…Сліпця

Сьогодні я бачила сліпця.

Втім, сліпця не у властивому розумінні цього слова. Усе було значно гірше: йому бракувало всіх чуттів, та задля більшої переконливості найліпше мовити про сліпоту. Своєю безталанністю незрячість немов охоплює і слух, і дотик, і чуття запаху та смаку.

Але не подумайте, що цей чоловік хворіє на очі чи з його органами чуття сталося щось непоправне. Нічого подібного. Він мав очі, мав вуха, ніс і здорову шкіру, проте не вмів ними послуговуватися.

Я бачила найбезталаннішого із сліпців: він не хоче і не може бачити. Адже у сліпця, який послуговується ціпком або потребує супроводу, розвивається своєрідна чутливість, що дозволяє йому знати, яке небо над головою, відчувати поблизу себе іншу людину і навіть вгадувати, хто побіля нього усміхається чи гнівається. Тим часом сліпець, котрий не послуговується ціпком і може вільно ходити вулицями, нічого не бачить і блукає в темряві. Втім, цей сліпець не може вилікуватись, доки не усвідомить свою сліпоту, бо він не просто позбавлений чуттів, а й не здогадується про це…

Він має історію, але волів її забути. Він міг би стати досвідним, та волів зігнорувати досвід, не вважаючи його своїм. Він має родину і друзів, проте цурається їх через егоїзм, який він личкує під розумність та вищість. Він має змогу щодня пізнавати щось нове, але вважає, що все вже знає. Його могло б втішити і вивищити мистецтво, але йому до вподоби прикрі поєднання шумів, форм та кольорів. Мавши взірець природного ладу для наслідування, він тяжіє до особистого розладу, який вважає креативністю і свободою. Має всюдисущого Бога, але заперечує Його, бо почувається сильним і самодостатнім саме тому, що сліпий…

То чому він осліп? А тому, що забув, що всі без винятку чуття – це лише відображення вищих та глибших форм зору, слуху, смаку і взагалі чуттів. А людина скористалася тільки зовнішнім механізмом, знехтувавши того, хто кермує цим механізмом, злегковаживши наділеного розумом розпорядника, що пробуває поза чуттями.

Сьогодні сліпець грається з тінями і химерами, снить світом, якого не існує, і помалумалу руйнує самого себе.

Парадоксально, але тобі, незрячий, досить лише побачити себе, щоб прозріти… Адже сліпці не відчують і не заживуть Нового Світу.

…Мрійника

Сьогодні я бачила мрійника.

Я знаю, що так називають людину, яка живе ілюзіями. Але мені здалося, що цей мрійник ілюзій не мав.

Мені здалося, що він живе у вигаданому світі, бо йому бракує мужності протистояти реальності. Його ілюзії – це не мости задля подальшого створення надійних реальностей, а запони, що оберігають від правди.

Власне, саме слово «ілюзія» походить з латинського «ilus» – глина, тобто тільки подобизна реальності. Тому ілюзії не тривкіші за глиняні статуї під дощем, а людей, які їх плекають, називають мрійниками, шанувальниками цих облудних видимостей.

Втім, є люди-мрійники, і люди, які мають мрії. Різниця начебто й незначна, але можна постерегти, що перші ніколи не полишають свого фантастичного світу, а другі прагнуть втілити свої мрії.

Мрійник, якого я бачила, уособлює всіх тих чоловіків і жінок, людей молодих і людей старих, котрі накладають собі на очі непрозірну пов’язку і сприймають тіні, що за нею витворюються, як реальності. Варто лиш піддатися тіням, і нечисленні ознаки реальності спотворюються та викривлюються, доки не починають підпирати розпливчасті образи ілюзії. Тож не варто дивуватися поширеним твердженням та міркуванням, що позбавлені будь-якого глузду. Раб сам себе називає вільним; вільний тужить за кайданами; юнак нарікає на важке життя, а старий тішиться розвагами, властивими підліткам; неправедні заживають слави та вшанування, а праведник ховається від сорому, бо його вважають причинним; невіглас похваляється своїми знаннями, а мудрець мовчить зі скромності; недужий хвалиться здоров’ям, а здоровий страждає на іпохондрію. Усе це велика ілюзія, величезний темний лабіринт, виходу з котрого ніхто не знає, та й не хоче його шукати. Шукати вихід – зайвий клопіт, а мрійникові це не до вподоби. Він не хоче ані бачити, ані чути, ані діяти. Іноді він просторікує, але нічого не робить.

Я віддаю перевагу людині з мріями (бо сама така), адже це прототип творця – і себе самого, і світу, в якому йому випало жити.

