© Г. М. Цикіна, 2020

© М. С. Мендор, художнє оформлення, 2020

* * *

Моєму коханому чоловікові Максиму, який завжди вірив у мене, дорогому братові Богдану, що змушував усміхатися у найстрашніші часи і сонячному синочкові, Дмитрику, завдяки якому життя має сенс.

Присвячується світлій пам’яті Віри Сироти

 
«Волинь моя! Колиско ніжнобарвна!
До тебе серцем лину я завжди.
У всяку пору ти, мов квітка, гарна,
Як Мавка лісова, чарівна ти…»
 

Віра Мужилко. «Волинь моя»

Пролог

Старі двері піддалися зусиллям Олі і скреготливо прочинилися. Дівчина обережно ступила через поріг. Зараз вона більше скидалася на злодійку, яка крадеться до чужого дому, аніж на його власницю. Вечірні сутінки розсипалися на подвір’ї, і в домі панував морок. Проте не такий, що жахає, а навпаки: він надавав обрисам кімнат м’якості й таємничості. Запахи, картини, ікони, старе ліжко біля печі – все було давно знайоме і майже нічого не змінилося з того часу, як вона востаннє тут була. Хоча ні… змінилося. Раптом емоції накрили дівчину новою хвилею…

Набравши повітря в легені, Оля на хвильку заплющила очі. Це вже вкотре допомогло трішки заспокоїти нерви, тож дівчина вирішила почати з деталей, перш ніж звертати увагу на глобальні проблеми.

«Треба перевдягнутися», – подумала вона, поглянувши на заляпані грязюкою кросівки, та сукню, яка з небесно-блакитної перетворилася на брудно-блакитну. Дівчина затягла дорожню сумку (теж усю в багнюці) в дім і почала копирсатися в одязі. Піжамних штанів Оля не знайшла, тому прийняла інше важливе рішення – увімкнути світло.

Під її рукою роздратовано клацнув умикач, але відповідної реакції не сталося. Ольга кілька разів повторила спробу, але марно.

– Чудово, – услід вмикачеві роздратовано мовила Оля.

Тим часом сутінки все міцніше посилювали свою владу над довкіллям, а в дім крізь шпаринки непомітно сипалася темрява.

Ольга згадала, що в домі колись була гасова лампа, яка в дитинстві здавалася їй витвором мистецтва і чарів. Присвічуючи собі смартфоном, дівчина попрямувала крізь невеликий коридорчик (тут його називали «сіни») до старої комори.

Оля смикнула за двері й про себе відзначила, що комора зачинена. Дівчина від подиву навіть на секунду відсахнулася від дверей. Ну що ж… Повернувшись знову до кухні-вітальні, як часто робили в таких будинках, вона попорпалася в сумочці, намагаючись знайти в’язку ключів, які дісталися їй разом із цим домом. Але Ольжина сумочка навіть при світлі дня не розкривала всіх своїх таємниць, а в напівтемряві й поготів. Так Ольга прогаяла купу часу, доки краєм ока не помітила тьмяний відблиск залізячок, які спокійно лежали на столі. Утомлено взявши ключі, дівчина знову попрямувала через сіни до комірчини, яка (о диво!) і досі була замкненою.

Ще хвилин десять дівчина прововтузилася, обираючи підходящий до замка ключик. Поклавши мобільний телефон, який одночасно слугував ліхтариком, на щабель драбини, що вела на горище, вона перевіряла ключ за ключем, а коли залишився лише один, промовила:

– Ну, ти вже точно підійдеш, – і встромила його в замкову щілину. Зусилля… Поворот… Знову поворот… Нічого. Абсолютно нічого! Замок не піддався, а ключ не виправдав Ольжиних сподівань.

Дівчина фиркнула, ще раз смикнула за двері (наче це могло допомогти) і повернулася в дім.

Притримуючи телефон зубами, Оля спробувала присвітити собі, щоб знайти у валізі якийсь зручний одяг, і неймовірно зраділа, коли бавовняна тканина піжамних штанів визирнула з-поміж решти речей.

Дівчина переодягнулася в м’які штани, одягла картату сорочку чоловічого покрою і вирішила спробувати пошукати світла ще в старому серванті. Наче зосереджений на своїй справі археолог, вона оглянула старий посуд, потім стримано одну за одною повідчиняла шухлядки, наткнувшись навіть на одну замкнену. «У цьому домі, певно, традиція така», – подумала роздратовано. Урешті-решт, як це завжди буває, в останній шухлядці дівчина знайшла декілька старих воскових свічок, а поруч – коробку сірників. Дуже доречно, позаяк через декілька хвилин її ліхтарик заморгав, а смартфон сповістив, що батарея розряджена.

