Від автора

Прекрасний, витончений час – XVIII століття. Таким він назавжди лишився на картинах, у книгах і в уяві наступних поколінь. Що ми згадуємо, коли чуємо слова «бароко», «рококо» – Францію й Італію? А Україну? Так-так, на українських землях також було те саме, що і в Європі – прекрасні дами, галантні кавалери, мистецтво, інтриги, а ще змови, бунти і війни. Так уже сталось, що в Російській імперії та в її наступні реінкарнації у XX-му столітті українців намагалися позбавити усіх спогадів про тутешню шляхту, яскравих історичних персонажів і навіть палаци та замки на всій території від Малопольщі до Смоленська, знищені ущент. Україні з царського дозволяння спускалась історія козаків і селян – інше згадувати було зась. У цій книзі все справжнє. Ну майже все. Всі головні герої – реальні історичні персонажі, які жили в другій половині 18 століття. Художньої вигадки в цьому романі – не більше 15 відсотків. Власне, герої книги й справді були знайомі одне з одним. Ізабелла Любомирська дійсно була відомою у Європі заможною русинською шляхтянкою з роду Чарторийських. А ще знаною інтриганкою та надзвичайно яскравою постаттю, яка назавжди увійша в історію, як «Блакитна маркіза». Її батько та чоловік вимагали урівняння прав у Речі Посполитій для католиків та православних. І спершу спирались у цьому на підтримку православної Московії. Та згодом хоч і змінили свою думку щодо союзника, але механізм війни вже був запущений. Рішення про зрівняння прав двох найчисленніших груп вірян країни стало приводом для повстання іншої, радикальної частини шляхти. Врешті ослаблена держава впала жертвою сусідів – Московії, що стрімко перетворювалась на Російську імперію, Австрії та Пруссії, які розділили її між собою. З’їдали Річ Посполиту трьома етапами, і вже до середини 1790-х років країна з такою назвою зникла з мапи Європи. А проіснувала вона 225 років. І створена була внаслідок союзу двох королівських родин – шлюбу польської королеви Ядвіги та литовського короля Ягайла. Велике Князівство Литовське, яке разом із Польщею утворило Річ Посполиту, населялось здебільшого православним людом: українцями, білорусами, литовцями, латвійцями. Шляхта – переважно нащадки князів Київської Русі. Тож із упевненістю можна стверджувати, що Річ Посполита, яка перекладається з польської як «Республіка», є ще однією історичною колискою для п’ятьох сучасних слов’янських країн.

Розділ I

Ніжний, весняний, ледь теплий промінець пробився крізь важкі гардини. Спершу обережно торкнувся мармурового підвіконня, осмілівши, перестрибнув на лакований паркет, просунувся килимом і хоробро дістався дерев’яної стільниці, а вже там цілунком вечірнього сонця відбився у келиху з червоного муранського скла і ніжно-рожевим теплом припав до мізинчика жіночої руки, що лежала на невеличкому томику Джона Мільтона. Вікна були відчинені навстіж, у повітрі відчувались легкі крижані нотки і аромат щойно розпораної в палацових садах землі. Та попри це – в розцяцькованій, як належне, бароковій кімнаті було затишно, наче у крихітній табакерці. Янголята з рожево-зефірного склепіння позирали на двох людей, які гомоніли за столом у центрі «ягідної кімнати». Таку назву вона отримала завдяки темно-червоному шовку, яким були оббиті її стіни.

– Джакомо, негайно розкажіть мені про вашу поїздку в Санкт-Петербург! Правду кажуть, що там надзвичайно холодно? – мізинчик торкнувся ніжки скляного келиха, в якому замерехтів золотавий сонячний промінь.

– А ви гадаєте, чого я звідти втік? – посміхнувся чоловік, одягнений за останньою модою. Він здригнувся і театрально накинув на плечі, вочевидь, жіночий палантин. – Хоча у Варшаві також не літо.

– О, Джакомо, припиніть. Свіже повітря корисне для здоров’я – це довели провідні учені! – Власниці мізинчика розмова видавалась надзвичайно кумедною.

– Ви мене заморозите, ясновельможна княгине. Хоча краще це будете ви, а не ота німкеня, Катерина, – чоловік підігрував своїй візаві.

– То що там ота російська цариця? Дійсно така гарна, як розповідають у наших салонах?

– Та ні, їй годі зрівнятись із будь-якою варшав’янкою.

– Те, що ви знавець і жіночий серцеїд – це знає вся Європа. Та кажете так, бо, мабуть, не згодились до двору цариці Катерини, – жінка підняла келих, чоловік зробив те саме.

– У вас просто чудове угорське вино. Як і завжди у Чарторийських. До речі, ясновельможна моя пані, у вас кмітливий розум, і ви могли б бути прекрасним політиком. І в такому разі я б навіть погодився стати вашим компаньйоном.

