Учень архітектора

Вони покидали мене. Одне за одним. Чому сталося так, що вони померли, а я дожив до цих похилих літ – то відомо лише Аллахові й нікому, окрім Аллаха. Я щодня згадую Стамбул. Мабуть, люди у цьому місті й зараз ходять дворами тих мечетей, не розуміючи, не помічаючи. Вони, напевно, радо вважатимуть, що будівлі навколо них стоять так іще від часів Нуха. Але це неправда. Їх зводили ми – мусульмани і християни, ремісники і галерні раби, люди і звірі, день за днем. Та Стамбул – місто, що легко забуває. Усе там пишеться на воді, усе, крім витворів мого вчителя, які закарбовані в камені.

Під одним каменем заховав я свою таємницю. Багато часу минуло, але, напевне, вона і нині там, чекає, хто ж її відкриє. Хтозна, чи хтось колись її знайде. А коли і знайде, то чи зрозуміє? Того ніхто не відає, але глибше від підмурівка однієї з будівель, зведених моїм учителем, ховається центр усесвіту.