Читать книгу «Лемберг. Небо над Віднем» онлайн полностью📖 — Богдан Коломійчук — MyBook.
image
cover

Богдан Вікторович Коломійчук
Небо над Віднем
роман і повість

Небо над Віднем

Розділ І

Невисокий чоловік років п’ятдесяти, одягнений у легкий білий костюм без краватки, знервовано міряв кроками простору кімнату з чудовим інтер’єром у бідермаєрському стилі. Час від часу цей пан сягав рукою до обличчя, щоб поправити там окуляри, які сповзали зі спітнілого носа. Після цього він погладжував бороду, а потім опускав руку до шиї, де рвучко смикав комір доброї бавовняної сорочки, намагаючись розстебнути його ще більше.

Стояла серпнева духотінь… Чоловік у кімнаті вже либонь разів п’ятдесят повторив свій потрійний ритуал, коли на зграбному секретері задзвонив телефон. Востаннє особливо сильно шарпнувши нещасний комір, від чого сорочка позбулася другого за ліком гудзика, він кинувся до апарату.

– Слухаю, – випалив чоловік хриплуватим голосом.

Після численних клацань, посвистувань та інших звуків, схожих на ті, що лунають, коли хтось намагається виплюнути риб’ячу кістку, в слухавці почувся далекий жіночий голос:

– Докторе Шоймане?

– Так, я слухаю, – повторив він.

– Докторе Шоймане, це ваш секретар, Клавдія… На жаль, в мене погані новини: жодного квитка до Відня немає і найближчим часом не буде. Пояснюють, що залізниця повністю зайнята військовими поставками…

– Гівняна залізниця! – не витримав доктор.

В слухавці знову почулися свист і плювання.

– Пробачте, пане докторе, не почула… Повторіть, будь ласка… – попрохала Клавдія, коли сторонні звуки стихли.

Однак її співрозмовник вирішив себе опанувати і вдруге не називати імперську залізницю гівняною. Чоловік глибоко вдихнув, а видихнувши, запитав спокійнішим голосом:

– А диліжанси, Клавдіє? Ви дізнавались про диліжанси?

– Більшість візників мобілізували до війська, – відповіла секретар, – а нові не знають дороги… Диліжанси також не ходять.

Доктору Шойману знадобилось чимало зусиль, щоб подякувати Клавдії і спокійно покласти слухавку. В ту мить він чітко зрозумів дві речі: те, що його секретар як завжди чесно виконала свою роботу, тобто можливості дістатись до Відня в нього справді немає, і те, що через свою жадібність він застрягне в цьому проклятущому Львові надовго.

Доктор Шойман вкотре з жалем пригадав, як два тижні тому друзі переконували його завершити всі свої справи в Лемберзі і чимшвидше повертатись до столиці. Російські війська тоді ще стояли на кордоні, але газети, переважно віденські, переконували, що війна неминуча. Однак Шойман не поспішав. На Площі Ринок і далі продавали його улюблені медяники, в Стрийському парку гуляли гувернантки з дітьми, а театри сповіщали про нові прем’єри. Все було як завжди, і, здавалося, нічого не зміниться найближчі сто років. А тут ще й трапився багатий пацієнт з дерматозом, і доктор Шойман остаточно вирішив зачекати.

Тепер, коли царські війська стояли десь під Олеськом, він знесилено гепнувся в крісло, подумки проклинаючи все на світі: війну, росіян, дерматоз, літню спеку та себе самого…

Згадавши про свого пацієнта, доктор Шойман інстинктивно глянув на годинник. Був рівно полудень, а хворий чекав його о пів на першу. Залишалося півгодини, і, попри те що йти не хотілося, лікар почав збиратися. «Зрештою, – подумав він, – нічого не зміниться, якщо я втрачу пацієнта. Росіяни не відступлять, квитки до Відня не з’являться… Гірше буде тільки мені».

Доктор налив у склянку води і випив її одним ковтком. Рідина одразу ж проступила бридким надокучливим потом під сорочкою і на чолі.

– Гівняна спека, – процідив Шойман вже біля дверей, трохи затримавшись на виході, щоб насолодитися свіжим протягом.

