4,0
1 читатель оценил
128 печ. страниц
2018 год

Артур Конан Дойл
Його прощальний уклін

Зниклий півзахисник

З безлічі загадкових телеграм, які приходили на Бейкер-стрит, я добре запам’ятав одну, яку принесли похмурого лютневого ранку десь сім чи вісім років тому. Телеграма була адресована Шерлоку Голмсу, і в ній ішлося: «Дочекайтеся мене. Жахливе нещастя. Зник правий півзахисник. Украй потрібен завтра. Овертон». Голмс просидів цілу годину, напружено міркуючи над нею.

– Поштовий штемпель Стренду, відправлена о десятій тридцять шість, – повідомив Голмс, знову й знову перечитуючи телеграму. – Отже, містер Овертон дуже хвилювався, і телеграма вийшла не зовсім вдалою. Ну, що ж, зачекаємо на нього, тоді усе й дізнаємося. А наразі я почитаю сьогоднішній «Таймс». Від нудьги готовий взятися навіть за дріб’язкову справу.

Ми справді переживали один із періодів бездіяльності. Це завжди додавало мені неспокою, бо з досвіду я знав, як страшно залишати без роботи його надзвичайно активний мозок. Багато років я боровся з пристрастю детектива до наркотиків, яка свого часу мало не згубила його видатний талант. Зате тепер, навіть у стані неробства, мій товариш не відчував потягу до цього штучного збудника. Але я розумів, що небезпечна звичка не знищена повністю, вона лише дрімає. І щоразу, коли я зауважував його змарніле аскетичне обличчя та неспокійний блиск у глибоко посаджених очах, то відчував, що сон цей неглибокий і пробудження близько. Тому я подумки благословляв цього містера Овертона, ким би він не був, котрий порушив своєю загадковою телеграмою спокій мого приятеля, що загрожував йому більшим лихом, ніж усі небезпеки його неспокійного життя.

Як ми й передбачали, незабаром за телеграмою з’явився і її адресант. Про його прибуття сповістила візитівка, на якій було написано: «Містер Сиріл Овертон, Трініті-коледж (Кембридж)». Зачіпаючи плечима раму дверей, до кімнати зайшов чоловік богатирської статури – не менше двохсот фунтів міцних м’язів і кісток. Він зупинився, переводячи погляд із мене на Голмса. Гарне обличчя нашого гостя виказувало неймовірну заклопотаність.

– Містер Шерлок Голмс?

Мій приятель уклонився.

– Я до вас прямо зі Скотленд-Ярду, містере Голмс. Бачився там із інспектором Стенлі Гопкінсом. Він порадив звернутися до вас, зауваживши, що це швидше ваша спеціалізація.

– Прошу, сідайте й розкажіть, що сталося.

– Це жахлива історія, містере Голмс. Дивуюся, як я ще не посивів. Ви, звісно, чули про Ґодфрі Стонтона. На ньому тримається вся команда. Я готовий віддати за нього двох найкращих гравців. Як він веде м’яч, пасує, як захоплює! Крім цього, у нього світла голова: його слово для хлопців – закон! Без нього нам ніяк не можна, містере Голмс. У нас, правда, є Мургаус, перший запасний. Але він завжди пхається в гущу, а не стоїть, де йому належить, на бічній лінії. Він чудово б’є по воротах, нічого не скажеш. Але поля не бачить. І бігає мляво. Оксфордських нападників Мортона чи Джонсона йому не наздогнати! У Стівенсона швидкі ноги, але він не може бити з двадцяти п’яти ярдів, а кому потрібен такий нападник, навіть якщо він добре бігає? Коротше кажучи, містере Голмс, якщо не допоможете мені знайти Ґодфрі Стонтона, ми пропали.

Мій приятель зі жвавим зацікавленням вислухав цю довгу гарячу тираду, кожен постулат якої підкріплювався енергійним гупанням мускулястої руки по коліну. Коли відвідувач замовк, Голмс дотягнувся рукою до картотеки та поклав на коліна скриньку на літеру S. Але цього разу його вмістилище найрізноманітнішої інформації не виправдало сподівань.

– Тут є Артур Г. Стонтон, відомий шахрай, – сказав Голмс. – Є й Генрі Стонтон, котрого повісили на шибениці не без моєї допомоги. Але ім’я Ґодфрі Стонтона чую вперше.

Тепер настала черга дивуватися гостеві.

