Книга или автор
5,0
1 читатель оценил
330 печ. страниц
2019 год
16+

Джон Бакен
Три заручники

Шановний читачу!

Спасибі, що придбали цю книгу.

Нагадуємо, що вона є об’єктом Закону України «Про авторське і суміжні право», порушення якого карається за статтею 176 Кримінального кодексу України «Порушення авторського права і суміжних прав» штрафом від ста до чотирьохсот неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або виправними роботами на строк до двох років, з конфіскацією та знищенням всіх примірників творів, матеріальних носіїв комп’ютерних програм, баз даних, виконань, фонограм, програм мовлення та обладнання і матеріалів, призначених для їх виготовлення і відтворення. Повторне порушення карається штрафом від тисячі до двох тисяч неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або виправними роботами на строк до двох років, або позбавленням волі на той самий строк, з конфіскацією та знищенням всіх примірників, матеріальних носіїв комп’ютерних програм, баз даних, виконань, фонограм, програм мовлення, аудіо -і відеокасет, дискет, інших носіїв інформації, обладнання та матеріалів, призначених для їх виготовлення і відтворення. Кримінальне переслідування також відбувається згідно з відповідними законами країн, де зафіксовано незаконне відтворення (поширення) творів.

Книга містить криптографічний захист, що дозволяє визначити, хто є джерелом незаконного розповсюдження (відтворення) творів.

Щиро сподіваємося, що Ви з повагою поставитеся до інтелектуальної праці інших і ще раз Вам вдячні!

Про автора

Ім’я Джона Бакена (1875–1940) практично невідоме українському читачу, хоча він був не тільки першокласним письменником, автором блискучих «шпигунських» романів і романів-біографій, але й одним із найбільш розумних, проникливих і далекоглядних політичних діячів Великої Британії та Канади.

Виходець із родини шотландського пастора-кальвініста, Бакен 1892 року вступив до юридичного факультету університету в Глазго, і тоді ж почав пробувати сили в літературі. Його статті, нариси та оповідання охоче друкували популярні англійські журнали і газети. Після закінчення університету Бакен переїхав до Лондона, але незабаром змінив кар’єру адвоката на посаду секретаря лорда Альфреда Мілнера – верховного комісара імперії у справах африканських колоній. Протягом двох з половиною років він супроводжував свого патрона в Південній Африці, у самий розпал Англо-бурської війни (1899–1902), а потім спробував щастя як видавець.

Перед Першою світовою війною Джон Бакен повернувся до журналістики і всі воєнні роки був європейським кореспондентом британської «Таймс».

У цей же час він став секретним співробітником британської розвідувальної служби в чині лейтенанта, і досвід цієї роботи не минув для нього даремно – 1915 року на світ з’явився його перший «шпигунський» роман «Тридцять дев’ять сходин», який мав гучний успіх. Саме тут уперше виник привабливий образ героя, що згодом кочував сторінками романів Джона Бакена,– Річарда Ганнея. Серед них і роман «Три заручники», виданий 1924 року – один із найбільш захоплюючих сюжетів про викрадення з політичним підґрунтям і водночас – вражаюча панорама звичаїв та політичного життя Англії до і після кривавої світової бійні.

У повоєнні роки Джон Бакен зайнявся політикою, але не залишав літературу – у цей час були опубліковані написані ним кілька романів, біографії Вальтера Скотта, Олівера Кромвеля і Юлія Цезаря, а також нариси про британські колонії в Африці.

1927 року письменник був обраний до Палати громад. Згодом він прославився блискучими промовами на захист шотландської церкви, проти антисемітської політики Гітлера і на користь створення єврейської держави на землях Палестини. Парламентська діяльність принесла Джону Бакену ряд вищих нагород і титул лорда Твідcмурського, а 1935 року король призначив його генерал-губернатором Канади. На цій посаді письменник і залишався аж до своєї кончини 1940 року.

«Тридцять дев’ять сходин» уперше були екранізовані 1935 року великим Альфредом Гічкоком, потім з’явилися екранізації 1959 і 1978 років, а 2008 року режисер Джеймс Гоуз зняв сучасний ремейк цієї хвилюючої історії. За мотивами роману створена популярна комп’ютерна гра.

І в наші дні книги Джона Бакена продовжують виходити багатьма європейськими мовами, увага читачів до цих чудових зразків жанру не слабшає.

