався цим і дуже природно поєднував гідність, що личить духовній особі, з грубуватим виглядом офіцера-поміщика; бо в ті часи люди не лише не знали ще, що таке сучасні консерватори, трактати, що партачать, але навіть і слів таких не чували. В оселі в нього завжди бувало гамірно і весело; діти пастора, що відали його великими полями й огрядними стадами, привітно пригощали приїжджих чим Бог послав, та й самі гості старанно добували собі в лісі зайців, вальдшнепів і куріпок, а замість того, щоб полювати з собаками, що в тих місцях було не заведено, полюбовно змовлялися з селянами і влаштовували з їх допомогою великі риболовецькі походи, які кожного разу перетворювалися на справжнє свято, так що в пасторському домі ніколи не стихало веселе пожвавлення. Друзі та знайомі раз у раз відвідували одне одного, і сімейство пастора теж невпинно їздило до кого-небудь у гості й само приймало у себе сусідів з усієї округи; при цьому влаштовувалися танці під шатрами, або ж над чистим гірським струмком напинався намет, і, скинувши своє грецьке одіяння, пані купалися під ним; незчисленні натовпи гостей здійснювали набіг на який-небудь млин у безлюдному прохолодному куточку або ж виїжджали в переповнених човнах на озеро чи на річку, причому сам пастор зазвичай їхав попереду, з рушницею за спиною або з величезною палицею в руках.

Духовні запити цього кола були дуже скромні. Зі світських книг у бібліотеці пастора, яка збереглася ще до мого часу, було декілька старофранцузьких пасторальних романів, ідилії Ґеснера, комедії Ґеллерта і сильно зачитаний «Мюнхгаузен». Два чи три розрізнені томи Віланда було, мабуть, колись узято в місті, та так і не повернено власникові. В оселі співали пісень Хельті, і тільки кого-небудь із молоді можна було іноді побачити з Матіссоном у руках. Що ж до самого пастора, то кожного разу, коли протягом останніх тридцяти років мова заходила про такі предмети, він незмінно запитував співрозмовника: «Чи читали ви “Мессiаду” Клопштока» – і, діставши, як правило, ствердну відповідь, обережно замовкав. Втім, і його гості також не належали до тих витончених людей, які прагнуть своєю благородною вченістю й інтенсивною розумовою діяльністю розширити і збагатити панівну в їх середовищі культуру; вони відносилися скоріше до того споживчого класу, який не полюбляє утруднювати себе довгими роздумами, а обмежується тим, що куштує плоди праць своїх і веселиться, поки молодий душею.

Але вся ця пишність уже таїла в собі червоточину, що провіщала її кінець. У пастора були син і дочка, і схильності їх сильно відрізнялися від схильностей їх однолітків. Син, який теж був священиком і мав успадкувати від батька його парафію, завів ділові знайомства із селянськими хлопцями, цілими днями пропадав із ними десь у полі або їздив на ярмарки, де продавалася худоба, і з виглядом знавця обмацував телят. Дочка, що була рада будь-якому випадку розлучитися зі своїм грецьким вбранням і віддалитися на кухню чи в сад, охоче брала на себе турботу про те, щоб неспокійний натовп голодних гостей, повернувшись із чергової прогулянки, зміг би смачно пообідати. І справді, кухня в домі пастора була чи не найсильнішою приманкою для міських гурманів, а великий і ретельно оброблений сад, що перебував у зразковому порядку, свідчив про те, що його хазяйка доглядала його з любов’ю і з терплячою старанністю.

Захоплення пасторського сина завершилися тим, що він одружився зі здоровою сільською дівчиною із заможної сім’ї, переїхав жити до неї й заходився обробляти її поля та доглядати її корів, віддаючи цим заняттям шість днів на тиждень. Пам’ятаючи про те, що йому вготовано вищу долю, він вчився сіяти божественне насіння добра, обачливо розкидаючи по борознах зерно з козуба, і викорінював зло, виполюючи плевели на своєму власному полі. Такий хід справи викликав чималий переполох серед домочадців пастора, й усі вони особливо гнівалися при думці про те, що молода селянка коли-небудь увійде в дім повновладною хазяйкою і що в нім розпоряджатиметься жінка, яка не лише не вміє з належною грацією ніжитися на лужку, але навіть не знає, як потрібно засмажити зайця та подати його на стіл згідно зі становими традиціями. Тому всім хотілося, щоб дочка пастора, перша молодість якої тим часом якось непомітно відквітла, привела б у дім молодого священика, вірного звичаям свого стану, або ж залишилася надовго, хоч би і незаміжньою, в оселі батька як опора сім’ї, що рушилась. Але і цим надіям не судилося було збутися.