– Як? Ви, всезнаючий Шерлок Голмс, не знаєте це ім’я?! – вигукнув він вражено. – У такому разі, мабуть, ім’я Сирила Овертона вам також ні про що не каже?

Голмс із приязною посмішкою похитав головою.

– О Боже! – вигукнув спортсмен. – Але ж я був першим запасним у матчі Англія-Вельс, а з цього року – капітан університетської команди. Але це неважливо. Не думав я, що в Англії знайдеться хоча б хтось, хто не чув про Ґодфрі Стонтона. Адже він знаменитий півзахисник – гордість Кембриджа та Блекгіта, учасник п’яти міжнародних матчів! Боже милий! Містере Голмс, де ви були весь цей час?

Голмс розсміявся від наївності молодого здорованя.

– Містере Овертон, ви живете у своєму світі, чистому та здоровому, а я – у своєму. Мій фах зіштовхував мене з людьми з різних верств суспільства, але, на жаль, жодного разу зі спортсменами-аматорами, цією найкращою та найздоровішою частиною жителів Англії. Однак ваш несподіваний прихід свідчить про те, що в цьому світі свіжого повітря та чесної гри знайдеться робота й для мене. Отже, любий сер, прошу сідати й неквапливо, докладно викласти, що сталося й чим я можу вам допомогти.

Молоде обличчя Овертона набуло напруженого вигляду, який буває в людей, котрі звикли діяти силою, а не розумом. Але, врешті-решт, із численними повторами та незрозумілими місцями, які я опущу, він повідав нам свою дивну історію.

– Як я вже казав, – почав розповідь Овертон, – я капітан команди Кембриджського університету, а Ґодфрі Стонтон – мій найкращий гравець. Завтра в нас матч із Оксфордським університетом. Учора ми приїхали до Лондона та зупинилися в готелі «Бентлі». О десятій годині вечора я обійшов усі кімнати й особисто переконався, що всі хлопці на місці. Упевнений: успіх команди залежить не лише від посилених тренувань, а й від міцного багатогодинного сну. Я поговорив із Ґодфрі, і мені здалося, що він блідий і неначе чимось стурбований. Я спитав, що з ним не так, але він відповів, що все гаразд, просто трохи болить голова. Тоді я побажав йому на добраніч. А за півгодини до мене в номер зайшов портьє та поінформував, що в готель тільки-но приходив якийсь бородань, на вигляд – із незаможних, і попросив передати Ґодфрі записку. Ґодфрі ще не спав. Прочитавши записку, він, неначе вражений громом, відкинувся на спинку крісла. Переляканий портьє хотів покликати мене, але Ґодфрі зупинив його, потім випив склянку води й трохи отямився. Згодом спустився вниз, кинув кілька слів чолов’язі, котрий чекав на відповідь, і вони обоє покинули готель. Портьє бачив, як вони ледь не бігли до Стренду. Вранці я зайшов до кімнати Ґодфрі: його там не було, і, судячи з неторканого ліжка, не було всю ніч. Усі речі залишалися на тих самих місцях, де я їх бачив напередодні. Ґодфрі зник невідомо куди й із ким, і мені чомусь здається, що він більше ніколи не повернеться… Ґодфрі – спортсмен від Бога, він не міг би покинути тренування через дрібниці. І не має звички підводити команду та капітана. Боюсь – я маю таке передчуття, – що він зник назавжди, і ми більше ніколи його не побачимо.

Шерлок Голмс дуже уважно вислухав цю розповідь.

– Ви щось зробили? – спитав він.

– Відправив телеграму до Кембриджа, щоб дізнатися, чи не з’являвся він там. Мені відповіли, що в Кембриджі його немає.

– Чи міг він учора потрапити до Кембриджа?

– Атож, нічним потягом об одинадцятій п’ятнадцять.

– Але, наскільки ви могли збагнути, він цим потягом не скористався?

– На вокзалі його не бачили.

– Що ви робили далі?

– Послав телеграму лорду Маунт-Джеймсу.

– Чому саме йому?

– Ґодфрі – сирота. Лорд Маунт-Джеймс – його близький родич, здається, дядько.

– Он як? Це надає справі нових відтінків. Адже лорд Маунт-Джеймс – один із найбагатших в Англії.

– Авжеж, Ґодфрі якось мимохідь згадував про це.

– У лорда є інші родичі?

– Ні, Ґодфрі – його єдиний спадкоємець. Старому вже близько вісімдесяти, він страждає від подагри. Подейкують, що він міг би суглобами крейдувати більярдний кий. Він жахливий скнара, ніколи не дав Ґодфрі ні шилінґа. Але з часом усе так чи інакше перейде до Ґодфрі.