Вийшовши з кам’яниці, лікар неохоче подався вздовж розпеченої вулиці, намагаючись триматися скупої тіні, яку відкидали будинки з лівого боку хідника. А що більшість перехожих робили так само, то йому час від часу доводилося виставляти свою лисувату голову під палюче сонячне проміння, щоб з ними не зіткнутись. В такі моменти чоловік почувався особливо нещасним.

Доктор Пауль Шойман прибув до Галіції рівно два роки тому, влітку 1912-го, на запрошення тутешньої курортної спілки, яка не так давно почала досліджувати цілющі властивості сірчаних вод у Трускавці. Він, добре знаний на той час фахівець зі шкірних захворювань, погодився очолити тамтешню лічницю на досить вигідних для себе умовах. Та невдовзі слава про віденського доктора поширилася далеко за межі Трускавця, і Шойман вирішив переїхати до Львова, доручивши керувати лічницею своєму заступнику. В Лемберзі йому не бракувало багатих пацієнтів, окрім того він раз в тиждень навідувася до Трускавця, щоб дати настанови заступнику та особисто прийняти декотрих найвибагливіших хворих. Таким чином, галицькі сверблячки та висипки за два роки принесли Шойману неабиякі статки. Звісно, доктору не хотілося покидати Галичину саме тоді, коли справи йшли вгору. Навіть не зважаючи на чутки про близьку війну з росіянами. Тепер би він цю Галичину покинув з превеликою радістю, але вже Галіція не хотіла його відпускати.

Шойман перетнув Єврейську вулицю і вузьким провулком вийшов до монастиря бернардинів. Тут він завернув до затишного, а головне прохолодного кляшторного дворика, де найпривабливіше виглядала, мабуть, монастирська криниця. Минувши дворик, лікар вийшов до Глинянської Вежі, за якою знову почалося міське серпневе пекло. На щастя, йти залишалося небагато: через Митну площу, вгору по Личаківській, а там ще один тінистий провулок, де в чималій кам’яниці жив банкір Ляховський, котрому вже другий тиждень допікав дерматоз.

Двері, як завжди, прочинила молода служниця, яка провела доктора у передпокій, за яким були двері до кабінету господаря. На відміну від сверблячок, які з’являлися у людей як в мирні дні, так і в часи війни, гроші любили виключно спокій. Тому останніми днями, незважаючи на свою недугу, банкір мусив працювати значно більше, аби втримати вклади громадян у своєму банку. І навіть лікаря Ляховський приймав у робочому кабінеті.

Служниця попросила зачекати, і Шойман сів на стілець, вдячно прийнявши з її рук склянку холодного лимонаду. З-за дверей долинали чоловічі голоси, одним з яких був голос його пацієнта. Ляховський розмовляв дещо незвичним для нього різким тоном, а його співрозмовник – спокійно і трохи улесливо – щось тому пропонував. Незважаючи на зачинені двері, доктору вдавалося розчути окремі слова. Як виявилось, чоловіки розмовляли німецькою, що добряче підігріло його інтерес, і Шойман щосили напружив слух. Коли зміст розмови почав до нього доходити, доктор підскочив на стільці так, мовби його вдарило струмом. Вставши з місця, Шойман зробив кілька швидких, але обережних кроків убік голосів і, попри свої бездоганні віденські манери, жадібно прихилився вухом до дверей.

– Це не пропозиція, це здирство! – вкотре вигукнув банкір. – За такі гроші я краще залишуся тут.

– Шкода, – відповів його співрозмовник, – за кілька днів тут будуть росіяни і ви тоді втратите значно більше.

– Не пригадую, щоб я викликав провидця, – єхидно сказав Ляховський, – до вашого відома, війна часом і збагачує. Тож про своє майбутнє я потурбуюся сам.

