Книга или автор
4,8
8 читателей оценили
269 печ. страниц
2019 год
16+

Артур Конан Дойл
Загублений світ

Загублений світ

Розділ 1. Героїзм – навколо нас

Пан Ганґертон, батько моєї Ґледіс, вирізнявся неймовірною безтактністю і був схожий на старого какаду, що розпушив пір’я, правда, вельми приязного, але схильного займатися хіба що самим собою. Якщо щось і могло відштовхнути мене від Ґледіс, то лише запекле небажання мати такого тестя. Я переконаний, що мої візити до «Каштанів» тричі на тиждень пан Ганґертон приписував винятково цінності свого товариства й особливо своїх міркувань про біметалізм – питання, в якому він вважав себе великим знавцем.

Того вечора я більше часу вислуховував його монотонну балаканину про падіння вартості срібла, знецінення грошової одиниці, девальвацію рупії та про необхідність встановлення правильної фінансової системи.

– Уявіть собі, що раптом знадобиться негайна й одночасна оплата всіх боргів на світі! – вигукнув він слабеньким, але сповненим жаху голосом. – Що тоді буде за існуючої системи?

Як і слід було очікувати, я сказав, що в такому разі мені загрожує банкрутство, але пан Ганґертон залишився невдоволеним такою відповіддю. Він схопився з крісла, вичитав мені за мою повсякчасну легковажність, яка позбавляє його можливості обмірковувати зі мною серйозні питання, і вибіг із кімнати переодягатися до масонських зборів.

Нарешті я залишився наодинці з Ґледіс! Хвилина, від якої залежала моя подальша доля, настала. Весь цей вечір я почувався так, як почувається солдат, чекаючи сигналу до бурхливої атаки, коли надію на перемогу в його душі витісняє страх перед поразкою.

Ґледіс сиділа біля вікна, і її гордовитий тонкий профіль чітко вимальовувався на тлі малинової фіранки. Яка вона була гарна! І водночас яка далека від мене! Ми з нею були приятелями, великими друзями, але мені ніяк не вдавалося вивести її за межі тих суто товариських взаємин, які я міг підтримувати, скажімо, з будь-ким із моїх колег-репортерів із «Дейлі ґазетт», – цілком товариських, добрих, що не знають різниці між статями. Мені неприємно, коли жінка тримається зі мною надто вільно, занадто розпусно. Це не робить честі чоловікові. Якщо ж виникає почуття, його має супроводжувати скромність і збентеженість – спадщина тих суворих часів, коли кохання та жорстокість часто йшли поруч. Не зухвалий погляд, а ухильна, не надто жвава відповідь, голос, що зривається, опущена донизу голівонька – ось справжні прикмети пристрасті. Незважаючи на свою молодість, я це знав, а, може, це знання дісталося мені від моїх далеких пращурів і стало тим, що ми називаємо інстинктом.

Ґледіс була наділена всіма чеснотами, які так тягнуть нас до жінки. Дехто вважав її холодною та черствою, але мені такі думки здавалися зрадою. Ніжна шкіра, смаглява, майже, як у східних жінок, коси барви воронячого крила, очі з поволокою, повні, але прекрасно окреслені вуста – все це свідчило про пристрасність натури. Однак я із сумом зізнавався собі, що мені досі не вдалося завоювати її кохання. Але що буде, те буде – годі невідомості! Сьогодні ввечері доб’юся від неї відповіді. Можливо, вона відмовить мені, але краще бути відкинутим шанувальником, ніж вдовольнятися нав’язаною тобі роллю доброчесного братика!

Дійшовши такого висновку, я вже хотів було перервати тривалу незручну мовчанку, аж раптом відчув на собі критичний погляд темних очей і побачив, що Ґледіс усміхається, докірливо хитаючи своєю гордою голівкою.

– Відчуваю, Неде, що ви жадаєте зробити мені пропозицію. Не треба. Нехай усе буде по-старому, так набагато краще.

Я присунувся до неї ближче.

– Як ви здогадалися? – мій подив був щирий.

– Наче ми, жінки, не відчуваємо цього заздалегідь! Невже гадаєте, що нас можна застати зненацька? Ой, Неде! Мені було так добре і приємно з вами! Навіщо псувати нашу дружбу? Ви зовсім не цінуєте, що ось ми – молодий чоловік і молода жінка – можемо так невимушено балакати один із одним.