– Ви отримали відповідь від лорда?

– Ні.

– Що могло би змусити вашого колегу звернутися до дядька?

– Учора ввечері він був чимось стурбований. Якщо через гроші – то, можливо, і звернувся до старого. Адже в того чималі статки. Але мені здається, що справа безнадійна. І Ґодфрі це знав, він майже ніколи не звертався до старого за допомогою.

– Ну, це незабаром з’ясується. А тепер припустімо, що він поїхав до лорда. Тоді як ви поясните появу цього незнайомця такої пізньої години, і чому вона подіяла на Ґодфрі таким чином?

– Для мене все це – цілковита загадка, – відповів Сиріл Овертон, стиснувши голову руками.

– Ну, гаразд. Маю сьогодні вільний день, тому із задоволенням займуся вашою справою, – втішив Голмс. – А вам би порадив замислитися над тим, як провести матч без цього хлопця. Як ви самі помітили, настільки таємниче зникнення повинно мати причину, і ця причина може затримати його на невизначений термін. А зараз підемо в готель, може, портьє згадає ще щось.

Шерлок Голмс був відомий здатністю викликати прихильність до себе навіть у боязких свідків. Разом із портьє ми заглянули в порожній номер Ґодфрі Стонтона. Портьє дуже швидко повідомив усе, що міг згадати про нічного відвідувача. Це був чоловік років п’ятдесяти, скромно одягнений, із блідим обличчям і сивою бородою. Він не нагадував ні джентльмена, ні робітника, коротше: ні те ні се. Незнайомець був дуже схвильований – портьє зауважив, як тремтіла рука, коли той простягнув йому записку. Ґодфрі Стонтон, прочитавши записку, яку приніс портьє, засунув її до кишені. Вийшовши до холу, не подав відвідувачеві руки. Вони тільки перекинулися кількома фразами (портьє розібрав лише слово «час»). Потім обоє поспішно залишили готель. На годиннику в холі було рівно пів на одинадцяту.

– Ще кілька запитань, – сказав Голмс, сідаючи на ліжко Стонтона. – Ви чергуєте вдень, чи не так?

– Атож, сер. Я працюю до одинадцятої години вечора.

– Нічний портьє, сподіваюся, нічого незвичайного не помітив?

– Ні, сер. Лише кілька людей повернулися пізно з театру. Більше ніхто не приходив.

– Ви вчора нікуди не виходили з готелю?

– Ні, сер.

– Чи були для містера Стонтона листи або телеграми?

– Авжеж, сер, телеграма.

– Он як? Це цікаво. Коли саме?

– Близько шостої.

– Де містер Стонтон її читав?

– У себе в номері.

– Ви бачили, як він її читав?

– Аякже, сер: я чекав, чи не буде відповіді.

– Ну і що?

– Він написав відповідь, сер.

– Ви віднесли її на пошту?

– Ні, він сам відніс.

– Але написав її у вашій присутності?

– Авжеж, сер. Я стояв біля дверей, а він сидів за столом, спиною до мене. Коли він скінчив писати, то сказав: «Можете йти, я відправлю відповідь сам».

– Чим він писав відповідь?

– Пером, сер.

– Він узяв телеграфний бланк зі столу?

– Атож, сер. Писав на верхньому бланку.

Голмс узяв бланки і, підійшовши до вікна, ретельно оглянув верхній.

– Шкода, що він не писав олівцем, – розчаровано сказав детектив, кинувши бланки на стіл. – Ви ж, Ватсоне, неодноразово, мабуть, помічали, що букви, написані олівцем, чітко відбиваються на наступному аркуші – ця обставина зруйнувала чимало щасливих шлюбів. Ну, а тут, на жаль, ніяких слідів немає. Це означає, що він писав м’яким широким пером. І я майже впевнений, що в цьому випадку нам може допомогти прес-пап’є. Ага! Ось те, що нам потрібно!

Він відірвав шматок бібули, на якій ми побачили загадкові ієрогліфи.

– Піднесіть до дзеркала! – захвилювався Сиріл Овертон.

– Не треба, – сказав Голмс. – Папір тонкий, ми побачимо текст на зворотному боці.

Він перевернув аркуш, на якому ми прочитали: «Допоможіть нам, заради всього святого».

Оформите
подписку, чтобы
продолжить читать
эту книгу
219 000 книг 
и 35 000 аудиокниг
Получить 14 дней бесплатно