Глава 1
Доктор Ґрінслейд міркує

Пригадую, того вечора, перетинаючи Млиновий луг, я відчував себе цілком щасливим й упокореним. Був один із тих весняних днів, коли здається, що зараз не середина березня, а, скоріше, травень, і лише прохолодний перламутровий серпанок на заході нагадує про те, що із зимою ще не зовсім покінчено. Тепло прийшло на диво рано: уже встиг зацвісти терен, а під кущами зажовтіли примули. Куріпки утворили пари, граки добудовували гнізда, над луками носилися зграї дроздів-горобинників, що поверталися на північ. На болотистому березі річечки я нарахував з півдюжини бекасів, а на зарослій папороттю лісовій галявині помітив вальдшнепа. У мене навіть з’явилася надія, що цього року птахи знову влаштуються в наших краях, як бувало раніше. Тішить, коли спостерігаєш, як природа знову оживає, і знаєш, що цей клаптик англійської землі належить мені і тільки мені, а всі ці дикі створіння – в якомусь сенсі співмешканці, які живуть у моєму скромному будинку.

Інакше кажучи, я перебував у доброму гуморі, бо знайшов те, про що давно мріяв. Одразу після закінчення війни я купив садибу Фоссе – як весільний подарунок для Мері, і ми прожили в ній два з половиною роки. Моєму синові Пітеру Джону йшов п’ятнадцятий місяць, він ріс тямущим малюком, здоровим, як лоша-стрибунець, і кумедним, як щеня тер’єра. Навіть прискіпливий погляд Мері не помічав у ньому жодних ознак нездоров’я.

Проте, садиба вимагала постійної уваги і чималих зусиль, оскільки за роки війни повністю занепала. Треба було прорідити дерева, полагодити хвіртки та огорожі, замінити дренажні труби, відновити підйомники на колодязях, заготовити корми для худоби, та й поля в кінці садиби заново окультивувати. Утім, усе найскладніше й найбільш трудомістке вже було зроблено, і, обводячи поглядом луки біля річки і ледь помітні за ліском фронтони садиби, що колись була зведена ченцями поблизького монастиря, я відчував, що врешті-решт кинув якір у затишній гавані.

На столі в бібліотеці на мене чекав стос листів, але я до них не доторкнувся, бо не відчував ані крихти бажання спілкуватися із зовнішнім світом. Поки я приймав ванну, Мері крізь двері спальні викладала новини: Пітер Джон вередує через черговий зубик, який тільки-но прорізався, нова корова шортгорнської породи чомусь дає все менше молока, до старого Джорджа Веддона повернулася онука, яка наймалася на службу, з’явилася нова порода качок, а в підстриженому кущі біля озера звив гніздо дрізд-омелюх1.

Пусті балачки, скажете ви, але мені вони були куди цікавіші, ніж події в Росії або сутички племен у передгір’ях Гіндукушу. Щиро кажучи, я до того занурився в хатні справи, що майже перестав зазирати в газети. Найчастіше номер «Таймс» так і залишався нерозгорнутим, оскільки Мері цікавили лише некрологи й оголошення про весілля, а вони друкувалися на останніх шпальтах.

Але в цілому не скажеш, що я став читати менше. Вечорами я нерідко занурювався в історію нашого графства, намагаючись більше дізнатися про наших попередників на цих землях. Мене тішила думка, що я живу в місці, яке залишалося населеним протягом цілої тисячі років. Років триста тому в цих краях раз у раз відбувалися жорстокі сутички між «кавалерами» і «круглоголовими»2, і з часом я став справжнім знавцем цих мікроскопічних битв. Утім, крім місцевих баталій, жодної зацікавленості військовими справами у мене не залишилося.

Одного разу, спускаючись у хол, ми зупинилися прямісінько посеред довгого сходового прольоту й одночасно подивились у вікно, за яким виднілися клаптик газону, частина озера і прогалина в лісі, за якою зеленіло лугове роздолля. Мері стиснула мою руку і промовила:

– Яка чарівна тутешня природа! Діку, ти коли-небудь думав, що ми оселимося в такому благословенному місці? Як же нам пощастило!

Зненацька її обличчя змінилося – таке з нею іноді траплялося, і Мері раптом стала глибоко серйозною. Я відчув, як здригнулася її рука.

– Усе це якось надміру добре. Ми надто любимо це місце,– прошепотіла вона.– Але так не може тривати довго. Іноді мені стає моторошно…

– Нісенітниця! – розсміявся я.– Що може статися? І взагалі: не розумію, як можна боятися щастя?

Зрозуміло, я знав, що насправді Мері нічого не боїться.

Вона засміялася у відповідь:

– І все одно: у мене те, що греки називали «ейдос». Ти, старий дикуне, звичайно, й гадки не маєш, що це означає. А це ось що: ти відчуваєш, що йти по життю треба смиренно й обережно, майже навшпиньки, аби тільки не прогнівити богинь долі. Хотіла б я знати, як це робиться.

Спроби йти навшпиньки закінчилися тим, що на останній сходинці Мері спотикнулася, і наш статечний рух сходами закінчився невеликим, але зовсім не урочистим вовтузінням. Ми ледь не збили з ніг доктора Ґрінслейда.

