Зараз дещо дивно читати твори, де у відповідності до законів символізму кохання завжди таке прекрасне і триває обов'язково до гробу. Гроб теж не примушує на себе довго чекати (інколи цю зв'язку Любов=Смерть реалізовано буквально, як в оповіданнях «Красота», «Царица поцелуев», «Красногубая гостья»). За своїм духом ці твори Сологуба нагадують чорно-білі "порнографічні" картинки початку 20-го століття, що не так-то й не дивно – саме тоді Сологуб їх і писав. Втім в мене все це надлишкове еротичне наповнення викликало іронічне ставлення. Здається, судячи з таких оповідань, як «Турандина», «Помнишь, не забудешь», у автора теж.