Жінка гучно розсміялась.

– Пане Казанова, компаньйоном у чому?! Ваша слава йде попереду вас, і вся Європа знає, що ви насамперед шпигун! – Джакомо Казанова зробив вигляд, що не зрозумів останнього слова. Тож жінка повторила:

– La Spia!^[1]

На обличчі чоловіка з’явилася посмішка:

– А ви, моя яновельможна княгине, могли би стати прекрасною шпигункою!

Запанувала напружена тиша, та за мить кімната осяялась дзвінким сміхом, що луною пронісся по всіх розкішних кімнатах палацу Вілянув.

* * *

Іноді наша пам’ять недоречно виштовхує на поверхню заховані глибоко в сердечний мул важкі спомини. От і цього разу Ізабелла на мить опинилась у квітні 1766 року, в час, коли за посмішками та веселощами їй довелось приховувати важку, надзвичайну, просто звірину тугу. Аби не думати про це, Ізабела вдарила себе по зап’ястку згорнутим віялом і присунулась ближче до вікна. Карета мчала, підстрибуючи на бруківці. Була вже майже ніч. На варшавських вулицях панувала тиша.

Ізабелла дивилась на місяць – тепло-жовтавий, повний, що піднявся над містом. Він то ховався за гострими дахами будинків і високими деревами, то виринав і знову своїм яскравим кругляком променив нічне небо. Жінці здалось, що на тому місяці – хтось, можливо, така сама, як вона, теж милується нічним небом. І на інших планетах і в інших світах у цю саму мить такі ж карети, мчать запилюченими дорогами, керманичі їх поспішають і пришвидшують коней, а подорожні вдивляються у примарні нічні краєвиди. Жінка замріявшись заплющила очі, дорога її заколисувала, так що вона вже майже заснула. Нестямилась, як ридван зупинився. Візниця з кимось перегукнувся, коні рушили знову. Ще кілька хвилин – і нова зупинка. Нарешті кучер зістрибнув з передка, зробив кілька кроків і відчинив дверцята. З темряви виринули засліплюючим полум’ям смолоскипи. Ізабелла насунула на голову капюшон плаща і рушила за служкою в червоній лівреї.

Її карету спрямували на боковий вхід до королівського палацу, і це її засмутило. «Станіслав боїться розголосу. Знов буде казати, що дбає про мене і мою репутацію», – промайнуло в думках. Сходи, переходи, знову сходи. Цей палац величезний. У ньому не лише королівські апартаменти, а й кабінети уряду. З ранку й до вечора сюди сунуть парламентарі. Й так уже вийшло, що всі законотворці Польщі зібрані під цим одним шпилястим дахом. Мабуть, щоби монархи Речі Посполитої ніколи не розслаблялися і завжди пам’ятали: їхній вік у Польщі короткий, а свій трон навряд чи вони передадуть у спадок. Король Речі Посполитій – посада врешті виборна.

Ізабеллу провели ледь освітленим коридором, у великі вікна зазирав повнолиций місяць. Їй здавалось, що з нього, згори, хтось все ще стежить за нею і лукаво усміхається, спостерігаючи, як маленька жінка, наче крадійка й розбійниця, йде до королівських покоїв. Червона ліврея попереду спинилась, розвернулася, вклонилась, відкривши масивні двері. Світло з опочивальні затягло Ізабеллу, як ліхтар – метелика. У легкому реверансі жінка застигла при вході. Очі не підіймала, а позирала собі під ноги – роздивляючись візерунки дерев’яного паркету.

– Моя люба, я дуже радий вас бачити! – з цими словами її руки торкнулась тепла долоня високого чоловіка, одягненого у сорочку з пишними рукавами і в зелений домашній камзол.

Жінці була знайома кожна риса обличчя цього пана. Кожен рух, кожна мімічна зморшка довкола губ, кожна рисочка на чолі й навіть ледь помітний крихітний шрам на підборідді. О, це була ціла дитяча пригода! Вони крали яблука з садів їхньої бабусі! Тобто робили вигляд, що крали – адже ті яблука, яблуні, сади, палаци і все, що було в них, належало тільки їм, Беллі та Славку.

– Вас, напевне, провели боковим входом. Центральний я наказав зачинити. Бо запланував оновити цю стару халупу. І в мене грандіозні плани!

Його величність був у гарному гуморі. Він схопив Ізабеллу за руку і підвів до столу, на якому були розкладені плани реконструкції палацу. Король вдоволений, наче дитина, розкладав перед гостею аркуші з кресленнями і заходився пояснювати кожне зображення. Ізабелла робила вигляд, що слухала уважно, та подумки відзначила: «Який же хвалько… Вік його не змінив анітрішечки».