Педдок – нині він служив у нас дворецьким – саме допомагав доктору позбутися пальто, і за виразом обличчя поважного медика я зрозумів, що на сьогодні його робота закінчена, і він має намір пообідати разом із нами.

Мабуть, варто сказати кілька слів про Тома Ґрінслейда – з усіх тутешніх знайомих з ним я зійшовся особливо близько. Високий і худорлявий, злегка зсутулений, він був рудоволосий, а очі його мали той зеленувато-блакитний колір, який нерідко супроводжує волосся подібного відтінку. Судячи з кольору обличчя і випнутих вилиць, ви могли б вирішити, що він шотландець, але насправді Ґрінслейд народився в Девонширі, тобто на південному заході Англії. Утім, він стільки подорожував світом, відвідав таку безліч екзотичних місць, що майже забув про край, де минуло його дитинство.

Мене теж чимало хитало по світу, але порівняно з Ґрінслейдом це майже ніщо. Почав він із посади суднового лікаря на китобійному судні. Потім брав участь у війні з бурами, після чого став суддею в Південно-Африканській республіці, у містечку Ліденбург. Незабаром це заняття йому набридло, і він повіявся до Уганди, де досконало вивчив тропічні хвороби, водночас мало не відправив себе до праотців, експериментуючи зі щепленнями. Потім його закинуло до Південної Америки, де наш док набув у Вальпараїсо нічогеньку таку собі практику, але незабаром чкурнув до Малайських Штатів3, де непогано заробив на каучуковій лихоманці. Після цього він протягом трьох років подорожував Центральною Азією: досліджував Північну Монголію з якимось хлопцем на прізвище Дакетт і полював на нові види квіткових рослин у Китайському Тибеті, оскільки був пристрасним ботаніком-аматором.

Додому Ґрінслейд повернувся влітку 1914 року, плануючи зайнятися деякими дослідженнями в лабораторії, але почалася війна, і він вирушив до Франції як офіцер медичної служби в складі добровольчого батальйону. Зрозуміло, він не уникнув поранення, провів деякий час у шпиталях, після чого поїхав до Месопотамії, де і перебував до Різдва 1918 року, займаючись своєю справою, але при цьому примудряючись раз у раз потрапляти в найрізноманітніші пригоди. Зокрема, він побував у Баку разом із Денстервілем4 і навіть дістався до Ташкента, де більшовики два тижні протримали його в лазні, переобладнаній у в’язницю. Під час війни він перехворів усіма відомими хворобами, бо скрізь підставляв голову під обух, але ніщо не змогло знищити його залізного здоров’я. Він не раз говорив мені, що серце, легені й артеріальний тиск у нього, як у двадцятирічного юнака, хоча на той час йому вже перевалило за сорок.

Однак після закінчення війни док Ґрінслейд таки заспокоївся і забажав безтурботного життя. Тому й купив практику в найусамітненішому зеленому куточку Англії. Пояснював він цей учинок так само, як і ті, хто за часів бурхливого Середньовіччя йшли в монастир: він шукав тиші і спокою, аби подбати про власну душу. Тишу він знайшов, але спокій – навряд чи, бо я ніколи ще не бачив, щоб сільський лікар віддавався своїй справі з таким завзяттям. Він відвідував пацієнтів тричі на день, і часом удосвіта вже поспішав до якоїсь циганки, щоб прийняти пологи. Ось якою людиною він був, крім того, що в медичних колах його вважали першокласним фахівцем у своїй галузі. І незважаючи на невпинні турботи, док примудрявся стежити за всіма новітніми досягненнями медицини. Утім, лікарська справа була лише частиною його незліченних захоплень та інтересів. Я ще ніколи не зустрічав людину з такою невтоленною жагою цікавості до всього на світі.

Жив Том Ґрінслейд на фермі, розташованій милі за чотири від нас. Там він займав дві кімнати, ущент набиті книгами. Уважаю, його бібліотека нараховувала кілька тисяч томів. Удень безперервно, а нерідко й чималу частину вечора і ночі, він об’їжджав пацієнтів на своєму маленькому прогулянковому автомобілі, і все ж, навідуючись до нас після двох дюжин візитів, він незмінно залишався бадьорим і сповненим енергії, ніби тільки-но підвівся з ліжка, добре виспавшись. Із ним можна було розмовляти на будь-які теми – птахи, тварини, рослини, книжкові новинки, політика, релігія,– тільки не про нього самого. Кращого співрозмовника годі було уявити: крім гостроти розуму і начитаності у нього була просто чудова вдача, чисте золото. Якби не він, я б у цій глушині напевно пустив би коріння і відростив пагінці, бо маю вроджену схильність до здерев’яніння. Мері схвалювала нашу дружбу, а Пітер Джон його просто обожнював.

Установите
приложение, чтобы
продолжить читать
эту книгу
257 000 книг 
и 50 000 аудиокниг