Оля поставила свічку на тумбочку біля ліжка, і врешті-решт заховалася під стару ковдру. Утома поступово долала дівчину, але страх не пускав сон до зіниць. Кожен маленький звук, від стукоту гілки об вікно до вигуків сови, відганяв сторожкий сон. Та все ж далека дорога разом з минулою майже безсонною ніччю діяли краще всякого снодійного. Дівчина повільно засинала, а в голові купчилися образи останніх двох-трьох днів.

Розділ 1

За два дні до того

Оля якраз сиділа в затишній кав’ярні на Саксаганського, сесія була позаду, дозрівало гаряче літо і вона нарешті відчувала себе майже вільною. Майже… Її подружка Леська весело повідомляла про свої останні походеньки, швидко переключаючись з історій про чергового хлопця на моду цього літа. Усміхаючись та киваючи подрузі, дівчина помітила при вході знайомий силует. Злість, страх та зневага зім’яли нутрощі дівчини в одну грудку і так яскраво відобразилися на її обличчі, що навіть Леська припинила своє цвірінчання.

– Що таке? Хто там? – Леся не приховувала надмірної цікавості й повернула свою світлу голівку туди, куди спрямовувався погляд подруги. До кав’ярні заходив юнак худорлявої статури з модною стрижкою, а подружка Олі лише беззвучно ахнула, побачивши його за ручку з довгоногою дівулею.

– От козел, уже з новою коровою походжає, – не стрималася від коментаря Леська.

– Ходімо звідси, – Оля швидко махнула офіціантці, дістаючи гаманець із сумочки.

– Та чого ти так боїшся? – відверто кажучи, Лесі подобалася ця кав’ярня, і їй не дуже хотілося йти.

– Я боюся лише одного: що виповім цьому придуркові все, що про нього думаю, коли зустріну його, – зашипіла на подругу Оля.

– Так це давно пора було зробити! Ще й після того, як цей, вибач на слові, козел, із тобою повівся. Він же зрадив тобі з твоєю ж сестрою!

– По-перше, дякую, що ти мене так заспокоюєш і знову про це нагадуєш, – кинула в’їдливий комплімент Оля, поглядаючи на чек, який приніс офіціант, – а, по-друге, я не збираюся опускатися до рівня сварливої бабці.

– Він тобі хоч гроші, які брав на свій драний проєкт, повернув? – Ольга була вражена тим, як подрузі вдається одночасно діставати її і гаманець із сумочки.

– Слухай, давай не зараз?

– Тобто не повернув?

– Ти йдеш чи ні? – Оля квапливо підвелася, щоб припинити невгамовний мовленнєвий потік подруги.

Промчавши повз об’єкт антипатії непоміченими, подруги швидко попрямували вздовж вулиці.

Леся шумно набрала в рот повітря, збираючись змішати його з іще однією жменею слів, але Ольга встигла перехопити естафету.

– Я не хочу зараз про це говорити!

Повітря так само шумно вилетіло з Лесиних губ, але без слів, на самоті. Отак вони і пройшли кілька кварталів, але всі спроби говіркої подруги завести цікаву розмову розбивалися об Ольжину мовчанку й задумливість, і врешті-решт Леся здалася.

– Я вже майже вдома, – спитала призупинившись, – може зайдеш?

– Та ні, дякую, хочу відпочити від сьогоднішнього іспиту.

– Що будеш робити?

– Піду додому, завалюся на диван і, напевно, заново передивлюся «Шерлока».

– Я сподіваюсь, у тебе не почнеться новий напад депресії? – Леся приклала руку до голови подруги, як під час гарячки. – О, ні! Схоже, вже почався!

– Припини! – Оля поглянула на співрозмовницю, – все окей!

– Ну, тоді я побігла! Бувай! І не підігравай тим психологам і журналюгам-старперам, які пишуть, що наше покоління дуже легко зламати!

– Добре-добре… До завтра!

Оля спершу хотіла викликати таксі, й поїхати додому, але вирішила пройтися по шумному місту. Вона копирсалася в своїх спогадах, без перешкод розмірковувала й аналізувала… Леська все-таки мала рацію: процес був запущений. Одна зустріч у кав’ярні – і от вона, перша стадія депресії – апатія, тут як тут.

