Три дня чтения в подарок
Зарегистрируйтесь и читайте бесплатно

Рецензии и отзывы на Спалені мрії

Читайте в приложениях:
14 уже добавило
Оценка читателей
4.67
Написать рецензию
  • SaganFra
    SaganFra
    Оценка:
    13

    Новий історичний роман Ганни Ткаченко «Спалені мрії» покликаний пролити світло на ті страшні історичні події, що десятиліттями замовчувалися та витравлювалися комуністичною владою з людської пам’яті. На сьогоднішній день багато сучасних українських авторів звертаються до подій Другої світової війни, Голодомору та колективізації, щоб переосмислити ці трагічні сторінки історії.

    Ще тридцять років тому таке було годі й уявити. Але нині письменники намагаються це надолужити. І їм це вдається. Ціле сузір’я якісних історичних романів — вагоме тому підтвердження.

    «Спалені мрії» — викривальний роман. Він зриває маски з комуністичних чиновників, військових начальників, окупаційної німецької влади та післявоєнної політики щодо полонених солдатів та вивезених на примусові роботи до Німеччини селян. На прикладі життя села Березівка, що на Чернігівщині, Ганна Ткаченко охоплює широку панораму подій Другої світової війни, післявоєнного голоду та «соціалістичного Раю» селян, яким «пощастило» жити в ті часи. Але текст книги не переобтяжений історичними фактами та документальним підґрунтям. Ті страшні події — відлуння в житті селян.

    Головна героїня роману Мар’яна Затоцька мріє про щасливе майбутнє для своїх чотирьох дітей. Це така проста материнська мрія — добре виховати дітей, поставити їх на ноги, забезпечити майбутнє, випустити у світ та дочекатися онуків. Щастя може й не знайти дорогу до села, а біда завжди знайде. Війна вривається зненацька в їхнє життя та забирає їхнього батька Федора, що так і не повернеться додому. Безжальна трикутна похоронка «Пропав безвісти» прирече Мар’яну на чекання та запалить слабкий вогник надії, що чоловік повернеться живим. А виживати Мар’яна якось мусить, хоч заради дітей. Життя кидає нові виклики — спалена німцями хата, поневіряння по родичах з дітьми. Війна німецьким чоботом пройшлася по кожній родині. Як же чекали Березівці визволення від німецької окупаційної влади, такі великі надії покладали, мріючи про нове життя! Усі розуміли, що все зміниться, не буде так, як до війни (ні голоду, ні здирницьких податків та роботи в колгоспі за палички — трудодні).

    Палають їхні мрії, горять яскравим полум’ям, перетворюючись на попіл та розвіваються вітром по землі. Несе вітер їхні надії на добре щасливе життя далі на Захід, де люди краще житимуть, навіть німці, що програли війну. А про що селяни мріють? Про можливість працювати на своїй землі, отримувати за роботу гроші, обирати на посаду голови колгоспу «свою» місцеву людину («Тут в першу чергу комуністом треба бути, а вже потім уміти хліб виростити» — іронізує Григорій), вивчити дітей та оженити. Тихо причаїлася в душах людей ще одна, не виказана вголос мрія, яка щемить у кожного в грудях. Україна. Вільна. Незалежна. Але за цю мрію боротимуться вже нащадки героїв книги.

    «Спалені мрії» Ганни Ткаченко — надзвичайно драматична оповідь про виживання та існування людей під час Другої світової війни. Про геройський подвиг підпілля, про щоденну самопожертву матерів, про неповнолітніх дітей-трударів та землеробів, що поклали здоров’я та віддали дитинство заради перемоги. Як виявилося, після війни війна не закінчилася. Вона триватиме ще довго. Радянська комуністична м’ясорубка перемеле ще не одне життя, навіть героїв війни. Підпільникам ще довго треба буде доводити свою приналежність до радянського режиму. Полонених німцями солдатів ще довго триматимуть по таборах та допитуватимуть. А підозрюваних у співпраці з німцями місцевих жителів виселять до Сибіру. Війна проти власного народу — найжахливіша річ у світі.

    Ганна Ткаченко своїм романом «Спалені мрії» звертається до сучасників з єдиним проханням — цінувати Незалежність і свободу рідної землі, та застерігає на майбутнє. Лише вивчивши уроки історії, можна сподіватися на щасливе майбутнє. І нехай мрії не горять…

    Читать полностью
  • Aidoru
    Aidoru
    Оценка:
    2
    Так завжди було. Кричать, поки горе свіже, а звикнуться, то й не згадають.

    «Спалені мрії» особисто в моїй душі викликали цілий вир емоцій, з одного боку обурення, з іншого – щастя. Обрана тема дійсно важка, дійсно гаряча. Вона показує, що все ж наше минуле більш ніж варте нашої пам’яті. Ба більше – наших пекучих сліз.

    Тут хлопці припали цілувати землю, перш ніж ступати по ній чобітьми, бо тепер вони знали її ціну – мільйони життів.

    Цей історичний роман звеличує незламність духу українців, що пройшли крізь колективізацію, Голодомор та Другу світову. А все заради чого? Заради змін, але вони так і не настали. Після того ти віриш у ту вартість українського народу, який пройшовши крізь віки, згубив своєї самобутності. Його моральні устої, які, тим не менш, неактуальні в сучасному житті, що, можливо, на краще, працелюбність, набожність – це те, що змусило їх не шукати «чужого добра», а творити щастя попри всі перепони на рідній землі.

    Книга має відверту антирадянську направленість та побожну релігійність. Це проявляється, в першу чергу, постійною критикою більшовицького режиму від селян. Але вражає, що ця критика надто примітивна. Я не кажу, що вона не слушна, але, можливо, надто «дитяча», коли на одному полюсі добро (селяни), а на іншому – зло (влада).

    Більшість фраз героїв сказані ніби з ретроградних позицій та від них віє постійним консерватизмом. Зокрема, вже згадувана набожність та декілька стереотипів по відношенню до жінок поряд з купою неприємних фраз, які висміють «нові порядки». Можливо, виною цьому саме:

    … молодість – то коротка мить, але чомусь весь свій вік він за неї згадує.

    Але разом з тим цей твір пронизаний глибинним патріотизмом, як місцевим, тобто любов’ю до своєї землі та регіону, так і загальним – почуттям спорідненості з усім народом.

    Вражає також антивоєнна направленість «Спалених мрій». Бо війна знищує все: людей, хати, заводи, міста, кохання та навіть невмирущі надії. Чи ні?.. Чи надії лишаються, зігріваючи душу у скрутні голодні часи, коли влада відбирає останній грам зерна та краплю молока?

    … діти війни зовсім не мають нічого дитячого. Усе їхнє дитинство забрала війна.

    І тут за старою доброю традицією Української літератури показана трагедія українців, що вимушені бідувати, коли «народи Європи багаті». Проходячи крізь лиха Війни: німецьку окупацію, політичні процеси, розстріли і тд – люди не зламалися. Хтось втратив сина, хтось мати, але жити хочеться, але жити треба попри все.

    Мабуть, стільки біди на нашій землі сталося, що й Бог не встигає справедливість виводити…

    Але найстрашніше втратити себе та надію, втратити віру, піддатися диявольській спокусі, забувши про своє людське єство.

    А треба жити. Якось треба жити.
    Це зветься досвід, витримка і гарт.
    І наперед не треба ворожити,
    І за минулим плакати не варт.

    -- Ліна Костенко

    Читать полностью