– Як бажаєте, пане Ляховський, – так само спокійно відповів йому невідомий, – але подумайте, всього за одну ніч ви опинитесь у безпечному Відні. Звісно, тут залишиться ваша нерухомість і справи доведеться передати комусь іншому, але з собою ви зможете взяти стільки грошей і коштовностей, скільки поміститься у дорожні валізи. Звісно, втрати будуть. Але тоді не доведеться грати в цю диявольську рулетку: «розоритись – збагатитись»… І найголовніше, пане Ляховський, – ви збережете своє життя та життя близьких. Ми – такий собі Ноїв Ковчег для тих, хто рятується від російського потопу.

– Що ж, – після короткої мовчанки промовив банкір, – я вислухав вас, пане Цахер. Дозвольте мені подякувати за вашу пропозицію, але я залишуся тут. А тепер вибачте, зараз до мене повинен прийти лікар…

Зрозумівши, що вони прощаються, Шойман рвучко відступив назад і знову вмостився на стільці. Серце його шалено калатало, а руки тремтіли, як в лихоманці. Коли двері прочинились, лікар підскочив, мов на пружині і чомусь по-солдатськи виструнчився.

– Докторе Шоймане, – озвався до нього банкір, – вибачте, що примусив вас чекати. Заходьте, будь ласка.

Проходячи повз попереднього візитора, лікар мимоволі вдивився у його обличчя і несподівано для себе приязно тому усміхнувся. Худорлявий чоловік зі смішним гачкуватим носом відповів йому здивованим поглядом і попрямував до виходу.

– Свербить немилосердно, пане докторе, – пожалівся йому Ляховський, зачинивши двері кабінету, – хоча вже не так, як раніше. Ваша мазь трохи допомогла… Бачте, я б радо послухався вас і вирушив би до Трускавця на кілька тижнів, щоб раз і назавжди позбутися цього проклятого дерматозу, але банківські справи прикували мене до цього столу кайданами. А довірити їх помічникам побоююсь. В наш час нікому не можна довіряти. Ні-ко-му…

Шойман кволо, мов не своїми руками відкрив саквояж. Думка про те, що його дерматозний пацієнт щойно з власної волі відмовився залишити Лемберг, в той час, як він сам ладен був віддати все, тільки б опинитися за день-два у Відні, зводила його з розуму. Глянувши у вікно, він побачив, як чоловік, котрий щойно був тут, вийшов з будинку Ляховського і, перейшовши на інший бік провулку, попрямував униз, до Личаківської. Навіть не глянувши на пацієнта, який вже зняв сорочку і сидів за столом голий до пояса, розглядаючи свої болячки, Шойман одним відпрацьованим рухом закрив назад саквояж і, не сказавши ані слова, вискочив з кабінету. В передпокої він зіткнувся зі служницею, ледве не збивши бідолаху з ніг. Пролепетавши щось схоже на вибачення, віденець вибіг з будинку і кинувся слідом за Цахером.

Лікар наздогнав того вже на Личаківській. Чоловік стояв на хіднику, очікуючи зручної миті, щоб перейти на інший бік вулиці. Кілька автомобілів неквапно проїхали перед ним по старій бруківці і ще декілька наближалося з іншого боку.

– Пане Цахере! – вигукнув лікар.

Чоловік озирнувся.

– Пробачте, я не… не… впевнений чи правильно вимовив… ва-а-аше прізвище, – Шойман ніяк не міг віддихатись після своєї пробіжки, – адже я чув його крізь двері…

– Саме так, – відповів той, – мене звати Генріх Цахер. Чим можу допомогти?

– Я вірно зрозумів, що ви пропонували Ляховському виїхати зі Львова до Відня в певний спосіб?

Чоловік трохи помовчав, мов намагаючись вгадати наміри цього захеканого незнайомця.

– Вірно, – врешті відповів Цахер.

– І, судячи з усього, мій пацієнт відмовився? – радісно запитав лікар.

– Саме так.

...
5

На этой странице вы можете прочитать онлайн книгу «Лемберг. Небо над Віднем», автора Богдан Коломійчук. Данная книга имеет возрастное ограничение 16+, относится к жанрам: «Исторические приключения», «Исторические детективы». Произведение затрагивает такие темы, как «современная украинская литература», «українська проза». Книга «Лемберг. Небо над Віднем» была написана в 2015 и издана в 2015 году. Приятного чтения!