Це було довго і насправді нудно – слухати про чужі ідеї та плани, надто нецікаві для княгині. До королівського палацу, до монарших покоїв ця жінка приїхала, бо мала чітку мету. І навіть на руку була їй та підвищена секретність, з якою її зустрів Божою милістю і волею народу король польський, великий князь литовський, руський, прусський, мазовецький, жемайтійський, київський, волинський, подільський, підляський, інфлянтський, смоленський, сіверський, чернігівський Станіслав Август Понятовський. Ізабелла мала наказ від свого батька, всім відомого поважного й потужного політика Речі Посполитої Августа Олександра Чарторийського. Той переймався долею Речі Посполитої, рідної країни, яка стала полем дипломатичних битв відразу кількох країн: Пруссії, Австрії та нещодавно створеної з Московії Російської імперії. Всі вони до кордонів підтягують армії, надсилають шпигунів, підкуповують інтриганів. Навіть бодай якось політично підковані жителі багатонаціональної держави, які не цураються вести дискусії, стають агентами чужих розвідок і розносять гасла й вимоги від міських ярмарків до королівських покоїв. У будь-якій корчмі Речі Посполитої стала вже звичною картина, як у важковпізнаваному темному одязі чоловік силою чи підступом змушує господаря підробляти шпигуном:

– Будеш мені розповідати про все незвичне, що тут побачиш, – з цими словами незнайомець кидає на дубовий стіл кілька мідних шелягів чи грошей. А за цим втаємниченим клієнтом приходять й інші. Й нерідко корчмар, сам того не здогадуючись, стає агентом шпигунських мереж відразу кількох держав.

Рідня ж Ізабелли – русини Чарторийські, що з берегів волинської річки Стири, з родового дому Ольгерда Гедиміновича зросли і досягли надзвичайних висот у цій для них рідній країні. Досягли битвами й підступами, чесною службою і зрадами – та врешті, саме їхній родич – найближчий, нині на троні Республіки. Станіслав Август Понятовський – кузен Ізабелли Чарторийської, за чоловіком Любомирської. Й навіть її муж – великий маршалок коронний Станіслав Любомирський, який стежить за дотриманням етикету при дворі, не проти ніжного спілкування своєї дружини з монархом, бо й він прагне більших вольностей для своїх земель і їхніх мешканців – русинів.

– Ваша величносте, у мене особлива місія, – промовила Ізабелла, щойно з’явилась пауза у тривалому монолозі Станіслава Понятовського.

– Белло… – видушив із себе король. Він зробив крок від столу і сів на оббитий шовком елегантний стілець. На мить жінці здалось, що чоловік навпроти стомлений. Але ж після коронації минуло лише чотири роки! Та король миттю змінився в лиці, щиро всміхнувся і простягнув до неї руку.

– Белло, підійди. Для мене ти завжди будеш Прекрасною – Беллою. Ти пам’ятаєш – тобі було лише 14, мені 18 і ми з тобою чудово грали в дві руки? От якби в мене тут стояв клавесин! Ми б з тобою змусили рухатись цих мух! – Станіслав кивнув у бік дверей, за якими стояли служки.

– Ваша величносте, не варто ображати тих, хто оберігає ваш спокій, – посміхнулась Белла.

– Якби вони дійсно оберігали мене, то не підпускали б усіх тих радників, а головне – твого чоловіка! – Король гучно засміявся.

Королівські покої – невеликі. Якомусь розпещеному французькому баронету – навіть видались би занадто аскетичними. Мало тут позолоти й різьблення. Втім, Ізабелла знала – це перше віяння нової моди, яку схопив король Польщі. Станіслав її відчував. Замолоду він багато подорожував Європою, мав друзів у численних королівствах й князівствах, цікавився новинками у всіх сферах – від одягу до наукових розробок.

І нині листи Станіславу Августу Понятовському надсилають звідусіль, гінці не жалкують коней, аби привезти звістку із Франції чи Англії про щось надзвичайно цікаве й небуденне. Тож і зміни у королівському палаці мають стати кардинальними. Але чи будуть вони у Речі Посполитій? Ізабелла вирішила заговорити про політику й залучила свій вроджений талант цікавої співрозмовниці.

– Ваша величносте, чи можу я до вас звернутись, як у дитинстві?

– Тільки не називай мене Славком, – знову засміявся король.

– Станіславе, в країні забагато шпигунів. А надто московських. Їхня армія на наших землях, і це неприпустимо. Подбайте про свою безпеку і нашу країну. Станіславе, я знаю, вам, може, не хочеться вірити – але я відчуваю: якщо московитів не відправити геть, буде щось недобре.