Дівчина змучено зупинилася і присіла на лавку біля супермаркету. Люди снували туди-сюди, водії сварилися між собою на особливій мові автомобільних гудків, і Олі здавалося, що нема спасіння… нема спасіння від людей… і….

Її роздуми і монолог внутрішнього обурення перервав американський хард-рок-гурт «Aerosmith» зі своєю знаменитою піснею «I Don’t want to miss a thin». Ні, це не Брюс Вілліс черговий раз рятував землю від загрози, це Ольжин мобільний таким чином вимагав уваги до себе.

«Знову Леська чогось хоче», – дівчина не очікувала, що її так швидко змусять покинути улюблений світ, де можна без кінця жаліти себе, тому демонстративно (демонструвала, звичайно ж, сама собі, оскільки перехожим було абсолютно однаково, чого це вона не звертає уваги на свій мобільний) відсунула сумку вбік. Але телефон не здавався, і от «Aerosmith» уже почав свій приспів. Мелодія була напрочуд красивою, Оля дуже любила її. Саме ця пісня грала в барі, коли вони познайомилися з Артуром. Леська аж волосся на собі рвала, переконуючи подругу змінити мелодію дзвінка, але Ольга ніяк не могла розлучитися з улюбленою і такою важливою для неї піснею.

Урешті-решт дівчина здалася і потяглася за слухавкою, а неперевершений «Aerosmith» уже доспівував другий куплет, коли смартфон нарешті опинився в її руці.

«Викликає Анна», – світилося на екрані.

Уже вдруге за сьогоднішній день в Олі все стиснулося всередині. Усі почуття, пережиті в кав’ярні, повторилися в точнісінько до останнього нервового імпульсу. І чому саме сьогодні? І Анька, і Артур в один день?

Вдихаючи повітря, дівчина подумала: може, Леська таки має рацію, і врешті-решт варто вилити усі наболілі думки і сестрі, і колишньому? Пальчик дівчини завмер біля зображення зеленого телефончика, але буквально за секунду до того, як вона натиснула на екран, «Aerosmith» раптово стих і мобільний замовк.

Оля ніби й засмутилася, бо саме зараз перший раз за пів року вона була готова відповісти Анні за її вчинок, але не встигла. Хоча глибоко в душі маленька беззахисна дівчинка в ній раділа, що не доведеться одягати боксерські рукавиці, для того, щоб нанести удари молодшій сестрі. Отака частинка її душі, ця маленька дівчинка всередині Олі, ніяк не хотіла дорослішати, вступати у конфлікти і дуже любила поступатися.

Вона заплющила очі і почала глибоко дихати. Так радили робити в одній із книжок з психології, які дівчина любила брати у студентській бібліотеці. Намагаючись прислухатися до свого дихання, вона аж здригнулася, коли «Aerosmith» знову заспівав свою мелодію. Оля розплющила очі, вирішивши, що цього разу вона вже не буде відкладати розмову: «Раз Анька так надзвонює, то нехай тоді на себе й нарікає».

Але її здивуванню не було меж, коли на екрані відобразився незнайомий номер. Подумалося: невже сестра дзвонить із чужого мобільного? Уже не вагаючись, Оля нарешті відповіла.

– Слухаю, – в повній бойовій готовності мовила дівчина.

– Короленко Ольга Володимирівна? – почувся досить м’який чоловічий голос.

– Так? – хоч голос чоловіка був приємним, але офіційний тон змусив дівчину насторожитися.

– Мене звати Олег Петрович Середа, я нотаріус. Дзвоню вам з приводу вашої родички, Ярини Іванівни Левицької. Ви знаєте таку?

– Так!

– Декілька днів тому Ярина Іванівна померла.

– Що? – (Хіба можна так офіційно, без жодного вступу і підготовки?)

– Прийміть мої співчуття!

Дівчина не могла вичавити з себе ані слова. Хоч із бабцею Яриною вона вже давно не бачилася, але ця новина змусила серце стиснутися від смутку, бо щойно у неї безжально відібрали не найяскравіший, але все-таки шматочок дитинства.

– Алло? Ольго Володимирівно, ви мене чуєте? – судячи із оклику нотаріуса, дівчина зрозуміла, що мовчить уже досить довго.

– Так… – (І чому в горлі пересохло?)