Така людина має мрії, образи, надії й таке інше, що є першим кроком до світу діяльності й реалізацій. Подібно до того, як для будівлі потрібен попередній її план, а для мистецького твору – головна ідея, людина теж має уявляти своє подальше життя. Тож мрії – це ідеальний образ або задум всього бажаного, того, що прагнеш здійснити.

Людина з мріями – це не якийсь дивакуватий мрійник чи затятий фантазер, що задовольняється самою мрією. Це практична й сумлінна людина, яка бачить різницю між ментальною побудовою та фізичним втіленням. Коли вона розробляє свої ідеї, коли плекає свої мрії, то робить це з оглядом на засоби і можливості, необхідні для їх здійснення. А коли якісь мрії втілити важче, вона їх не облишає; вона вичікує слушного часу.

Людина з мріями не тікає від труднощів. Свідома своїх ілюзій, вона знає, що мусить подолати на своєму шляху труднощі і випроби. Людина з мріями не потрапить у павутину бентежних, безглуздих образів. Навпаки, така людина є паном своїх ідей, обмірковує їх, створює і відтворює, бо має мету і знає, куди рухатися.

Людина, що хоче бачити, не живе під нашарованням глини уявних реальностей. Вдавшись до магії алхімії, вона перейшла від глини до гартованої сталі, яка згодом стала бронзою і сріблом, щоб засяяти золотом правди. Це добуте золото вже не плавиться і перестає бути ілюзією. Це душа, що оживлює сьогочасні мрії – реальності завтрашнього.

…Честолюбця

Сьогодні я бачила честолюбця. Принаймні так мені сказали, а ще пояснили, що таке честолюбство. Це невтримна жадоба влади і одержимість, що вирізняє певну людину поміж інших людей, які просто примирилися з тим, якими вони є, і з тим, що мають. Власне кажучи, можна було б удовольнитися цими визначеннями, надто коли йдеться про Нову і Кращу Людину, яка має день у день розширювати своє видноколо. Але глибший аналіз викликає у нас неминучі запитання, відповіді на котрі не завжди прийнятні. Що шукає цей честолюбець? Про що мріє честолюбець? Як, чому і навіщо він працює? Чого, зрештою, домагається честолюбець? Людина, яку я бачила, шукає визнання – визнання як її набутків і доброго імені, так і вчинків. Але хто має її визнати? Якийсь людинознавець, обдарований спеціальними знаннями і мудрістю? Аж ніяк. Визнання приходить від рівних собі людей, які мають такі самі цілі і виборюють їх, нехтуючи принципи і будь – які моральні засади. Що ж до набутків, про які ми згадували, то під ними розуміються суто матеріальні, такі, що їх можна виміряти, зважити і оцінити в грошах. Добре ім’я – то лиш слава, а слави заживають гідними похвали вчинками, які знову-таки вимірюються грошима.

Цей честолюбець мріє побачити своє ім’я на перших сторінках історії, та його амбітність належно поцінують хіба що на сторінках газет і модних журналів. Річ у тім, що історія для нього – це така собі незмінна пряма, а головні ролі в ній завжди належать соціально-економічним чинникам. Проте, історія ніколи такою не була і не буде…

Цей честолюбець, слід віддати йому належне, ревно працює, але його праця потішить хіба що власне самолюбство, діставши схвалення інших людей. Він навіть не має часу, щоб порадіти зі своїх статків, бо їхнє згромадження зробило його рабом. Його праця має визначену мету, яка, втім, полягає не в самій праці чи в її подальшому вдосконаленні. Мета інша – плоди праці. І байдуже, чим вони вимірюються: золотом чи хвалебними й брехливими словами.

Але ви, певне, гадаєте, що цей честолюбець не вартий доброго слова? Гадаєте, що він такий, бо добре прорахував своє життя та його наслідки? Навпаки. Якби це було так, то він одразу б усвідомив, що марнує своє життя на такі зрадливі й нетривкі речі, як матеріальні статки, схвалення людей, слава та високе становище в суспільстві.

В честолюбці дрімають зернята найвищих людських прагнень, і він, не в змозі стати на істинний шлях, обирає легші, уторовані шляхи, принаймні на часі. Кожна людина плекає мрії, в яких її власна цінність і власні чесноти зростають що не день, і має на те право. Але щоб здійснити ці мрії, справжнє поступування, треба докласти багато сил, а здобутки, можливо, будуть не такими гучними, як звичайні земні успіхи. В кожній людині живе інстинкт слави, честі; кожна людина потребує якогось дороговказу, який би схвалював чи картав, вказуючи на успіхи і помилки, але за браком дороговказу людина робить вибір на користь думки широкого загалу. Кожна людина може трудитись і давати щось іншим, що, у найвищому сенсі, робить її маленьким чудотворцем, маленьким будівничим життів, який діє не заради платні та посади. Попри поневолювальну машину повсякденності, в кожній людині живе творче начало. Але, неспроможна його реалізувати, вона воліє вважати це безглуздям.