– Белло, твоя родина спершу хоче вольностей і рівних прав для русинів та поляків, а коли це отримують за підтримки Москви, то хоче чогось нового! І тепер через такі надмірні бажання Чарторийських моя країна на межі війни!

– Ваша величносте, я просто хочу попросити вас бути обачним… Ви надто близько до себе наблизили царициного посла.

Запанувала тиша. Така, що було чутно тріскіт з камінів. Відразу у двох димарях, що були облаштовані в різних кутах покоїв, палав вогонь. Від цього в кімнаті було спекотно й задушливо. Ізабеллі так закортіло бодай ковтка свіжого повітря.

– Я не можу і не хочу віддаляти посла. Княгине, це моя позиція, і на тому я стоятиму, – громом пролунало з вуст монарха.

Ізабелла вибухнула:

– Ваша цариця вас знищить!

– Ізабелло Любомирська, ви розмовляєте зі своїм королем!

Жінка наче й не чула цих слів, розвернулась і попрямувала до виходу.

– Я не дозволяв вам іти! Белло!

Лишився лише один крок до дверей, як її зупинив король. Опинившись позаду, він обійняв маленьку й справді крихітну порівняно з ним – поставним, жінку. Нахилився до її голівки у великому напудреному парику:

– Я тебе просто зараз вкушу за твою рожеву щічку…

Ізабелла вирвалась. Не знаючи як вислизнула з його рук і відкрила двері. Служка, що мить тому солодко позіхнув, враз підхопив канделябр і понісся залами, сходами, залами…

Жінка їхала у кареті. Її підкидало й трусило. Й геть не від жорсткої бруківки варшавських вулиць. Жінці хотілось плакати й кричати. І мабуть, було варто. Однак, не здатна видушити з себе ані сльозинки й ані звуку, вона очима вчепилась у нічний пейзаж за вікном. Місяць перемістився, і його з вікна вже не видно. Але подорожня була впевнена, що звідти хтось на неї все ще дивиться і… сміється. Як сміялась вона 20 років тому.

– Славко, дивись, яка травнева троянда! Як я люблю їх! Вони такі запашні. Так би й з’їла їх!

То вигукнула маленька дівчинка у білосніжній сукні, з трохи розтріпаною зачіскою, яку двом служницям ледь вдалося зробити – бо невгамовне дівчисько просто не хотіло сидіти на одному місці. Вона знала, що їй влетить від няньки, коли маленька княжна з’явиться на її очі в забрудненому платті. Але ж як утриматись від шоколадних цукерок, які привіз кузен Станіслав, і як утриматись від того, щоб поганяти з ним довкола струмка біля бабусиного палацу! Белла простягнула двоюрідному брату троянду – ніжно-рожеву, з волохатою, мов джмелик, серцевинкою. Неочікувано він затиснув зубами квітку й загарчав. Белла знала, це знак – гра почалась і час тікати. Він ганявся за нею, вона бігла від нього. І в один момент кузен схопив сестру.

– Відпусти мене! Негайно!

– Це я тебе зараз з’їм, Ізабелло Чарторийська!

– Ні, не з’їси, я несмачна!

Яким же цей день був щасливим! Хоч Белла й знала – кузен незабаром знову кудись поїде.

– Славко, от якби ми були разом! – наївно вирвалось у дівчини, якій було лише 15.

– Ми будемо… – він мав ще завершити речення, але дівча скочило та побігло вздовж струмка. Белла була щаслива, бо почула те, на що так сподівалось. Її пташине серце тріпотіло і готове було полетіти ген за обрій – над цим струмком, старим парком, бабусиним палацом, за хмари, за білі хмари!

Август Олександр Чарторийський разом із своєю матір’ю Ельжбетою в альтанці біля палацу пив чай з листя смородини. В бабусиному домі нерідко одночасно гостювали всі онуки. Ельжбета Чарторийська любила малих дітей і ще довго ними опікувалась, навіть коли в них з’являлись вже свої сім’ї. Втім, у родині її поважали не лише за добре серце, а й за вроджену мудрість. До речі, це бабуся порадила батькам назвати в’юнку онуку – Ізабеллою. Дівчисько щойно з’явилось на галявині і стрімголов білою пташкою пропурхнуло лукою. І навіть здалека батько помітив – його дитина замурзана й щаслива.

– Не варто Ізабеллі зустрічатись із Понятовським, – зазначив князь.

– Августе, це ж її кузен.

– Ні, мамо. В мене інші плани на неї. Я не хочу, аби вони бачились.

Ельжбета була стриманою й розважливою жінкою, тож вирішила до цієї розмови повернутись пізніше. Август Олександр встав зі столу, так і не допивши чай.

– Синку, ти куди?

– У мене є справи, – звівши руки позаду, Август Олександр попрямував по стежці довкола палацу.