– Навіть не знаю, Ґледіс. Розумієте, річ у тім, що настільки ж невимушено я міг би бесідувати… ну, скажімо, з начальником залізничної станції.

Сам не тямлю, звідки взявся той начальник, але факт залишається фактом: ця посадова особа раптом виросла перед нами та розсмішила нас обох.

– Ні, Ґледіс, я прагну набагато більшого. Хочу обійняти вас, хочу, щоб ваша голівонька притулилася до моїх грудей. Ґледіс, я хочу…

Побачивши, що я наміряюся здійснити свої слова на ділі, Ґледіс швидко підвелася з крісла.

– Неде, ви все зіпсували! – буркнула вона. – Як буває добре і просто, поки не приходить ось це! Невже ви не можете себе контролювати?

– Але ж не я перший це вигадав! – благав я. – Така людська природа. Така любов.

– Авжеж, якщо почуття взаємні, тоді, ймовірно, все буває інакше. Але я ніколи не відчувала нічого такого.

– Ви з вашою вродою, з вашим серцем! Ґледіс, ви ж створені для любові! Ви маєте покохати.

– Тоді треба зачекати, коли любов прийде сама.

– Але чому ви не кохаєте мене, Ґледіс? Що вам заважає – моя зовнішність чи щось інше?

І тут Ґледіс трохи зм’якла. Вона простягнула руку – скільки грації та поблажливості було в цьому жесті! – і відвела мою голову назад. Потім із сумною посмішкою зазирнула мені в обличчя.

– Ні, справа не в цьому, – сказала вона. – Ви хлопчик не марнославний, тому я сміливо можу зізнатися, що справа не в цьому. Все набагато серйозніше, ніж ви гадаєте.

– Мій характер?

Вона суворо схилила голову.

– Я виправлюся, скажіть лишень, що вам треба. Сідайте, і нумо все обміркуємо. Ну, не буду, не буду, лише сядьте!

Ґледіс поглянула на мене, немов сумніваючись у щирості моїх слів, але мені її сумнів був дорожчим за повну довіру. Як примітивно й безглуздо виглядає все це на папері! Втім, імовірно, мені лише так здається? Як би там не було, але Ґледіс опустилася в крісло.

– Тепер скажіть, чим ви невдоволені?

– Я кохаю іншого.

Настала моя черга схопитися з місця.

– Не лякайтеся, маю на увазі свій ідеал, – пояснила Ґледіс, лукаво споглядаючи на моє перекошене обличчя. – В реальному житті мені така людина ще не траплялася.

– Розкажіть, який же він! Як виглядає?

– Він, можливо, дуже схожий на вас.

– Яка ви добра! Тоді чого ж бракує мені? Досить одного вашого слова! Він непитущий, вегетаріанець, аеронавт, теософ, надлюдина? Я згоден на все, Ґледіс, тільки скажіть, чого жадаєте!

Така готовність розсмішила дівчину.

– Передусім навряд чи мій ідеал став би таке паштала-кати. Він натура набагато жорсткіша, сувора і не захоче з такою ревністю пристосовуватися до нерозумних жіночих примх. Але що найважливіше – він людина дії, людина, котра без страху погляне смерті в вічі, людина великих справ, багата досвідом, і незвичайним досвідом. Я покохаю не його самого, а його славу, адже відблиск від неї впаде і на мене. Згадайте Річарда Бертона. Коли я прочитала біографію цього чоловіка, написану його дружиною, мені стало зрозуміло, за що вона його покохала. А леді Стенлі? Пригадуєте чудовий останній розділ із її книжки про чоловіка? Ось перед якими постатями має схилятися жінка! Ось любов, яка не применшує, а возвеличує, адже весь світ буде шанувати таку жінку як натхненницю великих справ!

Ґледіс була така гарна цієї миті, що я мало не зруйнував піднесеного настрою нашої бесіди, проте вчасно схаменувся і продовжив суперечку.

– Не всім же бути Бертонами і Стенлі, – зауважив я. – Та й нагоди такої не випадає. Принаймні мені, бо я нею скористався б!