Зрештою, кожна людина жадає безсмертя. Ніхто не хоче і не визнає смерть як цілковите зникнення, адже духове єство не підвладне часові і простору. Але, оскільки новочасна міфологія переконала її в протилежному, людина прагне безсмертя через матерію, вірячи в те, що вона є єдиною формою вираження… Високими спорудами, потужними автами, розумними машинами, величезними архівами вона волає до безконечності, жадаючи вічного життя, прагнучи закарбувати себе в спогадах і перенестися в майбутнє.

Тож не варто позбавляти людину її амбітності. Амбітність, як і всяка суб’єктивна властивість, не є ані доброю, ані поганою. Усе залежить від того, як нею скористатися.

Вкажімо людині, до чого вона має докласти свою амбіцію, в чому полягають тривкі вартості і глибинний філософський шлях, на якому жодне прагнення не матиме перепон, якщо душа вимагає свого права на безсмертя.

Для тих, хто хоче знати, для тих, хто полюбляє відкривати таємниці природи, для тих, хто прагне пізнати самого себе, для тих, хто шукає гармонійного вираження в мистецтві, для тих, хто прагне осягнути Таїну, Новий Акрополь пропонує школу для цілеспрямованих.

…Людину, одурманену наркотиками

Сьогодні я бачила людину, одурманену наркотиками.

Людину край дороги невизначеного віку і навіть статі – скоцюрблену і оспалу… Вона не приймала допомоги від інших і не збиралася виходити з цього стану: вона хотіла бути такою, і тільки такою.

Звісно, мене обсіли думки. На гадку спадає усе колись сказане з цього приводу, аргументи для витлумачення таких украй прикрих ситуацій. Що пороблено цій людині, цьому юнакові, якого я сьогодні бачила? Можливо, річ в алкоголі або в іншому наркотичному засобі, яких сьогодні не бракує у вільному обігу і щодо яких не личить виказувати якусь погорду, інакше можна набути репутації «ретрограда». Утім байдуже, що саме затьмарило свідомість цього молодика – алкоголь чи добірний наркотик. Ясна річ, він стратив тяму і дуже ризикує до часу занапастити своє життя, якщо й далі простуватиме шляхом, який, власне, сам і обрав.

Так, я знаю, що молодь вживає наркотики, щоб «утекти», уникнути суспільства, яке її зневажає, не розуміє і не дає їй розправити крила… Аргумент, безперечно, не новий, але не позбавлений сенсу.

Звісно, наркотики допомагають втекти від того, що викликає відразу. Певне, старші і батьки, що мусили б зорієнтувати цю молодь, не мають часу на уважливість та чуйність, позаяк самі намагаються в усьому наслідувати молодь, яку, власне, не розуміють. Тим часом як старші не журяться домашнім вогнищем, зодягаються і танцюють у молодіжному стилі, шукають пригод, аби бути «сучасними», забуваючи про батьківський обов’язок, їхні діти кидаються в обійми наркотиків і здаються на ласку лихих порадників, яких і шукати не треба.

Та чи варто все суспільство винуватити в такому стані речей? Можливо, певна частка відповідальності і лежить на суспільстві, яке сьогодні воліє не виказувати свого занепокоєння, але не вся. Неймовірно, щоб усе суспільство свідомо погодилося втратити свою молодь, своє майбутнє…

Є інші винуватці, і саме їх треба шукати. Винні ті, що зробили все можливе й неможливе для розвінчання усього вартного для людської душі, ті, що «вбили Бога», ті, що спаплюжили пам’ять героїв, ті, що забруднили власною ницістю великі подвиги історії, ті, що, прибравши личину «навчителів молоді», вивищили ґанджі над чеснотами…

Винні ті, що, мов ті «печерники Платона», ховаються від світу, тим часом як їхні прислужники розповсюджують наркотики, привчаючи до них молодь. Це збагачує жменьку людей, а більшість – занапащає.

Винні ті, що, спаплюживши все – кохання, дружбу, родину, честь, почуття обов’язку, спромоглися заповнити цю порожнечу хіба що втечею в ілюзорні світи, які існують доти, доки є гроші в кишені наркомана.