– Ні, такі випадки трапляються на кожному кроці. В тому й суть мого ідеалу, що він сам рухається назустріч подвигу. Його не зупинять жодні перешкоди. Я ще не знайшла такого героя, але бачу його як живого. Атож, героїзм – навколо нас. Чоловіки мають здійснювати подвиги, а жінки винагороджувати героїв коханням. Згадайте того молодого француза, котрий кілька днів тому здійнявся на повітряній кулі. Того ранку вирував ураган, але підйом був оголошений заздалегідь, і чоловік ні за що не захотів його відкладати. За добу повітряну кулю віднесло на півтори тисячі миль, кудись у самий центр Росії, де той сміливець і опустився. Ось таку людину маю я на увазі. Подумайте про жінку, котра його кохає. Як вона збуджує заздрість у інших! Нехай і мені також заздрять, що мій чоловік – герой!

– Заради вас я піду на все!

– Лише заради мене? Ні, так не годиться! Ви мусите піти на подвиг тому, що інакше не можете, бо така ваша природа, бо чоловічий стрижень вимагає від вас свого вираження. Ось, наприклад, ви писали про вибух на вугільній копальні у Віґані. А чому вам було не спуститися туди самому і не допомогти людям, котрі задихалися від задушливого газу?

– Я спускався.

– Ви нічого про це не розповідали.

– А що тут особливого?

– Я цього не знала, – панночка з цікавістю глипнула на мене. – Сміливий учинок!

– Мені нічого іншого не залишалося. Якщо хочеш написати хороший нарис, треба самому побувати на місці події.

– Який прозаїчний мотив! Це зводить нанівець усю романтику. Але все одно я дуже рада, що ви спускалися в штольню.

Я не міг не поцілувати простягнутої мені руки – стільки грації та гідності було в цьому русі.

– Ви, вочевидь, вважаєте мене навіженою, котра не розлучається зі своїми дівоцькими мріями. Але вони такі реальні для мене! Не можу не зважати на них – це увійшло в мою плоть і кров. Якщо колись вийду заміж, то лише за знаменитість.

– Як же може бути інакше! – вигукнув я. – Кому ж надихати чоловіків, як не таким жінкам? Нехай мені лише випаде нагода, тоді побачимо, чи зумію я скористатися нею. Кажете, що людина має сама творити свою славу, а не чекати, коли вона прийде їй до рук. Та от хоча б Клайв – скромний клерк, а підкорив Індію! Ні, присягаюся, світ іще дізнається, на що я здатен!

Ґледіс розреготалася над спалахом мого ірландського темпераменту.

– Що ж, дійте. У вас є для цього все – молодість, здоров’я, сили, освіта й енергія. Мені стало дуже сумно, коли ви почали цю бесіду. А тепер я радію, що вона пробудила у вас такі думки.

– А якщо я…

Її рука, немов м’який оксамит, торкнулася моїх губ.

– Ні слова більше, сер! Ви і так уже на півгодини запізнилися до редакції. Мені просто забракло духу нагадати вам про це. Але з часом, якщо завоюєте собі місце під сонцем, ми, можливо, поновимо нашу сьогоднішню бесіду.

Ось чому я такий щасливий наздоганяв того туманного листопадового вечора кембервелльський трамвай, твердо вирішивши не гаяти марно жодного дня в пошуках великої справи, яка буде гідною моєї прекрасної леді. Але хто міг передбачити, яких химерних форм набуде ця справа й якими дивними шляхами я дійду до неї!

Читач, либонь, скаже, що цей вступний розділ не має жодного зв’язку з моєю оповідкою, але без нього не було б і її самої, бо хто, як не чоловік, натхнений думкою, що він – творець своєї слави, і готовий на будь-який подвиг, здатен рішуче порвати зі звичним трибом життя і податися навмання в оповиту таємничим мороком країну, де його чекають неймовірні пригоди та видатна нагорода за них!

Уявіть собі, як я, п’яте колесо до воза «Дейлі ґазетт», згаяв цей вечір у редакції, коли в моїй голові визріло непохитне рішення: якщо вдасться, сьогодні ж знайти можливість вчинити подвиг, який буде гідний моєї Ґледіс. Що керувало цією дівчиною, яка змусила мене ризикувати життям заради її прославляння, – бездушність чи егоїзм? Такі думки можуть бентежити в зрілому віці, але ніяк не у двадцять три роки, коли людина пізнає запал першого кохання.

Установите
приложение, чтобы
продолжить читать
эту книгу
254 000 книг 
и 49 000 аудиокниг